Як подолати бар’єр витривалості. Уривок з книги Алекса Гатчінсона

Витримати все. Розум, тіло та навдивовижу гнучкі межі людської витривалості

Розум є новим рубежем витривалості. Бо горизонти продуктивності набагато еластичніші, ніж ми думали колись. Про це пише автор книжки «Витримати все: Розум, тіло та навдивовижу гнучкі межі людської витривалості» Алекс Гатчінсон, колишній бігун на довгі дистанції, член канадської національної збірної, журналіст, який публікує статті про науку витривалості для Runner’s World, Outside, New York Times, New Yorker. Він був одним із двох журналістів, яких допустили до секретного тренувального проєкту «Nike», метою котрого було подолання марафонцями двогодинного бар’єру.

У своїй книжці Гатчінсон ретельно розв’язує делікатну взаємодію розуму та тіла, розповідаючи захопливі історії чоловіків та жінок, які розсовують межі власних можливостей. Він дійшов висновків, що спроможність витримати — це ключова риса, яка лежить в основі чудових результатів практично в будь-якій галузі — від спринтерського бігу на 100 метрів до ультрамарафону на 100 миль, від вершини Евересту до складання випускних іспитів або завершення будь-якого складного проєкту. Але якщо допустити, що ми всі можемо піти далі, натиснути сильніше і досягти більшого, ніж ми думаємо, на що здатні? Бо хвиля нових досліджень свідчить про фізичні бар’єри, з якими стикається більш мозок, ніж тіло.

«Витривалість, — вважає Гатчінсон, — це боротьба з наростаючим бажанням зупинитися. І ми здатні підштовхнути себе ще трохи далі». З книжки ви дізнаєтесь про найновіші дослідження про фізичні бар’єри тіла людини, тож вона буде у нагоді всім тим, хто має бажання досягти більшого в спорті чи тренуваннях, які підтримують життєвий тонус. Публікуємо уривок з книжки.

Розділ 4

СВІДОМИЙ ЛЕДАР

З часів Марко Поло жодна мандрівка Шовковим шляхом не була простою і легкою. І мотопробіг Самюеле Маркори з Лондона до Пекіна (21 тисяча кілометрів завдовжки) в 2013 році не був винятком. На відміну від Поло, Маркора дорогою не стикався ані з драконами, ані з людьми з собачими мордами. Але йому з товаришами по команді довелося провести сімнадцять годин у плаванні через Каспійське море на іржавому вантажному судні радянських часів, пересуватися зруйнованими дорогами та боротися з бюрократією Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану й Киргизстану («Станів», як він ніжно їх називає), два тижні буксувати в нескінченних м’яких пісках чи в грязюці в умовах розрідженого повітря Тибетського плоскогір’я на висоті до 5000 метрів над рівнем моря, а на кінцевому етапі подорожі в Китаї брьохатися в болоті на розмитих мусонами дорогах. Також він зламав кісточку гомілки в Узбекистані та розтрощив ребро дорогою з базового табору на Евересті, що ускладнило його пересування й без того труськими, вибоїстими дорогами Центральної Азії.

У певному сенсі, всі ці стрес-чинники були частиною плану. Саме через них Маркора, фахівець з питань фізичної культури, член Групи з дослідження витривалості в Кентському університеті, взяв участь у цій вісімдесятиденній експедиції, яку влаштував організатор мотоциклетних подорожей GlobeBusters. На багажнику мотоцикла BMW R1200GS Triple Black Маркори була закріплена його «лабораторія в багажнійумці», напхана портативним науковим обладнанням для щоденного вимірювання наслідків впливу поїздки на психічний та фізичний стан у себе та своїх тринадцяти товаришів по команді, які виступали в ролі лабораторних щурів: пігулки-термометри, щоб реєструвати внутрішню температуру тіла, оснащення на зразок Bioharness для реєстрації серцебиття та частоти дихання, оксигемометр, який кріпиться на пальці для визначення насичення крові киснем, ручний динамометр для вимірювання втоми м’язів, портативний пристрій для вимірювання швидкості реакції для оцінки розумової втоми й багато чого іншого.

Маркора зацікавився мотоциклетними подорожами ще підлітком. Він зростав у північній Італії й першу довгу одиночну поїздку здійснив у чотирнадцять років, проїхавши понад 150 кілометрів зі свого рідного міста поблизу Мілана до озера Маджоре біля швейцарського кордону, щоб навідати подругу. Він приліпив карту на бензобак свого кросового мотоцикла Fantic Caballero 50, їхав путівцями та уникав автострад, бо йому ще не можна було їздити ними. Також його цікавили байки без механічного приводу, а якщо брати ширше— вічна загадка витривалості. Він вивчав фізіологію спорту й на ранніх етапах кар’єри працював консультантом у науково-дослідному центрі Mapei Sport Service, завданням якого було привнесення наукового компонента в роботу однієї з провідних світових команд із шосейних велоперегонів у 1990-х і на початку 2000-х років. Також Маркора публікував наукові дослідження з гірського велоспорту та європейського футболу. У центрі його уваги, як і тисяч інших дослідників у всьому світі, був пошук способів розширити граничні можливості людського тіла— де на відсоток, де на частку відсотка.

