WoMo-Портрет: Лідія Таран

Про діалог з дітьми, роботу в ефірі, безвіз та виховання самостійності

02.06.2017

Лідія Таран, телеведуча, мама дочки Василини (9 років), розповідає, як вивести «цифрове» покоління в «аналоговий» світ, як уживатися в одному просторі трьом поколінням українських жінок і як зберігати життєву рівновагу попри роботу з великим емоційним навантаженням.

Про дочку

Якщо порівнювати Василину зі мною в дитинстві, то вона інакша, хоч і так само вразлива, як була я: може глибоко засмучуватися, плакати, коли її ображають… Вона ділиться тим, що її турбує. Ми проробляємо моделі поведінки в тій чи іншій ситуації, і в цьому вона краща, ніж я була. Для розмов у нас є по півгодини по дорозі до школи і ввечері, коли я вертаюся з робот. У наших батьків і того часу не було – до школи нас ніхто не віз і не розмовляв, такої опції взагалі не існувало. І після школи, хоч би як пізно я приходила, ми все одно півгодини спілкуємося, обговорюємо проблеми дня.

Зараз донька вже стала дорослішою, і після обговорення її траблів цікавиться моїм життям, питає, як пройшов мій день, що я роблю з проектом «Здійсни мрію», які зараз там історії про дівчаток і хлопчиків. Дев’ять років – дуже трепетний вік, Василина ще не підліток, іще не закривається в собі, не протестує, але в той же час вона вже не дитина, і з нею вже можна говорити практично на всі дорослі теми, подорожувати. Вона якоюсь мірою мені як подружка, хоча це трохи небезпечна стратегія, треба зберігати батьківський авторитет. Поки що осмислене дитинство моєї дочки мені дуже подобається.

Про покоління Z

Якщо ми ще наполовину «аналогові» і пам’ятаємо аналогові телевізори і звук, то наші діти виросли на цифрі. Це люди, які не вчаться розв’язувати технічні завдання, це знання в них уже «зашито», і те, над чим ми працюємо, щоб іти в ногу з прогресом, їм уже дано. Нам було дано трохи інший базис – радше бібліотечний ресурс і ресурс двору. У міських дітей ресурсу двору, на жаль, немає. Я намагаюся його давати, вимикаючи гаджети й виганяючи дочку на дачу, де є такі самі діти, яким вручили велосипед замість айпеда і які тепер мусять комунікувати одне з одним. І вони, до речі, із задоволенням спілкуються – треба тільки дати їм час на адаптацію, і вони переключаються, знову стають дітьми, обговорюють свої теми.

Ми народилися в СРСР, а вони – в Україні, в інших геополітичних умовах. З ратифікацією рішення про безвіз моя дитина буде їздити по світу, не думаючи про візу. У неї вже немає тих кордонів, що були в нас, бо вперше вона поїхала за кордон дуже маленькою і для неї цей простір не є за бар’єром. Також вона розуміє: якщо вона буде добре вчитися, то матиме змогу вступити у виш не тільки в Україні, а й за кордоном, – для нас таке було фантастикою. Так само інформація для неї є безбар’єрною. Але те, якою виросте моя дочка, багато в чому залежить від розвитку України.

Для теперішніх дітей гроші – зовсім інший ресурс, якого в нас зовсім не було. Важливо виховати дитину так, щоб вона розуміла: опція грошей для неї доступна, їх можна заробити. Для цього треба мати голову на плечах і докладати зусиль, і тоді можна отримати всі переваги хорошої освіти. Тепер з’явилася нова проблема: діти, що виросли вже у безбар’єрному просторі, навчалися за кордоном, повертаються в Україну, вступають тут у виші й лишаються з батьками. Вони роблять цей вибір свідомо. Моя старша похресниця не захотіла навчатися у Польщі, син Наталі Мосейчук також вирішив навчатися в Україні, на економічному факультеті. Діти кажуть, що тут їм комфортно і все доступніше, ніж нам було. Ми мали виходити далеко за межі зони комфорту, щоб заробити, наприклад, на перший переліт, а в них усе зовсім інакше.

Про здійснення дитячих мрій

«Здійсни мрію» існує лише трохи більше року. Ми починали з того, що насилу могли знайти діток, які не боялись мріяти. Живучи в лікарнях, практично весь час на ліках і на молитвах рідних, вони навіть боялися думати про щось хороше, фантазувати. Їхній світ звужено до лікарняної палати. В таких умовах дитині одужати набагато важче. За цей час наша команда змогла практично з нуля розхитати цю лікарняну безвихідь. Нам уже раді і в Охматдиті, і в інших лікарнях. Все потроху рушило з цієї точки відчаю.

