Я — феміністка: Чому українки бояться цього слова?

Олена Зайцева, юристка НГО “Центр “Розвиток Демократії”

У сучасному українському суспільстві багато жінок поділяють цінності гендерної рівності: багатьом видається справедливим надавати жінкам рівні можливості в кар`єрі, майже усім нам бизька ідея більш справедливого поділу домашніх обовязків між дружиною і чоловіком. Але, водночас, жінки часто панічно бояться назвати себе феміністками, якими по суті вони є. Чому?

Жінка, якій майже все вдавалось

Жила собі жінка, якій майже все вдавалось. І кар’єру зробила, і дітей виростила, і дерево посадила. Дім не будувала, бо у місцевому селищі за це відповідали чоловіки, але затишним його таки зробила. Навіть борщ готувала добре — вся родина їла і нахвалювала. Справжня жінка, іншими словами. Але приховувала вона страшну таємницю — була та жінка, насправді, феміністкою.

“Як так може бути?”, — запитаєте ви, “феміністки — це ж такі непривабливі одинокі відьми, в яких мінімум 40 котів, і ті — голодні?” Тому це й є страшна таємниця! Бо не хотіла та жінка почути, що чоловік в неї нещасний, діти через кар’єру — недоглянуті, а борщ, мабуть, в «Сільпо» замовляє. Та й прославитись серед родичів і сусідів як “та дивна” мало хто бажає. Так вона таємною феміністкою і жила.

Зайва увага й недолугі жарти

Власно, багато хто з нас так живе. Навіть якщо без кар’єри чи дітей, а просто з бажанням не створювати собі зайвих проблем, не бути вимушеною постійно пояснювати, виправдовуватись чи вибачатись. За що вибачатись? О, це окрема цікава історія.

Якщо назвешся феміністкою, то отримаєш купу запитань і претензій різного рівня дрімучості. Від “а чому ти не захищаєш права жінок у мусульманських країнах, там справжня нерівність?” до “де коти?” Десь посередині вигулькнуть “феміністки мають працювати в шахтах, служити в армії і ніколи не носити підборів”. Особливо винахідливі доженуть преміальним жартом “то це твій чоловік дитину груддю годував?”

Якщо і без допомоги оточуючих ми постійно натикаємось на не дуже розумні картинки і меми про феміністок, то чим більше людей знатимуть, що жінка — феміністка, тим більше такої радості посиплеться їй у «приват». Добрі люди щиро вірять, що цей гумор їй вкрай треба продемонструвати.

Загроза кар`єрі

На роботі теж мало шансів знайти розуміння. Мало роботодавців думають “о, феміністка, то зацікавлена у кар’єрі, старатиметься”. Здебільшого трапляється реакція “Феміністка? Якась дивна, зациклена істота — вигадала проблему і повірила в неї. Ще й чоловіків ненавидить”. Якщо це не компанія, де всі мають спільне бачення щодо прав жінок і рівності, то додається ризик потрапити в певну соціальну ізоляцію через відсторонення колег. Частіше змовчать, коли хотіли б сказати щось приємне (“а раптом феміністки вважають компліменти неприпустимими”), менше шансів вважатись “своєю” і влитись в колектив, особливо чоловічий.

«Ненависть до чоловіків»

Власне, ненависть до чоловіків — одна із найбільш очікуваних характеристик для феміністки. Хоч це є неправдивим твердженням щодо більшості феміністок, з цим упередженням доводиться рахуватись. За моїм досвідом, найчастіша реакція чоловіків на феміністок — нерозуміння, побоювання, критика. Самовпевнені вступають в конфронтацію, закомплексовані — намагаються принизити. Найпростіше з інтелігентними, бо вони точно про гендерну рівність почули не вперше, принаймні здатні перевірити термін “феміністка” у словнику Мерріам-Вебстер, тому навіть якщо з ними й буде у вас суперечка, то вона має шанси бути цікавою. Але в будь-якому випадку, жінка, яка не відповідає очікуваному образу милої, ніжної і турботливої — яку вітають на 8 березня у “день весни і краси” (насправді 8 березня — Міжнародний день боротьби за права жінок) — вона незрозуміла, непроста, незручна.

Несвідомі феміністки

Я думаю, вже стало ясно, чому ж деякі жінки справді не хочуть публічно називатись феміністками. Розумні жінки чітко бачать той негативний шлейф, який досі несеться за цим терміном, спотворюючи сприйняття жінки і всього нею зробленого і сказаного. Але є й такі жінки, які справді не усвідомлюють/не вважають себе феміністками, хоча й кажуть, що не заперечують важливості дотроимання прав жінок.

Серед них можна виділити дві зовсім різні категорії. Перші переважно отримали розуміння про фемінізм не зі словників, а через карикатури, висміювання феміністок від друзів чи знайомих. Вони майже вірять в історії про 40 котів, одиноке життя і зовсім не хочуть щоб їх ототожнювали з непривабливими і нежіночними дивачками (що можна зрозуміти).

Друга категорія цікавіша: це жінки які знають про те, скільки дивних форм іноді має сучасний фемінізм, і не хочуть мати з цим нічого спільного. Коли фемінізмом називаються рухи, що надають пріоритет захисту прав тварин, екології, ідентичностей і таке інше, це плутає і збиває фокус уваги з прав жінок. Коли «бувалі» феміністки більше переймаються тим, як нав’язати іншим жінкам правила поведінки, висувають детальні вимоги до вигляду або дозволених дій “справжньої феміністки”, це вже не зовсім про зміни, які має нести фемінізм, це про “касти” всередині фемінізму. І нічого дивного, що це може не подобатись настільки, щоб виникло бажання не асоціювати себе з таким фемінізмом.

На щастя в Україні є з чого вибрати: феміністичних груп багато, рольових моделей — відомих жінок, які називали себе феміністками, теж вистачає. І якщо десь в Швеції вже зараз більш вірогідно отримати відповідь “так, звичайно я феміністка”, ніж “ні, як можна!”, то в Україні, справді ствердної відповіді поки що соромляться. Обґрунтовано, як ми бачили.

11 сантиметрів

До речі про те, чого соромляться чи не соромляться феміністки. Поки писала цю статтю, недобрим словом згадувала патріархальний світ і 11 сантиметрів, які він ігнорує. До чого тут сантиметри? Бо багато стандартних речей, які нас оточують, розраховані під параметри середнього чоловіка — зростом 175 см та вагою 80 кг (навіть дози ліків і параметри для захисного обладнання). В патріархальному світі, де норма — це чоловік, досі рідко хто на практиці вважає необхідним враховувати, що середній зріст жінок менший, ніж чоловіків і складає 164 см. Як це пов’язано зі мною і цією статтею? Дуже просто — мій стіл саме цієї “стандартної висоти” тобто такий, щоб бути зручним людині приблизно 175 см зростом. Мій зріст менший, плечі під час роботи піднімаються, напружуються і через певний час — у подарунок біль в руках і спині. А як же стілець, з регульованою висотою, запитаєте ви? Не повірите, є в мене такий на роботі. Навіть максимальної висоти не достатньо, щоб правильно тримати руки на клавіатурі (так, на роботі стіл теж “стандартної висоти”), ну і якщо б він і піднімався вище, мені треба було б підпора під ноги, щоб не висіли в повітрі. Щоб таке підкласти під ноги? Чоловіка, мітлу, чи всіх 40 котів? Бо я ж феміністка.

• Читайте також: WoMo-книга: Чому не варто боятися фемінізму