Сучасні батьки впадають у чергові педагогічні крайнощі: сьогодні вважається правильним усіляко балувати та заохочувати дітей, схвалювати кожен їхній крок і в жодному разі не засмучувати. Звучить начебто непогано, проте насправді такий підхід завдає шкоди психологічному здоров’ю майбутніх поколінь не менше, ніж батьківська тиранія, що лежала в основі педагогіки минулих десятиліть.

Робін Берман, дипломована психотерапевтка і мати трьох дітей, пропонує взяти найкраще від попередньої системи виховання (коли на потреби дітей ніхто не зважав) і від сучасної. У своїй книжці вона пояснює дорослим, як варто проявляти батьківську любов і піклуватися про дітей так, аби вони виросли впевненими в собі, самостійними і щасливими людьми, які вміють любити і робити щасливими інших. Публікуємо уривок.

Розділ 1.
Ненавидь зараз.
Подякуєш потім

Якщо ви хочете більше дізнатися про батьківство, відвідайте Starbucks. Там не доведеться чекати надто довго, аби побачити, як вередує дитина. Прошу, ось і він: обожнюваний батьками чотирирічний малюк, хлопчик зі світлими кучериками, чарівне дитя; але тільки доти, доки не почне скиглити та вимагати печива й шоколадного молока, не звертаючи уваги на неодноразові прохання мами обрати щось одне. Усі в черзі одразу перетворюються на батьківську поліцію моралі, яка потайки сподівається, що мати втримає позиції, хоча глибоко в душі розуміє: цього не буде.

Я почуваюся так, ніби вболіваю за заздалегідь переможеного учасника нерівної боротьби за владу, ім’я якому — Мама. У міру наростання істерики зростає й загальне невдоволення. «Я хочу і те, і те. Ти не змусиш обрати щось одне. Ти надто жадібна мама». Усі переглядаються й закочують очі. Не втрутитись цієї миті вартувало мені неабияких зусиль. Діставшись до прилавка, замовляю лате й бачу, як цей хлопчик усміхається мені, тримаючи в руках і печиво, і шоколадне молоко. Усміхнувшись у відповідь, я розумію: через двадцять років побачу його на своєму диванчику.

Як трапилося, що ця сцена — типова для культури сучасного батьківства? Чому дітям вдається емоційно цькувати батьків? Адже тепер вони реально тримають дорослих у заручниках. Раніше за дітьми встановлювали жорстокий нагляд і взагалі не слухали їх, а нині вони раптом стали центром Всесвіту. Очевидно, що сталися кардинальні зміни в методиці виховання, і нам необхідно віднайти золоту середину між цими двома крайнощами.

Я зрозуміла, що сучасні батьки вважають недоречним наполягати на своєму авторитеті. Вони пообіцяли ніколи не застосовувати фізичну силу до своїх дітей, тому що свого часу самі зазнали тілесних покарань. Чудово, але чи вам не здається, що ви надто захопилися?
Структура сучасного батьківства трохи вийшла з ладу. Сьогодні батьки, здається, бояться посісти своє законне місце капітана корабля. Але якщо не буде капітана, то корабель або не відчалить, або під час плавання потоне.

Хочу взяти рецептурний бланк та написати: «Дозволяю вам батьківство». Інші психіатри пропонують схожі рецепти:

Лі Стоун, педіатр: «Батьківство — це авторитарна система, а не демократія. Діти мають дотримуватися правил, інакше вони стануть некерованими».

Дарфа Хірш, педіатр: «Діти хочуть відчувати, що за них несуть відповідальність, що їх захищають. Не бійтеся відстоювати те, що, на вашу думку, правильно для дитини. Не бійтеся бути відповідальними»

Роберт Лендров, педіатр: «Батьківство — це доброзичлива диктатура».

Кен Ньюмен, психіатр: «Не дозволяйте пацієнтам керувати клінікою».

