WoMo-книга: Виживання найгарніших. Наука краси

Чи такі вже великі переваги красивих над тими, хто не дуже

Чим насправді є людська одержимістю красою? Чому нас непереборно ваблять певні наборів фізичних рис та ознак? Що змушує людей зазирати у дзеркало, вибілювати шкіру чи засмагати, цікавитись модними трендами?

Доктор психології, дослідниця і викладачка Гарвардської школи медицини, практикуюча психологиня Ненсі Еткофф, стверджує, що це не є виявами зіпсутості, матеріалізму, бездуховності, марнославства чи поверхневості. Спираючись на десятки наукових праць та результати сотень авторитетних досліджень на перетині соціальної психології, соціометрії, біології та фізіології, авторка пояснює чіткі взаємозв’язки між тим, що люди універсально вважають красивим, та еволюційними потребами нашого виду.

Простежуючи відмінності сприйняття вроди, моди та сексуальності в різних країнах, культурах, епохах, суспільних прошарках, вона відзначає, як на вподобання впливають вік, стать, орієнтація і суспільні норми і пояснює причини цих відмінностей. Ненсі Еткофф розглядає практично кожен елемент людської зовнішності та детально пояснює, що ми незмінно намагаємося розгледіти та підкреслити в собі самих, і що бачать наші потенційні сексуальні партнери, суспільство та навіть роботодавці.

Публікуємо для вас уривок з книги.

Не чекаючи на красу

Візуальна краса не є найвищою владою нашого чуттєвого світу—нас зваблюють красиві голоси, манірні жести та сексуальні запахи. Нас тягнуть до людей виділення їхніх гормонів та імунної системи, які ми не спроможні виявити свідомо. Зовнішність—це не все, навіть у поверхневому світі зваби та залицянь.

Тільки питання, що думати про красу та чому ми маємо про неї думати, залишається. Зрештою краса—кричуще несправедлива. Це генетичний дар. А зовнішній вигляд мало каже нам про розум, доброту, сміливість, почуття гумору чи стійкість людини, хоча ми віримо, що таки каже. Як писав Томас Вулф, «у самому серці суспільства моди живе жахлива вульгарність: звичка судити людей за стандартами, які не обов’язково співвідносні з їхніми характерами. Зануритися в  цю вульгарність—це ніби тебе спіймали на перегляді порно». Така вульгарність заразна, тож ніхто не хоче торкатися цієї теми.

Проте наша гидливість не є  приводом триматися подалі. Знання—це сила: що більше ми знаємо про людську природу, то більше надії впоратися з  несправедливістю та  змінити себе на ліпше. Наукове дослідження відрізняється від оціночного судження, а факт, що певна тенденція чи вподобання є вродженими, не означає, що культура, виховання чи обставини не можуть радикально змінити їх вираження. Наші імпульси не обов’язково добрі, але їм можна опиратися.

Політика краси потребує оновленої дискусії, вільної і від ненависників, і від вірних її культу. Як Лестер Бенґс написав 1979 року про інше явище з життя (рок-музику), якщо вже «їй судилося лишатись у  вашому житті, ви хочете бачити її  розвиток до такої точки, де вона не долучатиметься до жорстокості та визиску, які й так існують у світі». Краса нікуди не пропаде. Ідеї про те, що вона неважлива чи є лишень культурним конструктом, є  справжнім міфом краси. Нам варто збагнути красу, або ж ми назавжди залишимось її рабами.

Як ми зможемо подивитися на красу збоку? Обміркуймо, про що нас інформує гарний вигляд. Він каже про парувальну цінність наших пращурів, точно так само, як милий вигляд—про безпорадність. Він інформує, чи особа є  потенційно плідною, здоровою та сильною, і чи її гени добре поєднуються з нашими, завдяки чому ми зможемо мати здорове потомство (принаймні так було, доки ми не почали змінювати зовнішність до такого ступеня, що вона втрачає інформативну цінність). Зосередженість на інформації про плідність, здоров’я та  силу була важливою за епохи плейстоцену, і  саме тому наші мізки розвинули чутливі детектори. Проте нам слід приборкувати ці легко збудливі детектори в  сучасному світі, де ми щодня стикаємося з незнайомцями, бачимо та зустрічаємо тисячі людей. Можливо, найліпше буде насолоджуватися тимчасовим трепетом, дозволити собі побути кілька хвиль ссавцем, а тоді повернутися до реальності та рухатися далі. Наш мозок не може втриматися, але ми—так.

Люди дотримуються мовчазного припущення, що прекрасне має бути добрим. Це змушує їх почуватися комфортніше з огляду на те, що їх завжди до нього тягне (це щось глибше, ніж просто секс чи статус) і надає світові відчуття справедливості. Проте це заперечує неоднозначність і примхи людської природи. Як пише психолог Роджер Браун, «звідки взялися 22 тисячі книжок, скажімо, про “загадку” Рихарда Ваґнера? Нібито загадка полягає в тому, що людина, яка написала музику таку піднесену (“Парсифаль”), благородну та  романтичну («Лоенґрін») і  навіть мудру та  злегка гумористичну (“Мейстерзинґери”), у  той же час була войовничим антисемітом, спокусником дружини вірного друга (Козими фон Бюлов) і за різних часів брехуном, шахраєм, політиканом, его маніяком і  сибаритом. А  чому б і  ні? Справжня таємниця—це як досвідчені люди, які мали би знати, що риси характеру й  талант мають складні та різні причини, можуть вірити чи вдавати віру, що видатна особистість має бути цілковито моральною».

