Пубертатний період: Як школа може підтримати тих, хто втрачає бажання вчитися

Досвід співзасновниці БеркоШко Валентини Мержиєвської

30.08.2018

Валентина Мержиєвська, співзасновниця і викладач БеркоШко

Ми з друзями створюємо домашню школу БеркоШко вже понад 7 років. Чимало наших вчителів — батьки, що навчають власних дітей. І кожний наступний рік не схожий на попередній. Вони змінюють колір волосся, виростають на голову, набираються дивного сленгу. Змінюються діти і нам доводиться змінюватись разом із ними.

В мене є група учнів, яких я веду з 6-7 років і зараз їм вже 13-14. Перші чотири роки навчання не надто відрізнялись за настроями дітей. Так, вони звикали до простору, до нового розпорядку в житті, звикали до навчання, як вагомої діяльності, але, починаючи з кінця 5 класу, все почало змінюватись. Якщо раніше діти радісно підхоплювали ту діяльність, яку пропонували дорослі, то з часом у них дуже виразними стають власні зацікавлення: позашкільні активності, улюблені предмети, яким хочеться приділяти побільше часу, і водночас ті напрямки, які не подобаються, і їх хочеться скоротити.

Приблизно років з 10-11 діти починають прислухатись до свого дорослішання, не лише того, що відбувається фізіологічно, а й до змін у поведінці та настрої. Для мене було дуже важливо говорити з ними про все, що цікавить, що хвилює, щоб самій краще їх розуміти, а також, щоб часом допомогти. Як досягти такого рівня довіри, щоб діти були готові ділитися своїми переживаннями? Гадаю, відкритістю до обговорення будь-яких тем, без осуду чи неприйняття, готовності ділитися власними сумнівами чи досвідом помилок. В нашій школі є окремо виділений для цього час — «теревені». Коли немає нагальних тем для обговорення, ми можемо влаштовувати дебати з суперечливих етичних питань: наприклад, про смертну кару чи клонування людини, про розвиток штучного інтелекту чи big data. Зазвичай діти самі пропонують теми для обговорення, під враженням від фільмів чи книг. Але частенько трапляється обговорювати їхні життєві ситуації, конфлікти, страхи, які з’являються, наприклад як влаштувати самостійне життя чи як не схибити з вибором шляху.

Чим цікаво досліджувати підлітковий вік, то це тим, що власний досвід надто емоційно викривлений, а вдалих прикладів гармонійних стосунків вкрай мало. І під гармонійними, я не маю на увазі безконфліктність, скоріш навпаки, слухняність підлітків може бути ознакою непроходження цієї кризи.  

Ми звикли думати, що перехідний вік притаманний підліткам, але насправді, як і в будь-яких стосунках, це двосторонній рух — криза і дорослих, і дітей водночас. Підлітки починають пробувати те, що не схвалюють батьки, прагнуть самостійності і незалежності, але ще не можуть її собі влаштувати, намагаються пристосуватись до змін тілесності і перепадів настрою.

Дорослі не завжди помічають початок змін, в одних ситуаціях продовжують опікуватись підлітком як дитиною, а в інших — вже вимагають відповідальності, як від дорослого. І те, і інше підлітків, дратує і бентежить, тож у відповідь вони захищаються бунтом і агресивними випадами.

Процес дорослішання неоднорідний, зі своїми сплесками і періодами затишшя, має кілька рівнів:

  • Біологічний — фізіологічне дозрівання змінює все: запах тіла, режим дня, харчову поведінку, все відбувається ніби навмисно, щоб жити поруч з близькими родичами стало дискомфортно — це природній запобіжник інцесту.
  • Соціальний — початок сепарації від батьків, поява нових авторитетів, значимість реалізації в спільноті, коли одночасно хочеться бути і «своїм» і «не таким, як інші». Прагнення рухатись своїм шляхом, але водночас розгубленість у пошуках цього шляху.
  • Світоглядний — можливість переглянути картину світу, закладену батьками, заперечити те, що виглядає абсурдним, безпідставним чи застарілим, а якщо пощастить і протест буде не надто сильним, то ще й перейняти у батьків той досвід, який виявився вартісним.

В навчанні початок пубертату дуже вирізняється тим, що цікавість до академічної освіти різко падає, а разом з тим, спрощується мова, бо всі ресурси підліткового мозку йдуть на статеве дозрівання. Ми навіть жартували, що в цей час (класі в 6-7) дітей добре вивезти кудись, на плантацію апельсинів, збирати фрукти, у спільноті однолітків з різних країн, із доступом до великої бібліотеки. Їх цікавить виключно спілкування з друзями, тож нехай спілкуються і практикують англійську, фізична праця структурує день, а книги — урізноманітнюють картину світу. І не чіпати роки зо два, — ні формулами скороченого множення, ні дієприслівниковими зворотами… А вже класі у 8-9 — швиденько надолужити програму. 

На жаль, в Україні умови екстернату не дозволяють це втілити практично. Цей спад цікавості не залежить від навчальних підходів. Арі Покка в своїй книзі «Вищий клас» відмічає спад цікавості до навчання у віці близько 12 років і у фінських школах. Тож, якщо не можна змінити певні обставини, можна змінити своє ставлення. Батькам постаратись менше нервувати, що діти не вчаться. Це не означає, що діти нездатні, чи ви щось зробили не так. Прийде час і років з 14 вони надолужать. А вчителям — продовжувати спонукати пізнання, також не засмучуючись якщо результати не вповні такі, як хотілося б.

Окрім того, саме в цьому віці 12-14 років у частини дітей прорізається власна відповідальність і самоорганізованість. Гадаю, значною мірою це вроджена здібність: є діти, яким природньо легко вдається навчатись самостійно, але є й такі, яким потрібна допомога в організації, особливо в тайм-менеджменті. Але тільки зменшення контролю дорослих, може створити умови для зародження відповідальності дітей. Бо відповідальність не можна надати, дають доручення, а відповідальність можна тільки взяти.

В БеркоШко відповідальність за власне навчання у частини учнів, переважно у дівчат, почала прорізатись десь наприкінці 7 класу. Звісно, завдання вони виконували і раніше, але самостійно готуватись до атестації, стежити за термінами, обирати напрямки поглибленого розвитку на власний розсуд — навчились лише тепер. Щодо решти учнів — маю великі сподівання на 8 клас.

А втім, підліткам просто необхідно випробовувати власні сили і межі допустимого, бо це є джерелом розвитку. А батькам — потроху вчитись відпускати їх проживати власний досвід.

Підлітковий вік — це виклик для дітей і водночас випробування для дорослих, наскільки вони зможуть бути відкритими до нового, дивитись на світ під різними кутами, змінюватись. І чим краще це вдаватиметься, тим приємнішими будуть стосунки з такими несподівано дорослими дітьми.

— Читайте також: Юло Вооглайд: «Знання не є цінністю, якщо не вміти їх застосовувати»