Сьогодні занадто багато маленьких ведучих править шоу. Правда в тому, що коли ви потураєте поганій поведінці, то саме її ви потім і отримуєте. День народження. Семирічна дівчинка підходить до мами іменинника та запитує, чи буде десерт із морозивом та шоколадною стружкою. У шаленому хаосі вечірки мама бурмоче: «Напевно, так». Коли настав час співати «З днем народження», С’юзі почала вередувати, вимагаючи десерту. Це почало дратувати маму іменинника: дівчинка не сказала ні «дякую», ні «вибачте». Проте  жінка таки дістала упаковку морозива й почала класти його на тарілку С’юзі. «Воно без шоколадної стружки, — нервово крикнула С’юзі. — Ви казали, що морозиво буде з шоколадною стружкою». Мама спокійно пояснювала: «Перепрошую, я помилилася, коли думала, що  морозиво буде з шоколадною стружкою. Ти можеш узяти або це, або ескімо».

Звичайно, ви розумієте, що було далі. Ми всі сподівалися на диво, коли мама С’юзі сказала, що вона розуміє, чому її донька засмучена, що дівчинка може вибрати один із двох десертів, або обрати третій варіант — піти з вечірки, якщо вже зовсім не може себе стримати. Усі батьки таємно вболівали за варіант «піти з вечірки». «Я не хочу ескімо, і я не люблю морозиво з печивом», — прокричала С’юзі…

На тлі цієї драматичної сцени всі зовсім забули про хлопчика-іменинника, адже намагалися втихомирити С’юзі. Мати дівчинки почала: «Моя люба, серденько, янголятко, морозиво дуже смачне, скуштуй хоч трішки». Мала була розлючена, а мати все продовжувала: «Ти ж любиш заморожений сік, можливо, спробуєш зі смаком апельсина?». «Ні, — ридала С’юзі, — я хочу з шоколадною стружкою!». Усі погляди були прикуті до її мами. Напруга була більша, ніж на тенісному матчі. Зрештою, жінка шокувала всіх, адже замість того, аби спокійно наполягти на своєму, вона остаточно втратила батьківський авторитет і почала сама нервово їсти морозиво. Здавалося, всі ми — учасники «Підстави».

Ми все чекали й чекали. Але Ештон Кутчер так і не прийшов. Непомірна влада над батьками становить небезпеку для дитини. Під час спроб швидше заспокоїти дитя, батьки влаштовують якісь «танці» замість того, щоб встановити чіткі межі дозволеного та  беззаперечно ствердити свій авторитет. Якщо ви берете підкупом або ведете перемовини, можете бути певні: структуру вашої влади остаточно зламано. Суть у тому, що діти, які здатні впливати на батьків, почуваються в небезпеці. Вони стають надто вразливими й тривожними, адже відчувають, що мають узяти контроль у свої руки, але гадки не мають, як це зробити. Спричинений цим стрес запускає в мозку низку токсичних реакцій. Тож маємо ситуацію, коли мозок дитини, що тільки розвивається, стимулює кортизол, тобто гормон стресу — не надто розумний крок із боку батьків.

Я лікувала дорослих із тривожними розладами. Один мій пацієнт ідеально висловився з цього приводу: «Я не почувався спокійним, коли, ще дитиною, легко маніпулював батьками. Я не почувався в безпеці». Здається, батьки сьогодення не можуть витримати негативних емоцій своїх дітей. Ви повинні протистояти розчаруванню малюків, а не поспішати заспокоювати їх. Інакше ви ризикуєте ненавмисне завдати шкоди малечі. Якщо ви самі не здатні справлятися зі стресом, то як зможуть вони?

Ваше завдання — навчити їх заспокоюватися, допомогти дітям збудувати емоційну імунну систему. Вакцинація — це введення незначної кількості бактерій або вірусів у кровообіг з метою вироблення імунітету проти сильніших уражень. Подумайте, як допомогти дітям навчитися долати негативні емоції, щоб потім вони були здатні переживати більш серйозні негаразди. Так ви озброїте їх на майбутнє.

