Леся СайкоЮлія Лаба, сучасна українська авторка, відома своїм дебютним романом «Усі персонажі вигадані. Або ні», поєднує письменницьку діяльність з маркетингом. Її шлях у літературу розпочався з публікацій у власному блозі, де вона ділилася своїми історіями.
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну стало поштовхом до активнішої творчості. Повернувшись у рідне село на Хмельниччині разом з донькою, Юлія Лаба почала активно писати. У 2024 році вона долучилася до створення літературного печворку «Босорка», який увійшов до Книги рекордів України, а згодом написала оповідання для збірки «Плането, я тут!».
В інтерв’ю для Womo Юлія Лаба розповіла про письменницьку діяльність, натхнення, складнощі, тривожність під час війни, материнство та особисте життя.
Це ваш перший роман, що або хто вас надихнув на його написання?
Моя подруга Даша! Вона мене надихнула, а точніше змусила.
Зазвичай я досить коротко відповідаю на це запитання. Кажу лиш про те, що вона слухала мої треш-історії та мільйон разів повторювала: «Лаба, напиши книжку!». Але все було глибше. Не знаю, чи всі мене зрозуміють, бо не знаю, чи всім так пощастило, як мені — мати найближчу подругу (друга). Та розмови з такою людиною — це безпечна зона. Це місце, де ти можеш бути собою, оголювати рани, відкривати свої найтемніші сторони. Це не завжди 100% розуміння, але точно 0% засудження. З такою людиною ти не боїшся посваритися, бо знаєш, що жоден конфлікт не похитне вашу дружбу, він лиш допоможе глибше пізнати одне одного. Бо ваш світ стоїть на одних і тих же слонах. У вас одна опорна стіна. Одна філософія. А вже навколо цього ви можете будувати що завгодно. В такій дружбі, ви можете дозволити собі абсолютну відвертість та вільний потік думок. І саме з цього почалися перші штурхани від Даші, щоб я написала книжку. Я ділилася з нею своєю саморефлексією усно чи письмово, а вона казала, що світ теж має це почути.
Ну і без зайвої скромності скажу, що маю талант потрапляти в ситуації, які навіть для книжок можуть здатися надто нереалістичними.
Моя молодість забезпечила мене сюжетами на цілу серію ромкомів!
Скільки часу, ресурсів та сил пішло на написання власного роману?
Боюся, що мій досвід з першим романом може трохи ввести в оману чи навіть налякати авторів-початківців, бо писала я його понад 10 років.
Але, прошу взяти до уваги, що:
- Коли я почала писати, я не мала жодного поняття про що писати. Не мала плану. До цього я не пройшла жодного курсу письменницької майстерності, не прочитала жодної книжки про те, як писати книжки.
- Потім я думала, що спершу вивчу всю теорію, а потім сяду й швидко напишу (ха-ха).
- Я була впевнена, що мені для написання книжки, потрібна якась особлива атмосфера. Типу стіл, ароматичні свічки, келих вина. Тобто, щоб я прямо таки сідала й загадково-задумливим виразом обличчя писала (спойлер: для того, щоб писати, мені треба лиш щось, куди можна записувати).
- Я не передбачила того, що з моїм рукописом може щось трапитись, тому всі напрацювання зберігалися на одному комп’ютері у вордівському файлі. Порада: не робіть так. Материнська плата згоріла, а з нею 80 сторінок тексту, який я нізащо не змогла б повторити.
- Я соромилася. Багато років я так прискіпувалася до свого тексту, що тим самим блокувала саму себе.
Коли я все це відкинула, то першу чернетку написала приблизно за рік. Потім я ще разів 10 все переписувала, але то вже таке.
А щодо сил, то я їх радше черпала з цього процесу, ніж витрачала. Ось редагування — це вже зовсім інше.
Як це бути жінкою-письменницею в умовах війни? З якими складнощами стикаєтеся?
Два слова: почуття провини.
Я писала і звинувачувала себе за все. За те, що могла б витратити цей час на «справжню роботу», яка принесла б мені дохід і я змогла б більше допомагати фронту. За те, що могла б цей час приділити дитині. За те, що пишу про романтику, подорожі та буденні проблеми в той час, як гинуть люди. За те, що я не в окопі.
Але той факт, що саме книжки допомогли мені пережити перший рік війни та допомагають надалі якось та триматися, не дав мені зупинитися.
