WoMo-книга: Becoming

Мішель Обама цікава далеко не тільки як перша леді США, і, звичайно, не тільки як перша афроамериканка, яка виступила в цій ролі. Вона, насамперед, показала себе як борчиня за права жінок та дівчат у США та у світі, яка також пропагує здорове й активне життя, свідоме ставлення до ресурсів та суспільну відповідальність. Яким було її становлення, що сформувало цю видатну жінку і які цілі перед собою вона бачить зараз, покинувши Білий Дім? У видавництві «Book Chef» виходить друком український переклад бестселера «Becoming», у якому Мішель Обама розповідає про свій шлях. Ексклюзивно для читачок WoMo видавництво надає можливість ознайомитись з уривком книжки.

Посвята

Усім, хто допоміг у моєму становленні: людям, які зростили мене — Фрейзеру, Маріан, Крейґу та моїй великій сім’ї, моєму колу сильних жінок, які завжди мене підтримували, моїй вірній та відданій команді, якою досі пишаюся.

Любові мого життя: Малії та Саші, моїм найдорожчим дітям, які є сенсом мого життя, і, зрештою, Баракові, який завжди обіцяв мені цікаву пригоду.

Березень 2017

У дитинстві мої бажання були доволі простими. Я хотіла собаку. Хотіла будинку зі сходами — двох поверхів для однієї сім’ї. Чомусь я хотіла універсалу з чотирма дверима замість б’юїка з двома, хоча він був радістю й гордістю мого батька. Я часто казала людям, що коли виросту, хочу стати педіатром. Чому? Тому що мені подобалося бути поряд із маленькими дітьми, а ще тому, що дорослим подобалася ця відповідь, і я це доволі швидко зрозуміла. О, лікар! Який гарний вибір! У ті дні я носила кіски та слухалася свого старшого брата. І завжди, хоч би що трапилося, ставилася до всього як у школі. Я була амбіційна, хоча тоді ще точно не знала, що саме на мене чекає. Сьогодні ж мені здається, що це було найбезглуздішим запитанням, яке тільки можуть дорослі поставити дитині, — Ким ти хочеш стати, коли виростеш? Начебто зростання має кінець. Начебто ви в якийсь момент стаєте кимось, і це виявляється для вас кінцевою точкою.

До цього часу я була юристом. Була віце-президентом у лікарні й директором неприбуткової організації, яка допомагала молодим людям будувати кар’єру. Я була чорношкірою студенткою із робітничого класу в незвичайному та переважно «білому» коледжі. Я виявлялася єдиною афроамериканкою і єдиною жінкою у багатьох різних ситуаціях. Я була дружиною, стомленою молодою матір’ю та донькою, яка пережила горе. І донедавна я була першою леді Сполучених Штатів Америки. Це не посада й не офіційна робота, але менше з тим: в ній я спиралася на платформу, якої раніше навіть не могла уявити. Мені кидали виклики, мене вгамовували, підносили й кидали вниз, часом усе одночасно. Зараз я тільки починаю усвідомлювати, що відбувалося в останні роки — звідтоді, як 2006 року мій чоловік уперше заговорив про те, що міг би балотуватися на вибори президента, й до холодного зимового ранку, коли я сіла в лімузин із Меланією Трамп. Я склала їй компанію під час інавгурації її чоловіка. Тоді ми просто їхали разом.

Коли ви перша леді, Америка постає перед вами з усіма своїми крайнощами. Я відвідувала заходи зі збирання коштів у приватних будинках, більше схожих на художні музеї, — там навіть ванни оздоблювали коштовностями. Я відвідувала сім’ї, що втратили все після урагану Катріна. Ті люди були у відчаї, дякували навіть за холодильник у робочому стані й кухонну плиту. Я зустрічала людей, які здавалися мені лицемірними й неглибокими, але зустрічала й інших — учителів та членів сімей військових — і так багато незламних духом. Я також зустрічала дітей, різних дітей з усього світу, які підбадьорювали мене та сповнювали надій. Вони мовби забували про мій титул, щойно ми ступали на скопаний ґрунт нашого саду.

Звідтоді, як я мимоволі вступила в публічне життя, мене вихваляли, називали наймогутнішою жінкою на планеті й водночас принижували як «злу чорну жінку». Я б хотіла запитати у своїх критиків, яка частина цього виразу мала для них найбільше значення — «зла», «чорна» чи, може, просто «жінка»? Я посміхалася, фотографуючись із людьми, які на загальнонаціональних телеканалах лаяли мого чоловіка жахливими словами, та все одно хотіли мати світлину на згадку, щоби повісити в рамці поряд із каміном. Я чула про химерні сайти, на яких піддавали сумнівам будь-яку інформацію про мене; доходило навіть до такого: чи справді я жінка? Один із чинних конгресменів висміяв мої сідниці. Мені було боляче. Я гнівалася. Та все одно намагалася жартувати.

Я ще багато чого не знаю про Америку, про життя, про те, що може принести майбутнє. Але я знаю себе. Мій батько, Фрейзер, навчив мене наполегливо працювати, часто сміятися й дотримувати слова. Моя матір, Маріан, показала мені, як дбати про себе й використовувати своє право голосу. Разом, у нашому тісному помешканні в Сауз-Сайді, в Чикаґо, вони допомогли мені оцінити й полюбити нашу історію, мою власну історію і величну історію нашої країни. Навіть коли вона не надто красива й не ідеальна. Навіть коли вона більш реальна, ніж вам того хотілося. Ваша історія — це те, що ви маєте, те що ви завжди матимете. Це те, чим ми володіємо.

