Євгенія Яніш: «Минуле тварин – це літопис, завдяки якому ми можемо запобігти помилкам у майбутньому»

Популяризувати науку та зробити її привабливою для бізнесу та інвестицій – таку мету ставить перед собою конференція INSCIENCE, що пройде в Києві 13 і 14 вересня. Її організатори впевнені, що за наукою та інноваціями майбутнє, без якого країна не зможе розвиватися. Проте донести цю ідею без активної популяризації та руйнування стереотипів навколо роботи науковців сьогодні в Україні доволі складно. Тієї ж думки і Євгенія Яніш – кандидат біологічних наук і молодший науковий співробітник Інституту зоології ім. Шмальгаузена. Вона спеціалізується на орнітології та археозоології, і загалом присвятила науці понад 20 років свого життя. В інтерв’ю WoMo Євгенія розповіла про те, чим її робота схожа на професію криміналіста, чому з раннього віку вона бере своїх дочок у наукові експедиції, та що не так з наукою в Україні і як це можна виправити.

Чому птахи? Бажання вивчати їх у вас ще з дитинства?

В якийсь момент я хотіла стати археологом, але мама та бабусі були проти, вважали, що археологія – професія не для жінки. Мовляв, через постійну необхідність перебувати в експедиціях не буде сім’ї. Але я хотіла мандрувати, подивилася, хто ще їздить в експедиції – зоологи, геологи, ботаніки – і вирішила, що буду вивчати тварин. В мене взагалі батьки теж біологи, обоє закінчували кафедру мікробіології, де й познайомилися. А батько, можна сказати, польовик-зоолог і ботанік, хоча це і не його прямий фах. Він мене років з п’яти почав брати із собою в такі поїздки, тож, мабуть, відтоді в мене ця любов до мандрівок.

Птахи мені подобалися більш-менш на одному рівні з іншими тваринами. Але я хотіла вивчати зоопсихологію на прикладі круків. Тих, кого в нас помилково називають «чоловіком ворони», тоді як це окремий вид, і у круків бувають як самці так і самиці. Та, коли я пішла на кафедру зоології, виявилося, що зоопсихологів в університеті немає. І в Україні взагалі теж. Тому я почала вивчати граків, ворон і воронових птахів, які найближчі до того, що мене цікавило спочатку.

Серед напрямків, які ви вивчаєте, зазначаються, зокрема, орнітологія та археозоологія. Якщо про орнітологію пересічному громадянину щось більш-менш відомо, то про археозоологію навіть Google видає мінімум інформації. Розкажіть, у чому полягає ваша робота та яке вона має значення для людей, які не займаються наукою?

Орнітологи – це фахівці, які вивчають птахів і будь-які пов’язані з ними аспекти – зміну чисельності, динаміку популяції, морфологію. Тобто орнітологи на прикладі птахів можуть вивчати як кліматичні чи еволюційні зміни, так і більш практичні процеси. У великих країнах при аеропортах, наприклад, завжди є штатний орнітолог. Біля аеродромів зазвичай тих же воронових дуже багато, і вони можуть напряму загрожувати літакам. Робота орнітолога – запобігти аваріям, пов’язаним із птахами. В різних ситуаціях воронові можуть приносити як шкоду, так і користь – наприклад, з’їдати шкідників сільгоспкультур. Звісно орнітологи займаються і збереженням червонокнижних птахів – збирають базові дані, щоб зрозуміти, які процеси відбуваються з окремим видом птахів, чи треба його охороняти.

Археозоологія – це дисципліна на межі палеонтології, зоології та археології. Фактично вона виокремилася за останні кілька десятиліть, і у світі фахівців небагато. В Україні археозоологів близько 15, і це дуже непогана кількість. Я працюю з археологами наче експерт-криміналіст у минулому. По кістках я визначаю, яка це була тварина. Так можна простежувати, хто де мешкав, на кого полювали, кого розводили, які були породні відмінності. От узяти молюсків – у багатьох із них дуже вузькі умови існування. До нас якось після розкопок пам’ятки Скіфського городища потрапили кілька ракушок сухопутних молюсків. Один з них водиться лише в глибині широколистяних лісів, найчастіше – дубово-грабових. Але на цьому місці зараз степ і лісів майже немає. Та виявилося, що у четвертому столітті до нашої ери, коли там жили скіфи, до тих поселень доходив ліс. І, як потім підтвердили почвознавці, дійсно дубово-грабовий. Тобто такі нюанси наче частинки пазлу складаються в картинку. І ці знання не зайві. Історичне минуле тварин – це літопис, завдяки якому ми можемо або запобігти помилкам, або спрогнозувати варіанти майбутнього.

