Оксана ХромоваУ світі, де темп життя надто пришвидшується, а інформаційний шум заповнює кожен простір, ми дедалі частіше втрачаємо зв’язок із головною людиною у своєму житті — собою. Ми навчилися адаптуватися, виконувати соціальні ролі, бути в темі та виглядати успішними, але все це дуже часто відбувається ціною внутрішнього виснаження. Психіка не витримує нескінченного тиску, і тіло починає говорити за нас. Саме тут, на межі між зовнішнім функціонуванням і внутрішнім болем, виникає потреба зупинитися і подивитися вглиб себе.
Крістіна Авакян — психолог із медичною освітою, експертка з глибокого емоційного відновлення та роботи з підсвідомістю. Вона бачить більше ніж симптоми або поверхневі стани і допомагає людям повертатися до себе на рівні відчуттів, тіла, психіки й свідомості. В інтерв’ю для WoMo Крістіна ділиться своїм баченням психології як простору турботи, пояснює, чому робота над собою часто починається з відновлення контакту з відчуттями та потребами, і як ми можемо щодня практикувати усвідомлення себе навіть у найпростішому — сні, харчуванні, щирій відповіді на запитання «як я?».
— Що ви вкладаєте у поняття “внутрішній контакт із собою” і чому воно важливе у сучасному темпі життя?
У сучасному темпі життя, який постійно пришвидшується, внутрішній контакт із собою — це наша опора. Щоб зберігати ясність думок, своєчасно помічати емоції та потреби, ми маємо залишатися у постійному зв’язку з собою. Інакше просто зношуємось.
Що заважає цьому контакту? Найперше — надвисокий темп життя. Далі — підвищена тривожність, у якій ми часто навіть не помічаємо себе. І, звісно, соціальні мережі — нескінченний потік інформації, який відволікає увагу від внутрішнього, зосереджуючись на зовнішньому. У цьому шаленому ритмі ми не встигаємо психологічно відновлюватись. Поступово перестаємо відчувати себе, свої справжні бажання й потреби. Так і втрачається контакт із собою.
Що ж таке внутрішній контакт? Він має багато складових, але я б виділила три ключові. Передусім це здатність бути в моменті, бути чесним із собою, чути себе. Людина, яка перебуває у глибокому зв’язку зі своїм внутрішнім світом, проживає життя повніше. Це не означає, що її життя легке, воно, як і в усіх, складається з різних моментів. Але така людина здатна бути тут і зараз — у відчуттях, у реальності, у правді.
Варто також розуміти, що наша психіка багатогранна. Нею керують наші внутрішні частини — субособистості. За теорією Еріка Берна, це внутрішня дитина, внутрішній батько і внутрішній дорослий. У різні моменти життя активуються різні частини, і важливо, щоб між ними була гармонія.
Найчастіше у людей саме внутрішня дитина травмована і відсторонена. А це та частина, яка відповідає за бажання, життєвий вогонь, емоції, радість. Якщо з нею немає контакту — ми втрачаємо себе справжніх.
Робота з субособистостями — надзвичайно важливий елемент самопізнання і психотерапії. Бо що глибшим є зв’язок людини з собою, то ефективнішою є терапія. Саме тому перше завдання в роботі з психологом — повернути людину до самої себе: до своїх відчуттів, емоцій, стану присутності. І коли це вдається, починаються справжні зміни.
— Як зрозуміти, що людина втратила зв’язок із собою? Які перші сигнали ви спостерігаєте у своїй практиці?
Перший і найпомітніший сигнал — це коли людина живе не з позиції «хочу», а з позиції «треба». Вона змушує себе діяти всупереч власним відчуттям: через силу, через обов’язок, через «так потрібно». У цей момент ігноруються справжні бажання, внутрішні потреби й сигнали тіла.
Ще один важливий маркер — втрата чутливості. Часто цьому передує хронічна втома чи тривалий стрес. З часом людина починає менше відчувати як у тілі, так і на емоційному рівні. Далі з’являється емоційне оніміння. Людина ніби відключається. Перестає чути себе, втрачений контакт з емоціями, втрачається зв’язок із тілом.