І нехай письменництво далеко не прибуткова справа, та якщо моя книжка дозволить хоч комусь, хоч на кілька годин відчути спокій, то я писала її не даремно.
Розкажіть, будь ласка, про те, як і де вас зустріла війна. Та що вона у вас забрала?
Ми з донькою навідувались до моїх батьків в село двічі на рік, взимку та влітку. На місяць, а то й більше.
І ось, 22 лютого ми саме повернулись у Бровари після чергової поїздки в село, бо 24 лютого мали початися зйомки одного відомого шоу, в якому ми мали брати участь.
Та 24-го я прокинулась від вибухів, хоч і заснула в навушниках (через тривожність часто засинаю під один з улюблених серіалів). Ось тут тривожні люди дуже добре мене зрозуміють, бо в кризових ситуаціях, у таких людей, як я, тривожність вимикається і вмикається холодна раціональність. Бо ж не даремно ми вигадуємо у своїх головах мільйон сценаріїв. Ми це робимо саме для таких ситуацій, коли все, що нам треба — вибрати, за яким зі сценаріїв діяти.
Дуже добре пам’ятаю той момент (щоправда, коли згадую, то наче дивлюсь на все збоку). Я стояла біля вікна, переписувалася з подругою, братами й читала новини. Пролунав ще один вибух і моя донька, позаду мене, спокійно зітхнула й перевернулася в ліжку на інший бік. Я озирнулася на неї й зрозуміла, що мушу якнайшвидше вивезти її у безпечне місце. Саме в цей момент зателефонувала дружина брата. Вони вирішили їхати в село й сказали, що можуть забрати нас, якщо ми дуже швидко зберемося і якщо в нас не багато речей. Через хвилин десять племінник вже допомагав мені спуститися з дитиною та речами (наплічник, пляшка води та аптечка, яку я вхопила в останній момент). Потім ми 16 годин їхали в село. Троє дорослих, двоє старших дітей, двоє молодших, кішка та маленька собака. В одному авто.
Міа (моя донька, якій тоді було лише 2 роки) всю дорогу мугикала якусь мелодію. Серйозно. Всі 16 годин. А я, всі 16 годин ненавиділа русню. Це досі не минуло.
Війна не зруйнувала мій дім. І мені геть байдуже до того, що вона зруйнувала якісь там мої плани. Але вона забрала в мене ту дрібку спокою, яку я мала. Вона забрала в моєї дитини багато можливостей.
Вона забрала життя багатьох людей. Життя дітей. Чи можливо не сприймати це як особисту втрату?
Якщо б ви могли повернутися в минуле і дати собі якісь поради чи настанови, щоб ви сказали?
Я маю дуже багато порад для юної себе. Але знаючи себе, якби хтось (хай навіть я сама з майбутнього) прийшов до мене й розказував, як мені жити, то дуже скоро, цей хтось, був би посланий під три чорти. Тож, дякую, не ризикуватиму нариватися на власну немилість.
Єдине, мені б дуже хотілося себе підтримати. Я б просто сказала: «Ти молодець! В тебе все вийде!».
Що б ви порадили початківцям, які хочуть написати роман, але вагаються? Можливо, маєте вже власні лайфхаки, поради, фішки в написанні текстів, їх побудові тощо?
Залежить, що є причиною цих вагань. Бо порад в мене вагон. Я взагалі дуже люблю мотивувати людей.
Отже.
Якщо ви не пишете, бо боїтесь засудження, що вас висміюватимуть, що тицятимуть пальцем — візьміть псевдонім. Господи, можна створити цілу фейкову особистість. Зробіть аватар за допомогою ШІ. Та хоч від імені хмаринки пишіть. А гейтери хай потім тицяють пальцями у хмаринки.
Якщо ви не пишете, бо боїтеся, що це ніхто не читатиме, то тут ще простіше. Це точно ніхто не прочитає, якщо ви не напишете. Тож пишіть!
І взагалі, за 10 з гаком років я мала таку потужну роботу з запереченнями, що мені є що сказати практично на кожне. Тож, якщо вас щось мучить, напишіть мені!
Лайфхаків в мене теж вагон і я готова ними ділитися. Це не поміститься у статтю, але обіцяю відповісти кожному, хто звернеться до мене за порадою. Пишіть в інстаграм!