Батьки, які не хочуть засмучувати дітей та будь-якою ціною уникають ситуацій, що можуть розчарувати, роблять їм «ведмежу послугу». Хороше батьківство може на певний час зробити вас «непопулярним» в очах вашої дитини. Тоді продовжуйте думати: «Ненавидь мене зараз, подякуєш потім». Хіба виховання людини зі стійкою психікою не варте часу?

Розглянемо сигнал, який подає С’юзі її мама: «Якщо ти щось хочеш, то скигли якомога гучніше. Тобі потрібно підкорити всіх у кімнаті». Повернемося до маленької С’юзі. Ви хотіли би мати стосунки з такою людиною? Швидше за все, у майбутньому вона почуватиметься самотньо, тому що з нею буде важко спілкуватися. За нашою поблажливістю насправді криється підлість. Аби вчинити правильно, потрібно бути відважним і сміливим. Зрозумійте, шляхом авторитетного батьківства — яке базується на тому, що ви уважно слухаєте своїх дітей, заохочуєте їх до незалежності, але також не згладжуєте реальних наслідків будь-яких дій — можна виховати напрочуд врівноважених і пристосованих до життя людей. Розбалувати дитину значно легше, ніж встановити, яка поведінка прийнятна, а яка —ні; але завдання полягає саме в тому, щоб навчити витримувати й врегульовувати свої емоції. Якщо батьки хоч трохи боягузи, їхні діти виростають емоційно крихкими.

Мама трьох дітей із Нью-Йорка: «Моя проблема полягає в тому, що мої діти знають:
моє “ні” означає “можливо”».

Марк, розлучений батько: «Ти не станеш батьком, обравши шлях найменшого спро-
тиву».

Бетсі Броун Браун, письменниця й педагог: «Єдиний спосіб зробити доросле життя складним — зро-
бити дитинство занадто легким».

Сучасні батьки мають забагато терпіння до поганої поведінки. Здається, деякі мами можуть нескінченно вести перемовини й зносити істерики, що робить їх схожими на «Степфордських Мам»*. Діти скиглять та сперечаються до запаморочення, а батьки просто продовжують слухати.

Карі, бабуся: «Як довго ми будемо чути від цього покоління фразу: “Якщо ти це зробиш ще хоч раз…”?»

Мене шокує, наскільки зачаровані батьки тим, як їхні діти ведуть перемовини. Здається, вони перебувають у захваті від розумових здібностей своїх дітей, і постійне ниття їх зовсім не виснажує.

Найпростіші завдання на кшталт лягти спати або піти з парку перетворюються на тривалі суперечки, підкріплені серйозною аргументацією. Це призводить до стресу. Структура влади понівечена, і багато дітей ледве тримається на поверхні. Намагаючись отримати бажане, вони говорять усе швидше й швидше, — це виснажує всіх. Батьки часто питають мене, як виправити ситуацію.

Я називаю цей метод закінчувати суперечку зворотними перемовинами. Діє він безвідмовно, а працює наступним чином: ви просто кажете дитині, що перемовин більше не буде. Якщо думаєте, що це нелегко, то ви маєте рацію. Але зачекайте, є ще один момент — ви додаєте, що коли дитина продовжуватиме перемовини, вона не лише не отримає бажане, але й втратить те, що дозволено. Розглянемо приклад.

БАТЬКИ: Ти лягаєш спати о восьмій годині.
ДИТИНА: Я хочу погуляти до половини дев’ятої.
БАТЬКИ: Ні, о восьмій.
ДИТИНА: Я хочу трохи більше часу.
БАТЬКИ: У такому разі підеш до ліжка о сьомій сорок п’ять.
ДИТИНА: Добре, я обираю восьму.
БАТЬКИ: Тепер лягатимеш спати о пів на восьму.

І ви маєте дотриматися обіцянки. Візьміть собі це за звичку — жодних компромісів. Не будьте батьками, які кричали: «Вовк! Вовк!». Усе тихо й спокійно, так, ніби надокучливе радіо просто вимкнули. Якщо ви будете витривалими, то маленький сперечальник зникне, а на його місці з’явиться миле й готове до сну дитя в піжамі. Пуф! І магічним чином безкінечна мелодія «якщо ти зробиш це ще раз…» більше не грає в голові.