Наші підопічні вже зустрічалися з зірками спорту й шоу-бізнесу, малювали, співали й танцювали, гасили пожежу і водили електровози, створювали комп’ютерні ігри. І в планах — ще неймовірні мрії, і ми будемо робити все, щоб здійснити їх. Власне, після кожного такого знімального дня, коли ми втілюємо їхні бажання і бачимо, як у них змінюється все, і вираз обличчя, і хода, відчуваєш, що і ти долучився до доброї справи. Ви ж розумієте, що люди займаються благодійністю, щоб самим почуватись і ставати кращими. Крім того, у нас є медичні факти, що здійснення мрій покращує не тільки настрій малим, а й аналізи, і самопочуття. Дітки краще переносять хімію, наприклад. А Юркові, який літав на зустріч із Роналду, лікарі скасували операцію і призначили інший протокол лікування! Чудеса трапляються, коли мрії здійснюються, це абсолютна правда. Нині у нас триває флеш-моб підтримки благодійної гри MightyAlex, створеної для айфонів та айпадів за ідеєю нашого підопічного Льоші Апокіна з Кривого Рогу. #качайнаканікули. Долучайтеся!

Про декретну відпустку

Я пішла в декрет на 36-му тижні. Могла б працювати й далі, але літо було дуже спекотне, а в студії зламався кондиціонер, і це було ризиковано для дитини. А вийшла я з декрету, коли тодішній мій начальник запропонував робити підсумкову програму. Ми почали це обговорювати, коли малій було три місяці, і вже за місяць я почала працювати. Це було чудово з погляду графіка, бо я могла готуватися до програми поза офісом, приїжджати на канал час від часу – узгоджувати організаційні питання та на ефір. Складність полягала у тому, що Василина тоді відмовлялася їсти щось, крім мене, і я щотри години курсувала між офісом і домом, за виставленим таймером. Так тривало до її півроку, а з введенням підкорму ситуація поліпшилась. Я вийшла з декрету за згодою сторін, і якщо чесно, мала ніяк не протестувала, окрім того, що мені, як і всім, доводилося недосипляти, бо вночі дочка просила їсти щотри години. Та тоді мені було вже 30 років, це було усвідомлене материнство, я знала, на що йшла, і вважаю, що це невеликі жертви.

Про дозвілля

У нас усе дозвілля з Василиною спільне. Діти ростуть дуже швидко, і не хочеться втрачати моменти з нею. Якщо ми з подругами плануємо відпочинок, то одразу обмірковуємо і варіанти для дітей. Якщо ми їдемо кататися верхи, то діти мають змогу побути і з нами, і самі. Ми вже перейшли від візочків до relax time, коли діти зайняті, а мами можуть відпочити. Але всі відпустки я планую з урахуванням того, що буде цікаво дочці. На лижі ми їдемо і катаємось разом, водні активності – каяки, плавання – теж разом… У принципі, в нас немає такого, що ми робимо не разом. Василина так вдало виросла, що їй уже все підходить, і це дуже зручно. Батьки ж виховують дітей, знайомлячи зі своїми захопленнями. У моїх друзів тато грає в шахи – і двоє їхніх синів теж грають: вони їх виростили, навчили… Це, може, шкурно і егоїстично, але батьки, безумовно, впливають на дітей.

Що дати дитині

Мені здається, що напевне пізно виховувати свободу, відповідальність за свої вчинки, здатність робити вибір. Базові моделі поведінки закладаються дуже рано, і в дев’ять років залишається тільки їх коригувати. Василина вже багато знає, у неї закладена певна модель сім’ї, як кажуть психологи, родинну матрицю батьки дитині закладають дуже рано. Я тільки сподіваюсь, що в майбутньому у донечки проявиться все найкраще.

В неї легкий характер, високі навички комунікації з народження, і зараз я можу це відшліфувати, давши можливість вивчити мови. От, власне, і все, на що я можу вплинути. А далі треба давати «не рибу, а вудочку». Я вважаю, що Вася порівняно зі мною матиме набагато більше корисних навичок, умінь. І в майбутньому буде вже сама вибирати, як цим користуватися.

Про вибір школи

На жаль, новому поколінню дісталася у спадок радянська система освіти, якої не можна здолати революційним шляхом, а тільки еволюційним. В школі моєї дочки є і зміни, наприклад, у викладанні іноземних мов, математики, а є речі, що мало змінилися, як-от архаїчні підручники української мови й літератури, що впливають на дитяче формування і світогляд. Діти почасти є заручниками нашої освіти, і повністю задоволеною бути не можна, але якщо враховувати загальну ситуацію по країні, то я задоволена нашими класом, батьками, першою вчителькою.

