У середині ХХ століття світ ще не звик бачити жінку з блокнотом і олівцем поруч із солдатами в окопі. Війна вважалася територією чоловіків, і навіть журналістику в гарячих точках сприймали як продовження цього правила. Але американська кореспондентка Марґеріт Гіґґінс довела протилежне. Вона стала голосом тих фронтів, про які світ дізнавався з газетних шпальт, і символом того, що правда не знає гендерних меж.

Початок шляху: від Берклі до Herald Tribune

Народжена 1920 року в Гонконгу, Гіґґінс з ранніх років відчувала подих історії. Її родина переїхала до Каліфорнії, де вона здобула освіту в Берклі, а потім закінчила Школу журналістики Колумбійського університету. На той час її амбіції виглядали занадто сміливими: не модні журнали і не світські колонки, а великі події світової політики й війни.

У 1942-му вона отримала роботу в New York Herald Tribune, одній із найвпливовіших редакцій Америки. Але її тексти не задовольнялися новинами з Вашингтона.

«Я хотіла бути там, де вирішується доля світу», — згадувала вона.

Читайте також: Лі Міллер: дівчина з обкладинки Vogue, яка документувала війну

Друга світова: Дахау і правда про концтабори

Гіґґінс отримала своє перше відрядження до Європи під час Другої світової. Вона була серед перших журналістів, які увійшли до концтабору Дахау після його звільнення. Її описи сцен стали документом епохи.

«Я бачила гори тіл, що лежали у казармах, і тих, хто ще дихав, але виглядав як тіні. Це було пекло на землі», — писала вона у своєму репортажі.

Її тексти читали у США з відчуттям шоку й жаху. У той час, коли офіційні звіти часто губили людські історії за статистикою, Гіґґінс нагадувала: війна — це завжди долі конкретних людей.

Корейська війна: боротьба за право бути там

Справжній злам у її кар’єрі стався у 1950 році, коли спалахнула Корейська війна. Американські генерали наполягали, щоб вона повернулася додому: «Фронт — не місце для жінки». Але Гіґґінс відмовилася. Вона домоглася дозволу залишитися й писала репортажі з Сеула, Пусана та Інджона.

«Я тут не як жінка, а як репортер», — відповіла вона командуванню.

Її тексти про битви, відступи й наступи американських і південнокорейських військ виходили на перших шпальтах. Саме за ці матеріали вона отримала Пулітцерівську премію 1951 року і стала першою відзначеною жінкою в категорії міжнародної журналістики.

Суперечки і слава

Перемога принесла й критику. Дехто з колег-чоловіків вважав її стиль «занадто емоційним», а її присутність на фронті «зайвою». Проте вплив її репортажів був незаперечним. Вона стала символом для цілого покоління молодих журналісток, які побачили, що шлях у «чоловічу» професію існує.

«Марґеріт відкрила двері, у які ми боялися навіть постукати», — згадувала пізніше кореспондентка Глорія Емерсон, яка працювала у В’єтнамі.

Особливістю її стилю було те, що вона ніколи не зводила війну лише до карт і стратегій. Вона писала про солдатів, які сумували за домом, про біженців, що втратили все, про дітей, які ховалися в руїнах. Один із її колег казав: «Вона могла зробити символом усієї кампанії навіть порожню консервну банку на дорозі». Її тексти збирали людські подробиці, які перетворювали війну з абстракції на особисту історію.

В’єтнам і останній репортаж

У середині 1960-х Гіґґінс вирушила до В’єтнаму. Вона продовжувала працювати у найнебезпечніших умовах, коли інші відмовлялися їхати. Там вона заразилася тропічною інфекцією, від якої її не змогли врятувати лікарі. У 1965 році жінки не стало. Їй було лише 45.

Сьогодні ім’я Марґеріт Гіґґінс згадують поруч із легендами воєнної журналістики. Вона зламала бар’єри, відкрила двері й зробила те, що багато хто вважав неможливим. Її життя стало нагадуванням про те, що правда вимагає сміливості. Іноді — сміливості вийти за межі дозволеного суспільством.

Фото: wednesdayswomen.com

Читайте також: Перші: як Нелі Блай понад 100 років тому довела, що жінки можуть все