Можу запропонувати рандомну пораду: не говоріть за персонажа, не дійте за нього, дайте йому самому висловлюватись та приймати рішення і просто записуйте за ним. Задача автора — народити персонажа, дати йому прожити життя до тієї точки, з якої почалася розповідь, а далі просто спостерігати, як він вибирається з того замісу, який ви для нього влаштували та записувати.
Розкажіть, будь ласка, про роман “Усі персонажі вигадані. Або ні”. Чим він особливий і яка його мета?
Це книга про любов. Але не про ось те, де вона бідося, а він багатий, гарний, сильний і рятує її. І не думайте, що я критикую книги з подібним сюжетом, бо я навіть не проти була б перенести такий сюжет у своє життя. Повірте, якби в моє життя прийшов багатий, розумний, гарний (можна навіть крилатий) чоловік і позбавив мене проблем, то я б не сказала «фу, яке кліше». Та оскільки в моєму житті такого не сталося, то я й не дозволила, щоб це сталося в житті героїні. Може, це жорстоко, але я зробила все, щоб змусити її самостійно приймати рішення. Я кидала їй крихти й чекала, коли вона підніме свою дупу і піде за ними.
В цій історії Ліна — людина, а я — життя. Я не завжди була справедливою до неї, але я вчила її бути відповідальною, бути рішучою, шукати можливості. А найважливіше — любити себе.
Що в цій книзі особливого? Для мене — діалоги. Я намагалася зробити їх максимально реалістичними, невимушеними. Такими, щоб в читача виникало відчуття, що це він просто спілкується з друзями.
А ще гумор. На всі проблеми, з якими я стикалася, я дивилася з ноткою гумору, з самоіронією і передала цю рису своїм персонажам. За останні три роки я помітила, що це якась українська національна риса. Тож виходить, що це істинно український ромком.
А мета проста — розважити, розсмішити, заспокоїти. Хочу, щоб мій роман був як горнятко ранкової кави. Типу: «Зараз дочитаю «Усі персонажі вигадані. Або ні» і далі якось буде».
Як ви поєднуєте письменницьку діяльність та особисте життя, в тому числі материнство?
Ой, тут все просто — нема в мене ніякого особистого життя.
А щодо материнства, то підозрюю, що через пару років мене чекатиме серйозна розмова зі шкільним психологом, бо моя донька на всіх малюнках зображатиме мене з ноутбуком замість обличчя.
Без жартів, я можу не виходити на вулицю тижнями. І поки на мене не накинулися інші матері, то скажу, що дитина гуляє на вулиці з бабусею.
З друзями я спілкуюся рідко і лише онлайн. А про якийсь фізичний контакт я взагалі мовчу. Бо буває так, що кілька місяців підряд я торкаюся лише своєї дитини. З урахуванням моєї не тактильності, мене все влаштовує. Та це все працює поки ми з донькою в селі. Як буде, коли ми повернемось в Бровари й залишимось без допомоги бабусі та дідуся — Бог його знає. Але якось буде.
У своїй соціальній мережі в Instagram, ви написали, що маєте синестезію. Чи можете про неї розповісти детальніше зі свого досвіду?
Спробую дати коротке пояснення що воно таке, щоб читачам не доводилося гуглити.
Синестезія – це явище, коли у людини змішуються відчуття: вона може «чути» кольори, «бачити» звуки або «відчувати» смаки на дотик. Це своєрідне перехрещення сенсорних сприйнять, коли одне подразнення викликає одразу кілька реакцій у різних органах чуття.
Я дізналася про цей термін лише минулого року, як і про те, що існують інші люди з такою особливістю. Раніше ж я думала… Та я навіть не знаю, що я про це думала. Я просто з цим жила. Бо так було скільки себе пам’ятаю (ви теж це проспівали?)
З проявів синестезії в дитинстві мені чомусь найбільше запам’ятався випадок, коли однокласниця дала мені заповнити анкету (оті такі зошити з питаннями, піснями й тому подібним) і я довго не могла зосередитись, бо вона слово «анкета» написала кольоровими фломастерами, але кожна буква була для мене «не того кольору» і це страшенно дратувало. Пізніше були ще випадки, коли ця особливість якось проявлялася і це викликало подив в інших людей. А знаєте, тоді були такі часи, коли краще було не надто виділятися, тож я намагалася просто не говорити про це.