Маріанна Вілсон, письменниця і духовний лідер: «Інколи “ні” говорять саме з любові».

ЦЕНТР ВСЕСВІТУ

Давайте визначимо, у чому ваша робота точно не полягає: постійно гратися, розважати, а особливо, тільки й робити, що заспокоювати. Не треба бути нікчемою. Якщо ви задовольняєте всі забаганки дитини, то виховуєте людину, не здатну до співчуття. Зупинімося на мить та подумаймо, який сигнал ми подаємо дітям, коли дозволяємо їм капризувати у Starbucks чи на вечірках. По суті, ми їм говоримо: «Кричи голосніше, закатай істерику, і тоді ти отримаєш печиво та шоколадне молоко, ванільне морозиво та всі шматочки шоколадного десерту». Тоді як мета — навчити співпереживання та розуміння, що світ не обертається навколо тебе. Я б із задоволенням прошепотіла матері С’юзі цю інструкцію:

КРОК 1. Знайдіть хвилинку й заспокойтеся.
КРОК 2. Визнайте почуття дитини: «Я знаю, що ти засмучена».

КРОК 3. Встановіть межі дозволеного: «Така поведінка неприйнятна».
КРОК 4. Дайте дитині можливість виправитися:«Ти можеш обрати щось одне».

КРОК 5. Попередьте про наслідки: «Якщо ти не можеш контролювати свою поведінку, то мипідемо з вечірки».

КРОК 6. Виконайте обіцяне, якщо це необхідно. Шокуйте публіку та залиште вечірку. Зал вибухне бурхливими оплесками.

Мама трьох дітей: «Треба бути готовим піти з вечірки. Якщо дитина почне вередувати, ви маєте припинити, а не підтримувати цю гру. Ви повинні довести, що ваші погрози не порожні. Зможете заслужити повагу інших матусь, якщо будете не тільки говорити, а ще й тримати слово».

Треба було встановити для С’юзі чіткі межі дозволеного, показати їй, що маніпулювати людьми та цькувати їх, аби задовольнити власні бажання, — неприпустимо. Необхідно навчитися справлятись із власним розчаруванням, коли не дістаєш бажане, бути гнучким та йти на компроміс.

Її матері варто було витримати негативні емоції доньки, а не намагатися виправити ситуацію. Завжди пам’ятайте про сигнал, який посилаєте дітям, питайте себе: «Чого я навчаю своїми діями?». У розпал конфлікту зупиніться, глибоко вдихніть та поміркуйте. Потім питайте себе далі: «Чи виховую я в своїй дитині риси, які ціную?», «У тривалій перспективі я допомагаю чи просто кидаю кістку собаці, що гавкає?». Якби мама правильно привчала С’юзі до дисципліни, це був би цінний урок.

Реакція дітей не має впливати на ваші методи виховання. Це хибний шлях. Ви старші, більш мудрі та розсудливі. Не дозволяйте дітям виснажувати вас та впливати на ваші вчинки.

Мама однієї дитини: «Якось моя донька прокричала: “Лише тому, що я питаю, не означає, що ти маєш казати `так`. Просто скажи `ні`, мамо”. Я була в розпачі».

Сьогодні ми маємо справу з поколінням владних дітей. У перший день роботи няня розпитувала маму про її семирічного сина. У відповідь вона почула: «Дозвольте йому бути босом, і у вас буде легкий день».День може бути легким, але запевняю, життя хлопчика  легким не буде.Ввечері того ж дня няня попросила хлопчика прибрати іграшки, на що він відповів: «Я скажу мамі, і вона звільнить тебе».

Неприпустимо надавати дитині такі повноваження. Поведінка хлопчика неадекватна. Коли цей малюк виросте, відчуття його надмірної важливості виявиться деструктивним: спочатку йому буде важко підпорядковуватися шкільним правилам, а згодом шукати роботу. Наявність домашньої ієрархії допомагає дотримуватися субординації.