Як він казав напівжартома, саме його мати— дуже важлива постать у житті кожного італійця— відіграла вирішальну роль у зміні напряму його кар’єри. У 2001 році в неї виявиkb тромботичну тромбоцитопенічну пурпуру, рідкісний автоімунний розлад, за якого в дрібних кровоносних судинах у всьому тілі утворюються крихітні кров’яні згустки. Після першого нападу в неї залишилося ураження нирок, через що вона протягом семи років потребувала діалізу, а в подальшому— трансплантації. Її син був спантеличений тим, що мати й інші пацієнти з таким захворюванням потерпали від надмірної втоми начебто суб’єктивного характеру, рівень якої швидко змінювався. Не спостерігалося очевидного зв’язку з жодною з фізичних першопричин— невідповідність, схожа на інші загадкові патологічні стани на зразок синдрому хронічної втоми. Відчуття втоми було виснажливе, однак з традиційного погляду спортивного фізіолога, який дивиться «нижче шиї», там не було нічого, що потребувало лікування.

Ця загадка привела Маркору до мозку, а для вирішення проблеми він мав більше дізнатися про те, що вже було відомо його дослідникам. У 2006 році він, працюючи викладачем у Банґорському університеті в Уельсі, пішов у тривалу відпустку для навчання на університетській кафедрі психології. Протягом кількох наступних років він створив нову «психобіологічну» модель витривалості, поєднавши фізіологію фізкультури й спорту, мотиваційну психологію та когнітивну нейробіологію. На його думку, рішення збільшити швидкість, сповільнитися або припинити рух завжди свідоме, а не спричинене відмовою м’язів. Інакше кажучи, у кінцевому підсумку втома зароджується в мозку, і цей висновок однаково стосується як мотоциклістів, так і марафонців. Під час мотопробігу Шовковим шляхом Маркора збирав дані про розумову та фізичну працездатність своїх товаришів-мотоциклістів. Водночас він збирав докази на користь своєї концепції про нерозривний зв’язок розуму й м’язів, де, як і в теорії Тіма Ноукса про центральний регулятор, головну роль було відведено мозку, але з кількома ключовими відмінностями.

У 2011 році я їхав через австралійські Блакитні гори із Сіднея, де тоді жив, у містечко часів золотої лихоманки Батерст, розташоване за 200 кілометрів від Сіднея в малонаселеному районі країни. У місцевому кампусі Університету Чарльза Стюарта відбувалася міжнародна конференція «Майбутнє втоми. Визначення проблеми». Назва відображала розбіжності та невизначеність довкола навіть найбільш фундаментальних понять у дослідженні витривалості. Один з організаторів жартував: «Щоразу, як я вимовляю слово “втома”, я мушу брати його в лапки, бо точно не знаю, що воно означає». Науковці з усіх куточків світу зібралися, щоб представити свої ідеї та спробувати з’ясувати розбіжності між ними. Самюеле Маркора був одним з головних доповідачів і основною причиною мого приїзду сюди. За два роки до цього Маркора привернув до себе велику увагу не тільки науковців, а й читачів New York Times своїм провокативним дослідженням розумової втоми. Він попросив шістнадцятьох волонтерів провести на велотренажері кілька тестів на час до виснаження. Перед одним з тестів учасники дослідження 90 хвилин виконували на комп’ютері завдання, що спричиняє розумову втому: на екрані спалахували літери, а піддослідні мали якомога швидше натискати на різні клавіші залежно від того, яка літера з’являлася на екрані. Завдання не надто складне, але воно вимагає постійної зосередженості, а виконання його протягом 90 хвилин, безперечно, виснажує. Перед другим тестом на велотренажері учасники впродовж тих самих 90 хвилин переглядали два легкі документальні фільми: «Поїзди світового класу: Східний експрес Венеція–Симплон» та «Історія Ferrari: Епохальна легенда». Ці фільми були спеціально відібрані як «емоційно нейтральні».

Результати, залежно від того, як на це дивитися, були або цілком передбачувані, або, з погляду традиційної фізіології, не піддавалися поясненню. Після розумово втомливої комп’ютерної гри учасники швидше відмовлялися від подальшого проведення тесту на велотренажері, й час виконання тесту в середньому становив 10 хвилин 40 секунд, тобто скорочувався на 15,1 відсотка проти 12 хвилин 34 секунд. До того ж не спостерігалося жодних помітних ознак втоми за фізіологічними показниками— частота серцевих скорочень, кров’яний тиск, споживання кисню, рівень лактату та низка інших показників метаболізму були ідентичні в обох дослідженнях.