Часто це супроводжується ігноруванням елементарних потреб. Людина не може відповісти собі на прості запитання: «Чого я зараз хочу?», «Я голодна чи просто втомлена?», «Мені зараз потрібно побути на самоті чи з людьми?» Вся увага переміщується в голову: у нескінченні думки, сценарії, плани. Тіло стає невидимим.
Ще одна ознака — втрата присутності. Людина або живе минулим, або фантазує про майбутнє, або зависає в уявному. Вона не відчуває моменту, в якому перебуває, не чує, що з нею насправді відбувається. Життя ніби йде на автопілоті.
І найважливіше: якщо ігнорування себе, емоцій, потреб триває довго, це може призвести до депресії. Це вже критична стадія, коли тіло буквально кричить: «SOS, я більше не можу так жити!» Саме тоді дуже важливо зупинитися.
— Які методики чи школи психології найбільше вплинули на ваше бачення теми самоконтакту?
Для мене найефективніший спосіб повернення до себе — це практика саморефлексії.
Є три прості запитання, які дуже швидко допомагають зупинитися й повернутися в момент: «Як я себе зараз відчуваю? Чого я хочу? Що я хочу зараз з цим зробити?» Ці питання, хоч і здаються елементарними, здатні глибоко вплинути на людину. Вони повертають увагу до себе, свого тіла, своїх відчуттів і думок. Саме з цього починається живий, справжній контакт із собою.
Одним із моїх улюблених інструментів у роботі є метафоричні асоціативні карти. Це дуже дієвий спосіб зазирнути у себе, обійти логіку й дістатися до підсвідомих процесів. Коли людина працює з образом, вона часто знаходить відповіді на важливі запитання: наприклад, коли саме я втратила зв’язок із собою або що допоможе мені його відновити? МАК працюють через емоційне сприйняття, тому дозволяють побачити те, що словами важко описати.
З напрямів, які мені особливо близькі у темі внутрішнього контакту, я б виділила тілесно-орієнтовану терапію. Вона працює безпосередньо з тілом та емоціями, повертає людину до тілесних відчуттів, допомагає відчути себе тут і зараз. Часто ми живемо «в голові», і саме тіло перше сигналізує, що ми загубили зв’язок із собою через напругу, біль, втому чи оніміння. Робота з тілом допомагає м’яко, але глибоко повертатися до себе.
Також мені дуже імпонує емоційно-образна терапія. Вона дає змогу працювати з глибинними внутрішніми станами, знаходити образи своїх переживань, відновлювати зв’язок із почуттями. Це дуже чутливий і точний метод, особливо ефективний тоді, коли словами неможливо пояснити, що саме відбувається всередині.
Окремо хочу відзначити методику «Вселенська терапія», розроблену Леонідом Тальпісом. Особливо цінною вважаю його роботу з кінезіологічним тестом, який дозволяє швидко виявити справжню причину втрати контакту з собою. Це тонка, тілесна робота, яка дозволяє знайти ключ до відновлення балансу та внутрішньої цілісності.
— Чи є у вас особисті щоденні ритуали або вправи для підтримання контакту із собою?
Передусім це турбота про базові потреби. Повноцінний здоровий сон, триразове харчування і достатня кількість чистої води — моє незмінне золоте правило. Це здається очевидним, але саме ці речі формують фундамент внутрішньої стійкості. Психіка не може функціонувати правильно, якщо тіло виснажене або потребує ресурсу. Тому дбайливе й уважне ставлення до себе на фізичному рівні — це завжди перший крок до збереження зв’язку з собою.
Окрім цього, протягом дня я практикую невеликі паузи, які допомагають мені «зустрітися» з собою. Зранку, вдень і ввечері я ставлю собі дуже прості запитання: як я зараз почуваюся, чого я насправді хочу в цей момент? І щиро, без прикрас, відповідаю на них. Це мій внутрішній діалог, моя точка опори. Так я не просто відчуваю себе живою — я відчуваю себе присутньою у своєму житті.