Дорослою я іноді пробувала знайти цьому якесь логічне пояснення. Ну, типу квітень білий, бо цвіт вишні білого кольору, а біля дому мого дитинства було багато вишень. Але я так і не змогла пояснити чому травень блакитний, березень зелений, а ім’я Христина червоне. Чому деякі цифри пахнуть, а деякі букви мокрі.
Поправді, я ще дуже мало досліджувала цю тему. Поки я просто насолоджуюся тим фактом, що цьому є пояснення і я не одна така.
Якщо не зациклюватись на всіх цих асоціаціях, то вони не заважають. Може колись я навчуся використовувати «суперсилу синестезії» у письменництві, та поки виходить не дуже. Бо це не дуже зручно, коли намагаєшся підібрати прикметник до слова «дощ», а твій мозок такий: «Фіолетовий! І на смак, як грудка чорнозему». Дуже дякую. Це саме те, що треба.
Також в Instagram ви зізналися, що ви шизоїдний психотип і маєте тривожність. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше. Та як це впливає на вашу діяльність?
Шизоїдний психотип — звучить страшно. Але, конкретно в моєму випадку це проявляється лише у надмірному фантазуванні та деяких складнощах у побудові стосунків з людьми.
Перше — благословення для письменниці!
Друге — трохи ускладнювало мені життя, поки я не пішла в психотерапію, не зрозуміла що зі мною відбувається і не перестала з себе знущатися.
Я люблю усамітнення, я не тактильна і мене може втомлювати фізична присутність інших людей. Тому, довготривалі й міцні стосунки я можу мати з дуже обмеженою кількістю людей.
Але тут мені на допомогу прийшли технології. Блогерство показало, що я можу спілкуватися з людьми без дискомфорту. Бо це наче й стосунки, але є та необхідна для мене дистанція.
Зараз я працюю віддалено. І це теж дуже зручно. Бо, знову ж таки, я наче працюю з людьми, але з мінімумом прямого контакту.
А письменництво — це взагалі найкомфортніша форма спілкування для мене, бо тут я спілкуюся з людьми через своїх персонажів.
Взагалі, багато психічних особливостей не такі страшні, коли ти розумієш що це, і знаєш, що з цим робити.
З тривожністю складніше. Особливо, коли їй підіграє надмірне фантазування шизоїда. Особливо зараз, коли й у звичайних людей достатньо причин для тривоги. Але я над цим працюю з психотерапевтом.
Якщо повернутися до теми тривожності, як ви з нею справляєтеся? Поділіться власним досвідом.
І знову мені допомагає письменництво. Бо найсильніші напади тривоги в мене виникають через те, що я не можу контролювати ситуацію. Зараз я мало що можу контролювати в реальному житті. А в рукописі можу.
Взагалі, маю кілька способів впоратися з тривожністю:
- Книги. Писати, читати — не важливо. Фішка в тому, щоб перемістити себе в іншу реальність. Бажано у ту реальність, де немає зайвих тригерів, або у вже знайому реальність. Саме тому я вже можу докторську дисертацію по Гаррі Поттеру написати.
- Серіали або фільми з легким сюжетом, які я бачила багато разів. Мої улюблені: «Друзі», «Теорія великого вибуху», «Як я зустрів вашу маму» або фільм «Гордість та упередження». Я їх мало не на пам’ять знаю. Можу вимкнути звук і озвучувати сама. Серйозно. Але ця передбачуваність сюжету заспокоює. Я знаю, чим все закінчиться і що все закінчиться добре. Це дає мені ілюзію контролю.
- Заземлення. Майже те саме, що ми робимо при панічних атаках. Коли тривожність затягує надто далеко, у вигадані жахливі сценарії, потрібно зупинити себе. Іноді «стоп» треба сказати в голос. А потім зосередитись на тому, що є тут і зараз. Я так прямо себе і питаю: Де я? Хто поряд зі мною? Що відбувається просто зараз? Що мене оточує? Які звуки, запахи.
Останній спосіб складніший. Часто доводиться повертати себе до реальності кілька разів на хвилину. Але в довготривалій перспективі цей спосіб найбільш дієвий.
Які у вас творчі плани на майбутнє? Можливо, щось хочете анонсувати? Другий роман?
Не поспішатиму з анонсами, але вже пишу зимовий ромком. За моїми відчуттями другий роман дещо… Сміливіший!
А взагалі, планую написати цілу серію ромкомів.