Я жила у Білому Домі вісім років. Там було більше сходів, ніж я могла порахувати, а ще там були ліфти, боулінг і власний флорист. Я спала в ліжку з італійською білизною. Страви для нас готували шеф-кухарі світового рівня, значно вищої кваліфікації, ніж персонал п’ятизіркових ресторанів чи готелів. Агенти секретної служби зі своїми навушниками, зброєю та завжди нейтральним виразом обличчя постійно стояли за нашими дверима, намагаючись при цьому не втручатись у приватне життя нашої сім’ї. Ми, зрештою, звикли до всього — до дивної величі нашого нового дому, а також до постійної нечутної присутності всіх інших.

У коридорах Білого Дому двійко наших дівчаток грали в м’яча, на Південній галявині вони вилазили на дерева. У Залі засідань Барак до ночі переглядав брифінги та чернетки своїх промов. Тут-таки Санні, один з наших собак, інколи клав купку на килим. Я могла вийти на балкон Трумена й спостерігати за туристами, які позували із селфі-палицями й намагалися крізь металеву огорожу розгледіти щось у Білому Домі. Були дні, коли я відчувала задуху, бо наші вікна завжди були зачинені, а я не хотіла здіймати зайвого галасу заради того, щоб подихати свіжим повітрям. Я милувалася білою магнолією під вікнами, цікавилася щоденними урядовими справами, захоплювалася величчю військових парадів. Були дні, тижні й навіть місяці, коли я ненавиділа політику. Та були й моменти, коли краса цієї країни та її людей захоплювали мене до нестями.

Але згодом усе це скінчилося. Навіть коли ви переживаєте наближення цього дня, коли ваші останні тижні заповнені емоціями прощання, все одно залишається відчуття невизначеності. Людина кладе руку на Біблію; повторює слова присяги. Меблі одного президента виносять, натомість заносять меблі іншого. Шафи порожніють, а потім упродовж кількох наступних годин заповнюються знову. Ось так усе й відбувається — інші люди опускають голови на нові подушки, інший темперамент, інші мрії. І коли все це закінчується, ви востаннє виходите крізь двері найвідомішого в світі будинку, але у вас залишається ще чимало способів віднайти себе знову.

Тож дозвольте мені розпочати з події, що сталася не так давно. Я була вдома, у будинку із червоної цегли, до якого нещодавно переїхала моя сім’я. Наш новий будинок розташований за кілька кілометрів від колишнього, на тихій сусідній вулиці. Ми ще не до кінця облаштувалися на новому місці. У вітальні меблі розставлені так само, як і в Білому Домі. Багато речей у будинку нагадують про минулі роки — фотографії нашої сім’ї у Кемп-Девіді, вази ручної роботи, подаровані дітьми представників питомих народів Америки, книга, підписала Нельсоном Манделою. Але дивно, що ввечері нікого немає вдома. Барак вирушив у подорож. Саша пішла з друзями. Малія вже працювала в Нью-Йорку, добігала кінця її річна відпустка перед вступом до коледжу. У будинку залишилися тільки ми з собаками. В порожніх кімнатах панувала тиша, якої я не знала вісім останніх років.

Я зголодніла. Спустилася вниз із нашої спільні. За мною бігли наші собаки. В кухні відчинила холодильник. Знайшла хліб, узяла два шматки, поклала до тостера. З шафи дістала тарілку. Знаю, що це прозвучить дивно, але просто взяти тарілку з шафи на кухні й щоб ніхто не почав наполягати на допомозі, досі вдавалося не часто. Я спостерігала за тим, як хліб у тостері вкривається коричневою скоринкою. Здається, відчула, як повертається моє колишнє життя. Чи, можливо, починається нове.

Зрештою приготувала не звичайний тост, а сирний: поклала шматочки хліба в мікрохвильову пічку, щоб розплавити сир чедер. Потім вийшла з тарілкою у наш задній дворик. І не мусила нікого заздалегідь попереджати, що збираюся вийти. Просто взяла і вийшла, боса, в шортах. Зимовий холод нарешті відступив. Під задньою стіною почав пробиватися шафран. У повітрі відчувався запах весни. Я сиділа на східцях веранди, насолоджувалася теплом полуденного сонця, промені падали на бруківку, мені під ноги. Здаля почувся гавкіт. Мої собаки завмерли, прислухалися; здавалися спантеличеними. І тут до мене дійшло: цей звук їх здивував, бо в Білому Домі в нас не було сусідів і тим паче — сусідських собак. Усе тут було новим для них. Собаки зістрибнули на землю й заходилися досліджувати двір по периметру, а я тим часом у тиші їла свої тости. Тиша в найкращому сенсі цього слова. Я не думала про групу охоронців зі зброєю, які сидять менш ніж за сто метрів на спеціально облаштованому пункті охорони. Не думала про те, що не можу вийти на вулицю без охорони. Не думала ні про нового, ні про колишнього президента.

Натомість я думала, що за кілька хвилин повернуся в дім, помию тарілку в раковині, піднімуся нагору, залізу в ліжко. Можливо, відчиню вікно, аби вдихнути весняного повітря — як же це буде прекрасно. Я також думала й про те, що тиша нарешті подарувала мені справжню можливість замислитися. Коли я була першою леді, до кінця тижня вже не могла згадати, як він починався. Але час тепер відчувався інакше. Мої дівчатка, які прийшли до Білого Дому зі своїми ляльками, ковдрами й плюшевим тигром на ім’я Тайгер, тепер стали юними жінками з планами на майбутнє та власним правом голосу. Мій чоловік після Білого Дому також відкоригував своє життя. Він теж намагався перевести подих. І я в цьому новому місці теж маю багато чого сказати.

• Ціна книжки: 350 грн
• Де придбати: book24.ua

— Читайте також: WoMo-книга: «Міф про милу дівчинку. Як побудувати казкову кар’єру і не перетворитися на чудовисько»