Рівні мотивації, визначені згідно з психологічними опитувальниками безпосередньо перед тестом на велотренажері, були однаковими— за найкращий результат установили приз 50 фунтів. Єдина різниця полягала в тому, що перші учасники починали крутити педалі з більшим зусиллям. Унаслідок розумової втоми вони відчували, що їм елементарно важко крутити педалі.

Для вимірювання індивідуального сприйняття навантаження Маркора користувався шкалою Борґа, названою на честь шведського фізіолога Ґуннара Борґа, який ініціював її застосування в 1960-х роках. Попри існування багатьох різновидів, оригінальна шкала Борґа містить значення від 6 («жодного навантаження») до 20 (передостаннє, 19, відповідало характеристиці «дуже-дуже важко»), у якій числа приблизно узгоджуються з очікуваною частотою серцевих скорочень, поділеною на десять. Наприклад, значення за шкалою Борґа від 13 до 14 відповідають зусиллю, яке можна назвати «трохи важко» і під час якого в більшості людей частота серцевих скорочень становить від 130 до 140. Але Борґ бачив у своїй шкалі оцінки зусиль дещо більше, ніж зручний короткий шлях до визначення частоти серцевих скорочень, коли в пульсометрі дослідника сіли батарейки. «На мою думку,— писав він,— індивідуальне сприйняття навантаження— це найкращий індикатор ступеня фізичного напруження, оскільки він об’єднує інформацію від м’язів, суглобів, серцево-судинної, респіраторної та центральної нервової системи».

У доповіді на конференції в Батерсті Маркора розвинув свою тезу. Він заявив, що індивідуальне сприйняття навантаження, яке ми називатимемо в цій книжці «відчуттям зусилля»,— це не просто показник того, що відбувається в організмі. Це першорядна характеристика, єдине, що має значення. Якщо ви сприймаєте навантаження як легке, ви можете бігти швидше; якщо відчуваєте, що вам дуже важко, ви зупиняєтеся. Можливо, це звучить банально або навіть сприймається як тавтологія, але це дуже серйозне твердження. Тому що, як ми дізнаємося, існує багато способів змінити відчутя зусилля, а отже, і позірні фізичні обмеження, не змінюючи того, що відбувається в м’язах. Гарна ілюстрація до цього твердження— розумова втома збільшує відчуття зусилля (на один-два пункти шкали Борґа, за протоколом Маркори) і таким чином знижує витривалість. По суті, учасники завжди приймали рішення припинити тест на велотренажері, коли їхнє індивідуальне сприйняття навантаження наближалося до максимального значення 20, просто у випадку розумової втоми вони швидше досягали цього значення.

Якщо зусилля— це «інь» фізіологічної моделі Маркори, то мотивація— це «ян». Ми не завжди маємо бажання напружуватися до пункту 20. Ось чому спортсмени дуже рідко встановлюють світові рекорди або навіть показують свої найкращі результати на тренуваннях. Маркора у своїй доповіді навів тепер уже класичний приклад з експерименту, який здійснив французький дослідник Мішель Кабанак у 1986 році. Кабанак просив добровольців якомога довше просидіти із зігнутими ногами, спершись на стіну (без стільця), обіцяючи їм за кожні 20 секунд, проведені в такій позі, різну винагороду. З винагородою 0,2 франка за 20 секунд квадрицепси учасників відмовили в середньому вже за дві хвилини. Коли ж їм запропонували по 7,8 франка за 20 секунд, їхня витривалість магічним чином подвоїлася. Якщо мить повного знесилення зумовлена відмовою м’язів, то як м’язи «дізналися» про щедрішу винагороду? Сам Маркора провів подібне дослідження про перевагу волі над м’язами з групою регбістів-професіоналів, які виконували тест на велотренажері на час до виснаження. За планової потужності 242 Вт, що відповідає 80 відсоткам їхньої пікової потужності, гравці трималися майже 10 хвилин. Щоб вони гарантовано працювали до повного виснаження, їм було обіцяно матеріальну винагороду. Одразу після завершення— через три-чотири секунди— їх попросили спробувати, якої потужності вони зможуть досягти за один п’ятисекундний ривок на тренажері. Цікава річ. Попри те що вони тільки-но заявили про свою неспроможність досягти 242 Вт, їм удалося дійти в середньому до 731 Вт протягом цього п’ятисекундного спринту. Це означає, що учасники припинили тест не тому, що їхні м’язи були фізично не здатні досягти потрібної потужності. Натомість, як стверджували автори дослідження, провідне значення має індивідуальне сприйняття навантаження.

 

Про автора

 

Алекс Гатчінсон — колишній бігун на довгі дистанції, член канадської національної збірної, журналіст. Пише про науку витривалості для Runner’s World, Outside, New York Times, New Yorker. Має ступінь магістра з журналістика та Ph.D. з філософії, який здобув у Кембріджі. Докторантуру провів у National Security Agency.

 

 

 

 

 

Купити книгу тут