З тих досліджень, які ви проводили, були такі, що вразили вас найбільше?

Археологам якось траплялися кістки тварин з отворами, і вони вважали, що це були сліди людської діяльності – кістки могли просвердлити чи використовувати для ритуалів. Ми з колегою-трасологом, який досліджує сліди на кістках, довели, що ці отвори не штучні, а мають природне походження. Припускаємо, що їх могли прогризти личинки комах. Що це за комахи, треба досліджувати окремо. Ми опублікували статтю і тепер цікаво, чи вдасться зрозуміти, хто саме залишав ці отвори. Те, що ми з’ясували, по-перше, дозволило виключити ці кістки з переліку рукотворних артефактів, а, по-друге, стане в нагоді колегам, які займаються безхребетними, бо до них в руки кістки ще ніколи не потрапляли.

У своєму блозі ви багато розповідаєте про стереотипи навколо птахів, наприклад, чому не можна підгодовувати лебедів у зимову пору. Які ще хибні уявлення про птахів є найбільш поширеними?

Навесні мені часто починають телефонувати та писати із запитанням, як врятувати пташеня, яке випало з гнізда. Якщо ви побачили, що пташеня сидить на кущі або під ним, якщо воно не голе і в нього розвинене пір’я, значить, скоріше за все, йому настав час вилетіти з гнізда. Тож, коли ви його впіймаєте та посадите назад, воно знову вилетить. Його батьки, як правило, перебувають поруч, і як тільки вони побачать, що ви відійшли далі і небезпека минула, вони погодують пташеня і спробують перенести його до більш безпечного місця. Тобто, якщо на нього не нападають напряму коти, собаки чи люди, якщо в нього немає слідів поранення, головне нічого не чіпати руками і просто йти далі.

Ще є цікавий міф про те, що крук живе 100 років, а то й усі 300. Можливо, люди жили десь у селі та бачили поряд гніздо круків. Нефахівцю відрізнити одного птаха від іншого досить важко, тому, якщо один партнер загине і на його місці з’явиться інший, ніхто не помітить. Люди чули від діда чи від батьків, що поряд із будинком жила пара круків, пам’ятають, що і самі бачили їх, тож, якщо три покоління порахувати, десь 100 років і вийде. Коли я була студенткою, в мене був ручний крук. Одного разу в метро поряд стояв якийсь дідусь і почав розповідати всім, що в мене на руці крук, йому 300 років і таке інше. Потім повернувся до мене і запитав: «Так?» Я вирішила віджартуватися та сказала: «Уявляєте, мій прадід якось підібрав пташеня, і з того часу в нашій сім’ї воно передається. Бачте, яке виросло!»

Євгенія зі старшою донькою Олександрою посеред пустелі Гобі в Монголії

Останнім часом у нас все більше з’являються проекти з популяризації науки. Зрозуміло, що, якби з наукою в Україні все було в порядку, то гострої необхідності в цьому не було б. Якими є на сьогодні основні проблеми?

Головна проблема, як би банально вона не звучала, ‒ це тотальне недофінансування. Аби щось винайти і дослідити, потрібні матеріали, бо на голій колінці нічого не зробиш. Хтось потроху купує реагенти чи якісь прилади за власний кошт, але так бути не повинно. Фінансувати має держава. Як наслідок недофінансування – відтік молоді на Захід. Окрім того, просто незнання людей про реальний стан науки в Україні. З цим останні чотири роки досить успішно вправляються наші популяризатори. Але все ще треба працювати і працювати.

Останніми роками в Україні сформувалося ставлення до науки як до непотрібної галузі, наче немає жодних відкриттів, а вчені просто сидять у лабораторіях і проїдають бюджетні кошти. У 2015-2016 роках в мене було враження, що проти науки ведеться цілеспрямована кампанія, щоб до мінімуму зменшити фінансування. Тоді замість затверджених 1,6% ВВП на Академію наук виділили в 10 разів менше – 0,16% ВВП. Нас обігнали навіть країни Африки, після України залишилася тільки Сомалі. Перед цим, не дивлячись на протести, в Академії скоротили кожного третього-четвертого. Державні ЗМІ тоді фактично не розповідали про наш протест, а кілька каналів показали в негативному руслі, мовляв, науковці знову вимагають збільшення зарплатні, та ще й дорогу перекрили.

