WoMo-портрет: Христина Патик

Про головні життеві уроки, небанальний шлюб та еволюцію принципів виховання доньок за 20 років та

29.09.2016

Христина Патик, засновниця українського бренду одягу «ЗЕРНО», мама трьох доньок: Устина (25 років), Марія (12 років), Вероніка (5 років), розповідає, чому не склалась її музична кар`єра скрипальки та який урок вона з цього винесла для себе як для матері, як змінились її принципи виховання за 20 років, і яким правилом вона керується, щоб залишатись енергійною та гармонічною осибистістю. 

Про дитинство

Я народилась у музичній родині. Мій батько — музикант. Дід з бабцею також музиканти. Тато з мамою познайомились у музичному ансамблі «Дністер», де вони співали лемківські пісні, танцювали, грали. Я не пам’ятаю, щоб мама, миючи посуд, не співала. Мені це не просто подобалось з дитинства, я відчувала, наскільки для мене все це близьке. Напевно, через те в мене привита така любов до усього етнічного. А коли мені було чотири рочки, дали мені у руки скрипочку. З того часу я 18 років свого життя її «пиляла», навіть закінчила консерваторію.

Мені дуже подобалось те, що я навчаюсь у спеціальній музичній школі імені Соломії Крушельницької, те, що я спілкуюсь у надзвичайному інтелігентному середовищі. Я прекрасно проводила час, тому що ми ходили на постійні виставки, а філармонія була моїм другим домом. Але я відчувала, що мою гру на скрипці не можна було назвати моїм призначенням. Ні гра на фортепіано, ні сольфеджіо не зробили з мене музичного спеціаліста. Тож після закінчення консерваторії сталося так, що я пішла працювати на радіо «Люкс» ді-джеєм. Це була моя перша робота.

Як до цього поставились батьки? Це дуже сльозоточива історія. Коли мій батько мене прослуховував перед моїм випускним екзаменом, він завжди допомагав мені, але як педагог він не має ніякого терпіння. Він нервувався після першої фальшивої ноти, а я одразу його боялась і губилась. Коли я вже була доволі дорослою, батько відчув, що я хочу поміняти професію, і він мені про це сказав. Мені це дало таку свободу! Адже я відчувала певну провину та відповідальність через те, що батьки покладали на мене сподівання. З цієї історії я винесла урок і для себе як для матері: дитині потрібно давати спробувати різні можливості, підштовхувати, але вибір має залишатись за нею.

12027804_1629997177261160_879809895535076610_n

Про пошуки себе та кар’єру

Після радіо я поїхала в Америку, у Нью-Йорк, шукати кращої долі. На той момент в мене вже була 5-річна дитина, і фактично я їхала з донькою в нікуди. Аж потім я зрозуміла, чому моя мама ридала в аеропорту в Варшаві. За два тижні я повинна була знайти роботу і житло. Я працювала у рекламній фірмі, а так як я добре володію польською мовою, мене відправили в Чикаго відкривати польський офіс. Я не мала ніякого досвіду, я не була цінним робітником, але в мене був отой пропелер, що заважав опускати руки.

Але через декілька років я повернулась до України і ні разу не пошкодувала про своє рішення. Я пішла працювати у цікаві проекти, зупинилась на тому, який запропонував мені мій знайомий, на той момент вже власник швейної фабрики. Коли я прийшла до нього на розмову, він сказав: «Я хочу створити перший бренд одягу та мережу магазинів в Україні». Звичайно працювалось на ентузіазмі, адже тоді ще про проектний менеджмент ніхто нічого не знав. Але я докладала зусиль, багато працювала. Оскільки я потрапила у цей бізнес, з нього я вже нікуди не пішла до цього моменту. Так, мінялись проекти, якісь були більш успішні, якісь менш, але все ж таки я відійшла від роботи на когось і створила власний проект – «Зерно». Він народився з багатьох причин. По-перше, вже прийшов час, по-друге, мій чоловік вже мені давно казав про те, що я повинна працювати з українськими орнаментами, а я завжди прислухаюсь до його слів. По-третє, пішла хвиля національного піднесення, — усе підказувало, що саме такий проект треба запускати. А я дуже люблю автентичний одяг, в мене є навіть невеличка приватна колекція. Тож я повитягувала усі свої сорочки, які стали джерелом натхнення, і почала робити ці колекції.