Звісно, я воліла б, щоб у неї навчання було інакшим, як, наприклад, у французьких школах, але маємо те, що маємо, ростемо в цій системі координат. Бажання віддавати дочку у приватну школу в мене не було, бо я знаю: якщо вона буде навчатися у нашому виші, то почуватиметься, наче вона з іншої планети, і доведеться багато чого наздоганяти. Краще адаптуватися зараз. Я задоволена початковою школою, я насолоджуюся цим періодом, а як буде далі – взагалі не знаю, бо ми збираємося міняти школу. У нас у країні часті пертурбації, так само і з дітьми: ми йдемо в садочок, дитина звикає, а після трьох років блаженства – знову злам, і треба все життя перекроювати під новий заклад.

Приватна школа – це також питання грошей. Кілька моїх молодих колег навчалися в ліцеях, а потім батьки їх звідти забрали, бо не змогли оплачувати навчання. І це теж психотравма, бо у підлітковому віці зміна колективу є катастрофою. Я з першого класу настроюю Васю, що цей клас у неї тільки на чотири роки, а вона вже має там друзів, там вибудувана ієрархія. З іншого боку, все, що нас не ламає, робить сильнішими, і зміна колективу, як зміна ґрунту для рослини, може бути навіть корисною.

Про дитячі хобі

Василина почала танцювати в три роки, бо дуже хотіла. Перед першим класом я її спитала, чи хоче вона продовжувати, і вона сказала «так». Потім її подружка почала займатися вокалом, дочка сходила на кілька уроків і теж захотіла співати. Я думала, що ця історія ненадовго, але вона хоче співати далі. Наступний клас у школі мистецтв передбачав багато додаткових предметів, ще з’ясувалося, що одного уроку гри на інструменті замало, вокал теж треба додавати… У неї серйозні програми виступів: чотири нові постановки за півроку, концерти – тому додалися заняття у вихідні, по дві години на день. Отак і вийшло по три-чотири уроки у школі мистецтв після звичайної школи. І в суботу, коли у нас мав бути вільний день, Василина співає, а потім іде на танці. Ми маємо вільні півтора дня на тиждень, якщо у неї немає виступів у неділю. Фактично донька не має вільного часу, але коли вона сильно втомлюється і я їй пропоную щось кинути, вона не погоджується. Василинин робочий день закінчується практично разом із моїм – о пів на дев’яту няня привозить її додому після школи мистецтв. А починається він о восьмій, так само, як у мене.

Про баланс роботи і сім’ї

Люди досі думають, що ведучі приходять на роботу о пів на шосту, переодягаються і виходять у ефір. Однак у мене лише зрідка є дні, коли моя колега працює в ефірі, а в нас немає зборів, летючок. Тоді я відпускаю няньку і сама працюю таксі-мамою, бо у школах треба підтримувати контакт з учителями і батьками. Зазвичай вони розповідають про доньку нашій няні, але це не вихід. Порівняно з мамами, котрі працюють з 9:00 до 18:00, я проводжу з дочкою набагато більше часу, і в ці дні ми багато чого встигаємо. У нас немає такого, щоб ми не спілкувалися. Щоб мати більше спільного часу, лайфхак тільки один: треба нікуди не йти, залишатися вдома, але таке у нас буває дуже рідко. Цієї довгої зими Василина тільки один раз попросила залишитися вдома. І ми залишилися.

А ще ж треба спекти, прибрати, багато чого зробити разом. При цьому моя донька – не шопоголік. Це покоління дітей, на відміну від нас, виросло в абсолютному достатку, речовому комфорті, вона має стільки одягу, скільки я не мала, певно, за все своє дитинство. Я, чесно кажучи, і не згадаю, коли ми востаннє були в магазині. Якось їй захотілося хіп-хопівську футболку для танців, ми заскочили в «Зару» і нічого не вибрали. Коли я її питаю, чи їй чогось бракує з одягу, то вона каже, що в неї все є. Але думаю, що період експериментів з одягом у нас іще попереду.

Що мені дає дитина

Моя Василинка дає відчуття загальної рівноваги життя, баланс. Якби її не було, звичайно, моє життя було б інакшим, не таким збалансованим і повноцінним. Вона мене тішить і радує. Раніше казали, що «дитина – сенс життя», це не зовсім вірно, бо є ще багато інших сенсів, але в мене вже є реалізація материнської матриці, цей гештальт закрито. І я можу розвиватися в материнстві, а не думати, як його реалізувати.