Утім, розділяючи красиве та добре, ми не маємо припускатися подібної помилки та приписувати красивому погане. Не варто всюди бачити сексуальне лицемірство та  заперечувати базову сексуальну природу чоловіків і жінок. Часткою чоловічої сексуальності (зокрема) є безсумнівне задоволення від візуального споглядання. Це, за своєю суттю, не є ані добрим, ані поганим. Як написала феміністка Карен Лерман: «Дозволити вродливим жінкам їхню красу може виявитися одним із найскладніших аспектів особистого визволення».

Підтримка краси коштує грошей, забирає час і може виснажувати емоційні ресурси, тож нам слід вирішити для себе, як багато часу та зусиль ми хочемо їй присвячувати. Жінки вдосталь отримують переваги через свою зовнішність, і  часто більшою мірою, ніж їх винагороджують за інші активи, тож цілком природно, що вони вкладають частину своїх ресурсів у догляд за нею. Ідея, що жінки досягнули би більшого, якби не витрачали час на красу, є  нонсенсом. Жінки отримають більше, коли отримають рівні юридичні та  соціальні права і привілеї, а не тоді, коли відмовляться від краси. Жінки потребують більше джерел сили та задоволення. Усі жінки більше насолоджуватимуться красою, коли зможуть її вважати просто за один із багатьох рівних за цінністю активів.

Чи ми колись припинимо схилятися перед виглядом молодості? Мусимо визнати, прагнення бути сексуально привабливими—дуже людське, а люди не хочуть виглядати, ніби час їхнього сексу минув (та й бути тими, для кого час сексу минув, теж не хочуть). Жінки різного віку намагаються «видаватися» підлітками. Робили так за часів Овідія, а тепер просто це роблять ліпше. Проте минули століття з часів Овідія, ми змінили сексуальний ландшафт контрацепцією, допоміжними репродуктивними технологіями, гомосексуальними подружжями та добровільною бездітністю. Жодне з цих явищ не зменшить привабливість молодих, плідних тіл, але вони мали би нам допомогти розширити наші критерії того, як має виглядати краса, і щонайменше, оновити наше свідоме визначення щодо того, які партнери є цінними. Ми прагнемо бачити красу молодою та приоздобленою якнайкраще!

Проте ми також можемо навчитися бачити красу у формах, які не активують автоматично прадавній механізм відтворення генів. Мабуть, найрадикальніше, що можуть зробити модельєри сьогодні—переосмислити вигляд тих, хто має показувати їхні моделі. Проте ми далі насолоджуватимемося очевидною красою молодості. Якщо цього не робитимемо, то просто перетворимо наш світ на монотонну сірість. Бути красивим і тішитися цим—не є соціальним злом. Якщо ми не будемо надто суворими до красунь, то ставитимемося краще загалом до всіх, хто приносить нам задоволення, чи вони чудово співають, чи діляться цікавою ідеєю, чи готують неймовірно смачну їжу. На питання, що станеться, якщо павичі почнуть заздрити хвостам одне одного та вважатимуть їхню красу за нечестиву, Бертран Расселл відповів: «Справді чудовий хвіст став би тільки блідим спогадом минулого». Видається, що феміністкам ліпше намагатися зміцнювати всі джерела жіночої сили, ніж одне з них—красу—очорнювати.

Джордж Еліот, блискуча письменниця, яка не була красунею і через це сильно страждала замолоду, написала деякі з  найважливіших творів англійської літератури. Дівчиною її називали «клематіс» (квітка атрагена) або «внутрішньою красою»—іменами, які вона вважала «сатиричними». Вона називала себе огидною та потворною і  мала нещастя закохатися в  Герберта Спенсера, чоловіка, який написав трактати про важливість фізичної краси. Вони залишалися друзями все життя, але він відмовився з нею одружуватися через брак вроди. Проте в 60 років Еліот зустріла кохання свого життя та прожила з ним до самої його смерті. Тоді, уже як старша жінка, вона вийшла заміж за красивого чоловіка на двадцять років молодшого за неї. Тим часом вона написала деякі з найглибших творів англійської літератури.

Коли Генрі Джеймс її  зустрів, їй було п’ятдесят років. Він написав своєму батьку: «Вона неймовірно потворна—просто огидна. Низький лоб, тьмяне сіре око, широкий ніс, що звисає, величезний, повний нерівних зубів рот, підборіддя та вилиці quin’enfinissentpas* … Тільки в  цій потворності живе найпотужніша краса, яка лишень за кілька хвилин викрадає та зачаровує розум, тож кожен закінчує як я—закохується в неї». Вона містила «прихований світ скарбів знання, гідності та  сили», і  завершує: «Її засяг набагато ширший, ніж у будь-якої жінки, яку я зустрічав за життя».

Оскільки жінки та чоловіки шукають цього широкого засягу свого життя, доцільно згадати слова Еліота: «Поважаймо та  шануймо божественну красу форми! Розвиваймо її  щонайбільше в  чоловіків, жінок і  дітей—у наших садах і в наших домах. Проте дозвольмо собі любити й іншу красу також, яка лежить не в секретах пропорцій, а  в таїні людської приязні». Не можна чекати на красу, ми її маємо створити.

 

Про автора

Професорка Ненсі Еткофф викладає у Школі медицини Гарвардського університету, працює психологом у Массачусетському головному госпіталі, а також має приватну практику. Після здобуття докторського ступеню з психології у Бостонському університеті займалася вивченням мозку та когнітивних процесів у Массачусетському технологічному інституті (MIT). Книжка «Виживання найгарніших» отримала потужний розголос у медіа, зокрема її висвітлювали на телеканалі Discovery, у виданнях New York Times, The Wall Street Journal. Newsweek, Forbes та ін. Авторка виступала у телешоу Good Morning America та The Oprah Winfrey Show. Згодом Ненсі Еткофф стала відомою ще й завдяки популярному виступу про щастя на конференції TED.

 

Купити книгу тут