Один зі способів дати дітям зрозуміти, що вони не всесильні — це сказати «ні» тому, що вони хочуть, але цього не потребують. Мама сперечалася через шорти для плавання зі своїм тринадцятирічним сином у Bloomingdale. Хлопчик наполягав на дизайнерському одязі. Але мати, оцінивши вартість, відмовила. Вона сказала, що не буде витрачати такі гроші на одяг, із якого син швидко виросте. Він засмутився, коли зрозумів, що, незважаючи на вмовляння, мати не змінить думки, але все одно мовив: «Я не розумію, чому ти не купиш це для мене. Ти ж можеш собі це дозволити». Вона відповіла: «Я знаю, що можу, але не вважаю це за потрібне. Коли хочеш, подай на мене позов за те, що навчаю тебе цінностей». «Ти перемогла», — сказав хлопчик. Варто твердо стояти на своїй позиції, коли вчиняєте правильно, а не так, як найлегше цієї миті. Непослідовність дій може призвести до катастрофи. У психіатрії ми називаємо це проміжними змінними. Це означає, що спроби домогтися свого повторюватимуться, аж поки результат залишатиметься непередбачуваним. Азартні ігри — чудовий приклад. Ви кидаєте монетку до грального автомата: іноді виграєте, але більшість
разів — ні. Утім ви продовжуєте грати, вже про всяк випадок. Проміжні змінні можуть спричиняти погану поведінку. Якщо діти відчувають, що ваші погрози порожні, і ви їх виконуєте лише час від часу, то буде складно вводити дисципліну. Якщо ви скажете «ні», але дотримуватиметеся слова кожного п’ятого разу, довіру до вас буде підірвано.

Найкраще діти навчаються, коли батьки послідовні. Так формується віра, що ви робите саме те, що кажете, а кажете тільки те, що дійсно маєте на увазі. Якщо ви не виконуєте погроз, довіри не буде. Дисципліна може бути тільки послідовною, а поведінка дітей безпосередньо залежить від вашої.

БИТИ ЗАБОРОНЕНО!

Найбільш шокуюче явище сучасного батьківства — це коли діти б’ють власних батьків. На жаль, це не рідкість. Це обурливо й неприпустимо. Те, що батьки минулого покоління застосовували фізичну силу до дітей, також неприйнятно. Бити дітей не можна в будь-якому разі. Адже так ви навчаєте їх, що фізичне насилля — це спосіб вирішення проблем, і моделюєте неконтрольовану поведінку.
Прослідкуймо ланцюжок дій та звернімо увагу на сигнал, що йогоотримує дитина: малюк починає капризувати, тому ви збираєтесь його вдарити; так він розуміє: коли засмучений, атакуй когось. Ось чого ви навчили. Звичайно, побоями ви можете швидко досягнути покірності, але з часом з’являться і психічні розлади. Дослідження показують, що діти, які потерпають від фізичних покарань, згодом стають менш покірними та більш агресивними, а також мають схильність до психічних розладів, наркоманії тощо. «Мене били, і нічого зі мною не сталося», — таке недолуге пояснення я часто чую від батьків із неприпустимими методами виховання. Спогади про побиття знайомі багатьом дорослим. Але те, що дітей били століттями, не робить цей підхід нормальним чи виправданим.

Нинішня структура влади, коли діти б’ють батьків, також неправильна. Сьогоднішнє божевільне повідомлення звучить так: «Якщо ти засмучений, то вперед, дай мені ляпаса». Ви у прямому й переносному сенсі даєте своїй дитині можливість підняти руку, а це, як ми вже знаємо,не має права робити ніхто. У парку мама спілкується з іншими мамами, вона каже своїй чотирирічній доньці, що за п’ять хвилин час іти додому. Дівчинка починає канючити, щоб вони залишилися ще. Після того, як мама остаточно відмовляє, дівчинка б’є її по обличчю. Спантеличена мама нервово сміється й продовжує розмову, ніби нічого не сталося. Гурт мам шокований. Коли діти думають, що бити батьків — це норма, то будьяка повага втрачається.