— Які прості кроки може зробити людина, щоб почати відновлювати зв’язок із внутрішніми потребами?
Щоб почати відновлювати зв’язок із внутрішніми потребами, найперше варто звернути увагу на своє тіло. Саме тіло — наш найнадійніший союзник. Воно завжди знає, що нам підходить, і постійно говорить з нами через відчуття. Якщо в якийсь момент тіло чогось хоче, часто це і є той крок, який зараз найкращий для нас.
Найпростіша, але й найдієвіша методика — це навчитися чути свої тілесні сигнали та йти за ними. Це не про імпульсивні бажання чи швидкі задоволення, а про уважне слухання: що я зараз справді відчуваю? Що потрібно моєму тілу, аби почуватись краще?
Звісно, варто відрізняти реальні потреби від компенсацій. Наприклад, шкідливі звички — це не про справжній зв’язок із собою. Коли з’являється потреба в алкоголі чи курінні, зазвичай це сигнал про накопичені емоції, яким колись не дали виходу. Через напругу, втому чи тривожність людина шукає спосіб бодай якось розрядити внутрішній стан, але це тимчасове і хибне рішення.
Якщо ж говорити про конкретні кроки, які допомагають відновлювати цей контакт, то мій особистий список виглядає так:
- масаж,
- прогулянки на свіжому повітрі,
- контакт із природою,
- заняття спортом,
- індивідуальні консультації з психологом,
- медитації,
- дихальні й тілесні практики,
- здоровий сон,
- танці,
- прослуховування музики,
- правильне й збалансоване харчування,
- здоровий спосіб життя.
— Наскільки ефективні тілесні практики (йога, дихальні вправи, психосоматика) у цьому процесі?
Тілесні практики — неймовірно потужний і водночас м’який інструмент для відновлення внутрішнього балансу та глибшого контакту із собою. Йога, дихальні вправи, медитація — все це допомагає повернутися у стан тиші, знизити рівень тривоги, зібрати увагу, зосередитися на «тут і зараз» і почути себе. Саме через тіло найпростіше відновити зв’язок із власними відчуттями, потребами, емоціями.
Є одна дуже проста, але надзвичайно дієва медитація, якою я завжди охоче ділюся. Вона допомагає заспокоїти розум і стабілізувати емоційний стан. Потрібно сісти з рівною спиною, погляд спрямувати прямо перед собою, на нерухомий об’єкт на відстані приблизно двох метрів. Це може бути точка на стіні або будь-який предмет. Завдання — просто спостерігати за ним, не відволікаючись, залишаючись у моменті. Починати можна з 5 хвилин і поступово збільшувати тривалість до 10–20 хвилин. Така практика не лише покращує концентрацію, а й буквально вирівнює внутрішній ритм.
Йога, зі свого боку, сприяє глибшому розумінню власного тіла, допомагає гармонізувати роботу мозку, знімає напругу, відкриває нові рівні усвідомлення себе. Дихальні техніки працюють ще тонше. Вони заспокоюють нервову систему, знижують тривожність, повертають людину в її тіло, у контакт із власним ритмом і станом.
Не можна не згадати й масаж, адже наше тіло щодня накопичує стрес, який проявляється у вигляді м’язових затисків, болю, скутості. Через дбайливий тілесний контакт, через роботу з масажистом ми можемо поступово розпускати ці блоки, навчитися довіряти собі, краще дихати, вільніше рухатися. І коли тіло починає розслаблятися, ми ніби самі дозволяємо собі бути у безпеці.
— Часто радять вести щоденник. На що варто звертати увагу, щоб щоденник справді сприяв самоусвідомленню?
Ведення щоденника — це справді потужна практика, яка може стати каналом глибокого самоусвідомлення, якщо підходити до неї уважно. Найголовніше — робити це систематично, з готовністю бути чесним із собою.