Загалом Вася більш урівноважена, ніж я. І попри те, що вона дуже емоційна і завжди тримає мене в тонусі, як і всі діти, спілкування з нею дає мені рівновагу. З нею дуже здорово поговорити ввечері й повернутися в інший простір, відмінний від робочого. Бо на роботі ми живемо мов під напругою у 220 Вт, коли всі шалено працюють, і в мене є максимум десять хвилин на всі інші справи.

Про публічність

Оскільки моя публічність виникла задовго до народження дитини, то дочка виросла з мамою і татом «у телевізорі». Вона спостерігала людей, які щось знімають, камери, фотосесії, і в неї немає питань до середовища, в якому вона виросла. Це все одно, що питати, чому я сплю на ліжку. Моя публічність – це обставини її життя.

Одна з улюблених наших історій: коли ми йшли вулицею, і у відповідь на погляди людей Василина починала мене дражнити, казала: «Ну, скажи вже, хто ти!». Вона періодично мене тролила, поки я не поставила її в ефір працювати, причому реально, а не просто дозволила нафарбуватися і одягтися. А коли пішли більш серйозні речі, вона перестала ставитися до моєї роботи як до чогось легкого, зрозуміла, що ця робота інакша, бо мама дуже часто працює понаднормово.

Коли була виставка «Музей новин», Васі провели персональну екскурсію, і я спитала, що їй запам’яталося. З надією, що вона згадає і мене! І щоб я вже заспокоїлася, що вона мною пишається. Вона розказала про всіх – і ні слова про рідну мамусю… Я подумала, що це навмисне, якийсь час трималася, та потім усе-таки спитала. А вона сказала, що я ж була там, що ще потрібно? І я зрозуміла, що Вася інколи закреслює мою публічність, сприймає її як щось природне, не помічає її.

Принаймні в неї немає очікувань, що мама за неї все вирішить. Вона розуміє, що свої проблеми має розрулювати сама. Вона хотіла поміняти місцями фізкультуру і математику, і я сказала, щоб вона сама це владнала, хоча, з її слів, за інших дітей просили батьки. Але вона сама про все домовилася.

Про три покоління жінок

Щоб жити разом з моєю мамою, треба проявляти чудеса дипломатії, поваги до тої, хто тебе народив. Іноді це непросто. У них у житті все було інакше. Зранку мама зробила Васі бутерброд у школу і поклала в рюкзак, хоча дитина повинна робити це сама – лише один з багатьох прикладів речей, у яких ми не сходимося. Я не маю права робити зауваження при дитині, хоч, визнаю, іноді зриваюся. Я намагаюся виховати дитину самостійною, а у бабусі ще радянський синдром гіперопіки, любов до Васі безмежна – і все зрештою крутиться навколо онуки. Навіть коли тій треба велосипед, бабуся біжить через весь двір і не зважає на те, що дитина вже давно ходить сама.

Хотілося б жити в ідеальному світі, але це неможливо. З іншого боку, є багато речей, які дитині може дати тільки бабуся. Наприклад, Васі дуже подобається їхати з бабусею на дачу 45 хвилин у задушливому, забитому дачниками автобусі. Я на роботі й цього собі дозволити не можу, а для дитини це прикольно, бабуся знаходить співрозмовників, вони обговорюють помідори і політику, і Вася, слухаючи про Президента, саджанці й свіже селянське молоко, збагачується новими знаннями, розширює свій світогляд, розуміє, що світ різний.

Портрет мами XXI століття

Є мами, які зробили свідомий вибір і повністю занурилися в материнство, реалізувалися в цьому. Я знаю жінок, які розвиваються у матриці материнства, дають багато дітям і чоловікові. Вони реалізовані як мами і дружини. І це прекрасно. Я знаю мам-працеголічок. У мене теж був такий період, коли дитина росла разом зі мною у машині. Я знаю мам, які виростили по троє дітей, ні на секунду не відходячи від роботи.

Усе залежить від того, чого хоче жінка, які її внутрішні потреби. Якщо їй бракує професійної реалізації, то вона знайде спосіб поєднати кар’єру і материнство. Якщо в неї занадто багато роботи в житті, вона так само знайде час на себе. Я вже відмовилася від визначень «повна» чи «неповна» сім’я, адже і там, і там ростуть однаково щасливі діти. Думаю, як і формат сім’ї, що зазнав суттєвих змін, так і формат «мами XXI століття» став дуже гнучким, індивідуальним. У нас склалося суспільство і дітей, і батьків-індивідуалістів, бо змінилися загальні правила, установки життя, цінності, з’явилися ліпші можливості для реалізації жінок. Тому ніякого шаблону бути не може.

Розмовляла Галина Ковальчук. Фото: Прес-служба телеканалу 1+1

— Читайте також: WoMo-портрет: Ирина Лищинская