Класна кімната потребує вчителя, корабель — капітана, країна —президента, а діти — батьків. Ваша робота – не догоджати дітям, а виховувати їх. Ваше завдання — встановити такі межі та обмеження, які створять безпечні умови зростання.

НАДТО БАГАТО ІНФОРМАЦІЇ. НБІ

Ще одна крайність у сучасному батьківстві: тепер із дітьми надто багато розмовляють та пояснюють. Ми відійшли від «ні, тому що я так сказала» до нескінченних, доведених до краю суперечок щодо будь-якого питання.

Викладач молодшої школи: «Покоління сучасних батьків ніколи не припиняє розмовляти. Батьки проводять мало часу зі своїми дітьми, тому намагаються встановити зв’язок нескінченними розмовами. І для дітей це божевілля, вони відключаються майже після перших слів — просто припиняють слухати».

Я помітила дворічну дитину на обгородженому балконі. Мама розпочала монолог: «Емі, не підходь надто близько до краю. Ти можеш впасти та дуже сильно вдаритися, а це було б жахливо. Я переживаю, коли ти так близько до краю. Ти змушуєш маму нервуватися.

Мені потрібна буде терапія. Я не хочу, аби з тобою щось сталося…» НБІ! Дитині лише два! Як щодо простого: «Ні, сонечко, це небезпечно». Кінець історії. Говоріть коротко та по суті. Давайте шматочки, які легко відкусити та засвоїти. Багатослівність батьків може зносити дах або, ще гірше, стати зайвим тягарем. Ця історія — чудовий приклад того, як ми можемо ненавмисно проєктувати свої страхи на наших дітей.

Було б чудово залишити дитинство без зайвого багажу. Усі лікарі дають клятву Гіппократа. Батьки також мають це робити. Тому що «Не нашкодь» — понад усе. Потрібно кинути звичку складати список наших побоювань, аби потім ділитися ними з дітьми. Перед тим як говорити, продумайте, що саме хочете сказати. Дитячий мозок розвивається. Не варто засмічувати його непотрібною інформацією та, що гірше, нашими особистими тривогами. Заспокойтеся, вдихніть, зосередьтеся, а тоді говоріть. І відкиньте все те, що дитині чути не варто.

Терапевт: «Менше» означає «більше». «Надто багато розмов послаблює вашу батьківську позицію. Дитина не відчуває себе в безпеці».

Філіпс Кляйн, викладач молодшої школи: «Сьогодні батьки надто багато розмовляють. Це пригнічує
дитину».

ЗАБАГАТО ВИБОРУ

Суть полягає в тому, що більше ви говорите, то більше вибору даєте своїм дітям. Це порушує баланс сил та пригнічує дитину. Сьогодні батьки просто спостерігають за тим, як дитина робить вибір, і в такий спосіб псують усю структуру влади, що властива сім’ям.

Елізабет Колберт. «Зіпсовані та гнилі» // The New Yorker: «За винятком імператорських нащадків династії Мін, … сучасні американські діти можуть стати найбільш вразливою молоддю в історії людства… Їм було надано безпрецедентні повноваження».

Дитині важко обирати з декількох варіантів. Я була шокована, почувши, як мама радиться зі своєю п’ятирічною донькою щодо можливостей працевлаштування: «Як думаєш, мамі варто погодитися на нову роботу в банку чи залишитися на старій?». Перевантаження! Дітям бракує розумових здібностей, аби приймати такі важливі рішення. Дитячі лобні частки, де локалізовано критичне мислення, все ще перебувають на початковій стадії розвитку. Лобна частка буде повністю сформована лише у двадцятирічному віці. Відповідно, наші діти не мають неврологічної здатності вирішувати щось подібне. Донька подивилась на маму і сказала: «Не тямлю».

Влучно сказано. Те, які рішення може ухвалювати дитина, має залежати від її віку. «Що ти хочеш на вечерю: курку чи макарони?» —чудове питання для п’ятирічної дівчинки. Але радитися з нею щодо роботи в банку — абсурд.

НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ ЧЕРЕЗ ВЛАСНУ НЕПОПУЛЯРНІСТЬ

Еллен Басян, психолог: «Сьогодні батьки товаришують із дітьми, а не займають авторитетну позицію. Сучасні діти шукають лідера: приємно дивитися на того, хто більший, сильніший і мудріший за тебе».

Друзі рівні в правах. А батьки й діти не повинні бути рівними. Якщо ви будете дружити, то порушите необхідний баланс. Якщо ви гратимете роль друга, а не батька, ваша дитина осиротіє. Психолог та письменник Венді Могел так розуміє суть проблеми: «Діти не потребують двохдодаткових товаришів. Вони вже мають друзів, які, крім того, крутіші за вас. Але їм точно необхідні батьки».

Як психіатр, я часто чую, що діти бажають, аби їхні батьки утримували свої позиції. Мою пацієнтку Джил виховувала мама, яка відчайдушно намагалася бути крутою. Вона купувала алкоголь друзям Джил, коли ті були неповнолітніми, співала улюблених пісень, сидячи за кермом, модно вдягалася. Мама дуже здивувалася, коли двадцятип’ятирічна Джил запросила її приєднатися до сеансу терапії.
Вона почала: «Джил, ми були найкращими друзями відтоді, як ти була маленькою. Я не розумію, що пішло не так». Джил подивилася на маму очима, сповненими сліз, та сказала: «Мамо, ти намагалася бути мені подругою, яких у мене й так багато. Я не хочу ще одну, але хочу маму». Діти хочуть, аби в них були батьки, вони їм потрібні. Якщо завжди вчиняти правильно, то батьківство інколи робитиме вас непопулярним. Але подивіться на великих президентів, наприклад, таких як Авраам Лінкольн. Вони твердо стояли на тому, що правильно, хоча це було і не завжди популярно.

Один тато зрозумів, як обмеження дозволяють дитині почуватися в безпеці. Його син втратив маму, коли ще був малюком. Чоловік почувався жахливо, що Джей не знав материнської любові, тому розбалував хлопця. Його погана поведінка ніколи не мала належних наслідків.

Одного разу десятирічний Джей закатав істерику у відеомагазині. Він хотів подивитися фільм PG-13*, а батько вважав це недоречним. Тоді з Джеєм сталась істерика, це був справжній припадок із криками та ударами по підлозі. Я тоді працювала з його батьком, ми намагалися встановити певні обмеження для дитини та навчитися дотримуватися їх.

До ситуації в магазині батькові не ставало сміливості застосувати будь-яке покарання. Але того дня він досить спокійно сказав Джею, що вони йдуть додому без жодних відео. Хлопчик плакав усю дорогу. Але вже за годину він, здавалося, був в ейфорії, сміявся та жартував з батьком. Джей поглянув на тата і спитав: «Якщо я не отримав відео, то чому ж я такий щасливий?».

Джуді Менсфілд, вчителька молодших класів: «Правила забезпечують дітей впевненістю та комфортом».

Мама двох дітей: «Наявність дисципліни та чітких меж дозволеного — ознака любові до дітей».

У глибині душі ви знаєте, як правильно. Так ви маєте й робити, замість проводити опитування. Діти не повинні розуміти всі ваші мотиви. Ви той, у кого є досвід, мудрість та бачення цілі. Про дітей такого не скажеш.

Вам потрібно створити простір любові, де гнів, образи та взагалі всі почуття вашої дитини зможуть бути проявленими. Варто лишатися в курсі бурхливого емоційного життя малюка, але при цьому діяти так, як належить. Тож швидше позбудьтеся страху бути «поганим». Сьогодні ваші вчинки не схвалюють, але майте терпіння і, запевняю, з часом ви отримаєте не лише розуміння, а ще й подяку.

Марк Твен: «Коли я був чотирнадцятирічним хлопцем, мій батько був таким неосвіченим, що я ледве зносив його присутність. Але коли мені виповнилося двадцять один, я був вражений, як багато він дізнався за останні сім років».