Дуже важливо, як саме починається день. Ми звикли одразу після пробудження тягнутися до телефону, але саме у цей момент, коли розум ще не затягнуло у щоденні справи, ми найближче до себе. Тому варто бодай 10–15 хвилин після пробудження провести в тиші: без екранів, без розмов, просто з собою. Відчути тіло, зауважити, які емоції виникають, що хочеться зараз, без тиску і раціоналізації. Всі думки, відчуття, фізичні сигнали можна й варто занотувати у щоденник.
Після цього ще один важливий крок: спробувати дати собі відповідь на запитання, що я можу зробити з цим сьогодні. Як реалізувати ці бажання, як підтримати свій стан, як не зрадити себе? Бо щоденник не лише про фіксацію, він про дію, яка базується на відчутті себе.
— Які найпоширеніші бар’єри ви бачите в роботі з клієнтами: страх, сором, перфекціонізм?
Один із найпоширеніших бар’єрів, з якими стикаються мої клієнти, — це елементарний страх почати роботу над собою. Людям буває лячно «торкатися» болючих тем, навіть у безпечному середовищі. Якось одна моя клієнтка сказала: «Крістіно, я боюся почати, бо боюся, що мені стане ще гірше». І це дуже показова фраза. За нею стоїть глибоке напруження, накопичене через роки невисловленого болю, і водночас сумніви щодо самої психотерапії як процесу.
Часто цей страх посилюється через невпевненість у спеціалістах: чи компетентний психолог? Чи зможе він впоратися з моїм болем? Особливо це актуально для людей у стані глибокої травми: тут будь-який необережний дотик до теми справді може травматизувати ще більше. І це не параноя, а обґрунтоване занепокоєння. Багато хто просто не проінформований: які є спеціалісти, які підходи до психотерапії існують, як це працює в принципі. І тоді психологія сприймається як щось абстрактне, неясне, а отже, небезпечне.
У таких випадках моє завдання пояснювати, розповідати, розвіювати страх. Дуже важливо, щоб людина розуміла: не існує «єдиного правильного» підходу, і психологія — це не про тиск чи «копання в дитинстві», якщо клієнт до цього не готовий. Психологія буває різна, як і фахівці. Тому ключовим є не просто «йти до психолога», а шукати того, хто викликає довіру, з ким є відчуття безпеки, контакту, внутрішнього «так».
— Як соціальні мережі й порівняння з іншими впливають на здатність бути в контакті із собою?
Соціальні мережі справді суттєво трансформували наше мислення та спосіб взаємодії зі світом, і не завжди позитивно. Вони створили нову «реальність», яка насправді є лише красивою обгорткою, а не правдою. Той самий Instagram — це по суті ідеалізована вітрина, де люди демонструють не своє життя, а його найпривабливіші фрагменти. І дуже часто не зовсім щирі.
Це породжує спотворене сприйняття: ми починаємо порівнювати своє звичайне, живе, іноді хаотичне життя з ретельно відфільтрованими картинками чужого успіху, щастя, зовнішності, стосунків. І в цьому порівнянні часто програємо, бо порівнюємо справжнє з постановкою.
Так виникає внутрішній розрив: втрачається зв’язок із собою. Людина вже не чує себе, свої справжні бажання й потреби, вона тільки думає, що хоче «таке саме життя». Але це бажання не її, а нав’язане через чужу емоційну картинку.
Насправді це класична маніпуляція емоціями, схожа на рекламний механізм: «Дивись, у мене є це і я щаслива, тож і тобі це треба». Але щастя — це не про картинку. Це про глибокий внутрішній стан, який досягається лише через чесний контакт із собою, своїм тілом, своїми емоціями.
Саме тому дуже важливо вчитись повертатися до реального життя, помічати свої емоції в моменті, запитувати себе: що я зараз відчуваю? Що мені справді потрібно? І що це — моє чи скопійоване з екрана?
Бо чим частіше ми поринаємо у цей віртуальний ідеальний світ, тим більше віддаляємося від себе. І врешті можемо навіть не помітити, як перестали бути авторами свого життя і стали пасивними спостерігачами чужих сценаріїв.