11227962_10202886006230043_6253137212913676366_n

Про чоловіка

Зі своїм чоловіком я познайомилась тут в Києві. Ми жили трохи у столиці, трохи у Львові. Рішення про переїзд до Києва було прийняте шість років тому, адже всі справи велися тут. Мій чоловік — науковець. Він  — керівник наукової групи в Одеському університеті, яка розробляє технології горіння на основі технологій Тесли. Він має дар від Бога бачити якісь процеси, їхню суть, чому вони відбуваються. З ним дуже цікаво. Він є і моїм вчителем, і моїм духовним наставником. І це ті моменти, які роблять наш шлюб небанальним.

Про дітей, декрети та принципи виховання

Моїй старшій дочці Устині 25 років, вона вже народила мені онука – Лавріна, йому півтора року. Марії  — 12 років, а Вероніці – 5.

Через те, що у віці дітей велика різниці, в мене різними були і принципи виховання. За 20 років я дуже змінилася. Якщо порівняти себе тоді і зараз, то тоді я була катастрофою, а не мамою. Дитина нас ніколи не обмежувала. Ми з Устиною і мандрували, і плавали на байдарках, коли їй було два з половиною роки. Зараз я розумію, що старша дочка дістала від мене замало уваги, — я сама ще була не реалізована.

На сьогодні Устя закінчила Академію мистецтв. Вона —  художник і зараз займається своїм проектом: вона робить предмети інтер’єру, в’язані пуфи. Для мене дуже цінно, що вона зі мною радиться стосовно бізнесу. А от щодо материнства, то вона ще і мені може порадити. Вона дуже відповідальна мама.

2014-12-21_183420-small

Середня моя дочка народилась після наради. Нарада була о 10-й годині, у мене почали відходити води, тож я сіла за руль і поїхала народжувати. Я народила Марію у вівторок, а у п’ятницю вже була на роботі. Офіс у Львові був у ста метрах від дому, тож я постійно бігала додому, щоб її кормити. Марія з двох років займалася художньою гімнастикою, ходила у школу мистецтв, а зараз вона дуже активно займається карате і робить великі успіхи — здає екзамени через один рівень.  Я дуже дивуюсь, що такій маленькій делікатній дівчинці сподобалось карате.

З меншою було ще гірше у плані декрету. Це було вже у Києві, я на той момент працювала у чужому проекті: няня з візочком гуляла біля офісу, потім приносила мені її у офіс, де біля швейних машинок я і кормила Вероніку. Дочка у нас з 1,5 місяця ниряє в басейні, з 9 місяців ми возили її в школу Монтесорі, куди вона ходить по сьогодні. З трьох років вона також зайнялась карате, а ще додатково займається у японській школі Сорабан, де дітей навчають особливій системі рахування.

Про баланс work/life

Мені моя старша дочка каже: «Мамо, не можна бути такою ефективною кожну хвилину життя». І в якийсь момент я відчула, що почала нервуватися, чимось була не задоволена. Я почала аналізувати, що в мене не так? І дійшла висновку, що я зовсім не приділяю часу собі. Я постійно з кимось. Якщо я на роботі — я з колективом працюю. По дорозі я говорю по телефону і вирішую якісь питання. Додому прихожу — там у мене купа дітей, і своїх, і сусідських. Я зрозуміла, що мені бракує часу зупинитися і просто подумати у якийсь момент.

Причину діагностувала. Як вирішувати її? Треба встати на годину раніше, подивитися на схід сонця, помедитувати, помріяти. Або після роботи заїхати на берег річки і посидіти у тиші, — мені вистачає і 10 хвилин.

Про гендерні стереотипи

В мене були такі моменти, коли мій працедавець казав, що жінку треба брати на роботу, тому що вона працює краще, ніж чоловік, але можна платити менше. Чому? Тому що теоретично в неї є чоловік, який її підтримує. А інший казав, що на роботу найкраще брати жінку розлучену з двома дітьми, бо вона буде гарувати, тому що їй потрібно підтримувати дітей, і така жінка буде слухняна, адже буде боятися втратити свою роботу.