Популяризація може реально вирішити ці проблеми?

Проблему фінансування в нас може вирішити лише держава. Особливо в питанні фундаментальних напрямків, як-то зоологія чи ботаніка. У нас прикладних фундаментальних відділів усього два, і один з них – відділ охорони тваринного світу червонокнижних видів, у якому я працюю. З фундаментальними дослідженнями неможливо спрогнозувати, які саме результати через скільки років будуть. А без них не побудуєш інших – все розвалиться наче картковий будиночок. На жаль, більшість людей у владі, від яких залежить подальше існування науки, цього не розуміють. Бізнесу ці напрямки теж нецікаві, бо немає окупності в короткий термін.

Саме тому активна наукова молодь взялася розповідати людям, що в нас робиться. На альтруїстичних засадах проводять фестивалі науки. Повне дно в науці, сподіваюся, було в нас 2016-го, а тепер потихеньку відбуваються якісь зміни. Наприклад, науковці починають входити до робочих груп з розробки законів. Але перепон ще багато, бо система опирається дуже сильно.

Доньки Євгенії під час експедиції в Ольвії

Судячи з фото у вашому блозі, ви берете дітей в експедиції. Це такий певний виховний момент чи ви хочете, щоб вони теж стали вченими?

Діти зі мною їздять фактично у всі експедиції. Старша вперше поїхала у вісім місяців, молодша – в півтора роки. Спочатку це було зумовлено тим, що мені нема було з ким їх залишити. Потім я зрозуміла, що за тиждень зі мною в лісах у дітей відбувається стрибок у розвитку, на який у місті пішов би місяць. Вони швидше запам’ятовують якісь терміни та слова, починають інакше розмовляти, думати більш структуровано. Що більшою стає дитина, тим менше ці стрибки помітні, але в будь-якому випадку вона бачить природу, дізнається про цікаві професії, пов’язані з нею і з експедиціями.

Батькам, звісно, при цьому завжди треба думати, куди з маленькими дітьми можна їхати, а куди – ні. По-перше, в мене завжди з собою цілий арсенал ліків, а, по-друге, я їжджу з ними тільки в ті місця, де поруч є цивілізація. Я більше 15 років займалася спортивним туризмом, і в нашому турклубі маленькі діти – це цілком нормально. Дуже часто сім’ї об’єднуються та йдуть в невеличкий похід, або просто мами з дітьми, поки перебувають в декреті.

Звісно, я хочу, щоб дівчата самі потім вибрали, ким стануть. Старша донька Олександра поки ще взагалі не зорієнтувалася щодо професії, але нещодавно сказала, що в будь-якому випадку хоче мати можливість кудись їздити.

Ви займаєтеся наукою понад 20 років. Зважаючи на всі проблеми, про які ми говорили, що тримає вас і дає сили продовжувати?

Це моє життя. Мені цікаво дізнаватися щось нове, хоч про сучасних птахів, хоч про кістки. І навіть у декреті, коли я не могла займатися цією справою безпосередньо, я намагалася все одно. Коли їхала в експедицію з дитиною, я запитувала: «Вам потрібен результат або щоб я працювала з ранку до вечора?» Там, де казали, що головне – результат, я говорила: «Добре, я їду з дітьми. Вдень я займаюся ними, вночі з ліхтариком я визначаю кістки». Два роки я так працювала, а зараз, на щастя, діти вже підросли, тому я можу займатися дослідженнями й удень. Хоча і зараз доводиться працювати вночі, бо я веду одразу, як мінімум, два напрямки. І я буду цим займатися доти, доки зможу.

Квитки на науково-популярну конференцію INSCIENCE можна придбати тут. Для науковців діє знижка 50% за промокодом: Scientists_INSCIENCE.

Розмову вела Марія Педоренко. Фото з особистого архіву Євгенії Яніш

– Читайте також: Татьяна Скороход: «Я верю, что мы освоим Марс, поэтому детям уже сейчас нужно целенаправленно изучать физику и астрономию»