Стосовно гендерної тематики взагалі, я зараз переживаю один момент. Мій чоловік дуже багато працював, але його проект не реалізовувався, тому що не було інвесторів. Відповідно деякий час ми жили за ті гроші, які заробляла я, але я ніколи не дорікала чоловікові, хоча внутрішньо відчувала, що мені важко, я все-таки жінка. Проте коли в нього з’явився дохід, я зрозуміла, що я не можу до цього звикнути, я не можу ніяк прилаштуватись, розслабитись і перестати хвилюватись, що в мене не буде на завтра грошей, що я не одна. Думаю, з цією проблемою я швидко впораюсь.

Про те, чому потрібно навчити дітей

Я дуже велику увагу у вихованні дітей приділяю тому, щоб вони розуміли, як відбуваються ті чи інші процеси в житті, з кожною на її рівні. Я їх вчу бути добрими. Ми — побожна сім’я, і говоримо багато вдома про Бога досить у широкому понятті. Ми говоримо на духовні теми, як на рівні енергії все працює. Чим більше ти робиш добра, тим більше до тебе вертається. Як щось з тобою стається не так, як ти хотів, значить, так треба.

14341542_10205146924951598_1334855717_n

Про те, чому навчають діти, і головний життєвий урок

Коли я дивлюсь на своїх дітей, я розумію, що я з часом все ускладнюю, а треба бути набагато простішими. Одного разу, відповідаючи на питання в анкеті: «Як би ти прожив свій останній день?», я  написала: «Я би бавилася з дітьми і молилася». Дві речі, які б я робила, якщо б я знала, що це мій останній день життя. І я подумала, а чому я не можу бавитися з дітьми кожен день?

Взагалі, таке розуміння до людей приходить у екстремальних ситуаціях, зазвичай людина дуже безпечна і дуже легковажно ставиться до таких понять, поки не стається щось серйозне. Ти зразу починаєш міняти пріоритети, починаєш переглядати своє життя. Я це пережила. У грудні минулого року мені діагностували рак. Перше моє питання було: «Скільки мені лишилось?». Доктор відповів, що не все так погано — була початкова стадія. Зробили операцію і сказали, що я практично здорова. Але, насправді, це був кошмар. Коли трапляються такі історії, ти знаходиш в собі силу викарабкатися з того і жити далі. Тобі дали попередження, отже починай думати, що ти робив не так.

Я переглянула все своє життя, що я роблю і як живу. Тепер я ніколи не кажу дітям: «Почекай, я зайнята».  Все на світі почекає, а дитинство у них одне і проходить воно дуже швидко. Вони виростають і все, мама їм більше не потрібна так, як коли вони були маленькі. Усі проблеми не вартують того, щоб жертвувати спілкуванням з дітьми.

14329224_1208692182535857_1840519799_o

Портрет сучасної мами 21 століття

Сучасна мама — це жінка, яка, не залежно від того, працює чи ні, веде якусь діяльність. Але поки діти малі, мама повинна приділяти максимум часу дітям. Сучасна мама — це жінка духовна,  вона багато читає, всебічно розвинута, цікавиться правилами здорового харчування. Вона повинна їздити за кермом. Я, якщо чесно, просто не уявляю життя без машини, — це так спрощує життя і додає комфорту.

Взагалі, в мене є в голові картинка – це восьмирука жінка. (Сміється). У будь-якому випадку я не можу описати ідеальний образ, адже є різні типажі. Я можу сказати про подібних до себе. Я ніколи не могла би сидіти з дітьми в пісочниці цілий день с заходами додому, щоб поїсти. Якщо б я не мала бажання працювати, я би була цілий день з дітьми, я би носилась куди-небудь, їздила, ходила б у школи-розвивалки. Мій пропелер не дав би мені цілий день ходити б на цю площадку гуляти.

Інтерв`ю провела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Христини Патик

— Читайте також: WoMo-портрет: Софія Опацька