Жіноча сила: Які дійсні потреби у жінок-війскових на фронті та як вони з ними знаходять раду

Наразі у Збройних Силах України 37 тисяч жінок боронять країну. Понад тисяча жінок стали командирками. 

Раніше ставлення до жінок в армії було досить стереотипним, бо більшість вважали, що жінкам не місце у частинах, тим більше бойових. Проте з кожним роком військовослужбовиці це спростосвували і доводили, що вони можуть бути найкращими, навіть у нібито чоловічій справі. Ставлення до жінок в армії активно почало змінюватися з 2014 року, коли росія окуповала Крим, Донеччину та Луганщину. Стимулювали процесс зміни ставлення до військовослужбовиць також активістські рухи та громадські організації, які першими почали звертати увагу на те, що потреби жінок в армії відрізняються від чоловічих.

Переломним став лютий 2022 року, коли до лав ЗСУ почали масово призиватися жінки, деякі з яких навіть не мали досвіду у військовій справі, що вкотре довело їхню силу.

Як із початком повноштабного вторгення рф в Україну змінилося ставлення до жінок в армії, які потреби вони мали та мають, яка участь держави у цьому та про які проблеми військовослужбовиць зазвичай не кажуть в інформаційному просторі? 

Ставлення до жінок в армії із початком повномасштабної війни

Командирка взводу та ветеранка АТО Юлія Микитенко каже, що у силових структурах збільшується кількість дівчат, які виконують бойові задачі і які знаходяться в екстремальних умовах бойових дій. Більшість бойових посад відкриті для жінок. Більшість факультетів на бойових спеціальностях також відкриті для жінок і зараз у випусниць набагато більше шансів потрапити в реальні бойові умови.

Ставлення до жінок в армії, звичайно, змінилося — як і зі сторони суспільства, так і зі сторони військових. Проте по-справжньому помітними жінкі, на жаль, стали із початком повномасштабної війни, каже 27-річна військова Аліна Михайлова.

«Зараз дуже багато жінок гинуть на війні — такої кількості не було за усі 8 років війни. Вперше в історії України звання Героя отримали двоє жінок-військових. Одна була медиком, а інша — стрілком. Це великий показник, бо до 2022 року, попри те, що жінки воювали на рівні з чоловіками, на них держава не так сильно визначала роль жінки в армії. У мене є знайома Ольга, яка на рівні з чоловіками несла службу, яка була оператором тшк. Так само Олена, яка була мінометницею — вона шикарна навідниця. Це історії не такі часті, як здобутки чоловіків, але вони є», — додає вона. 

Вона розповідає, що також покращилося спілкування із керівництвом, бо раніше начальники дивувалися тим, яку роботу виконує Аліна — займається питаннями бойової роботи.

«Зараз ми щодня комунікуємо з начальником штабу сектору і питань немає. Це, на мою думку, те, до чого скоро ми прийдемо, і ніхто не звертатиме уваги на питання гендеру. Усі зважатимуть на вміння та здібност. Мені здається, що у нас є у цьому прогрес. У нас дуже багато молодих хлопців йдуть у війська — це люди, які виховані у більш вільних умовах, коли жінка вже не історія про «твоє місце на кухні», бо хто говорить зазвичай про це? Старі, необізнані люди, виховані у «совковій» історії, де жінка «берегиня» та не мала у собі принципі більшої ролі, цього не було передбачено суспільством. А тим, хто хотів іншу роль — на них дивилися як на білу ворону», — вважає вона. 

Військова зазначила, що зараз в Україні лідерство жінок зростає з кожним роком і міняються покоління — Аліна, окрім того, що служить — є депутаткою Київради і каже, що ніколи не стикалася з упередженим ставленням, що вона політикиня.

З іншим ставленням стикнулася друга військова — Марина Ліліченко. Вона хотіла піти у ЗСУ виникла ще у 2014 році, але тоді її відмовили — казали, що буде безкорисна і стане лише тягарем. Тому вона залишилися волонтерити у військовому шпиталі. Із початком повномасштабного вторгнення вже 25 лютого Марина поїхала у військомат, де їй відмовили. Таких спроб було ще дві. Після чого вона з чоловіком записалися до лав тероборони. Марина продовжувала волонтерити, допомагала військовим та переселенцям, проте вважала, що робить замало.

Потім жінка знайшла батальйон, який погодився її з чоловіком взяти і так вони опинилися в армії.

«Мій чоловік (колишній учасник бойових дій 2014) очолив підрозділ, а я стала звичайним солдатом в іншому підрозділі. Головною метою потрапити в ЗСУ — бути корисною зсередини, допомагати наближати перемогу», — каже військова, правозахисниця та адвокатка родин Небесної сотні.

Щодо ставлення військових до жінок в армії — Марина каже, що не може об’єктивно порівняти, а лише з досвіду адвокатьскої допомоги в 2014-2017 роки, коли  захищала військових у різних кримінальних провадженнях.

Нинішня військова розповідає, що за період недовготривалої служби відмітила для себе, що зі сторони чоловіків ставлення мало змінилося. Все рівно жінок скрізь пропускають першою, відкривають двері, акцентують увагу на умовному «жіночому погляді», оцінюють зовнішність, дають менший автомат, що особисто Марину принижує, оскільки вона намагається бути на рівні в тренуваннях.

«Помітила дискримінацію ще з військкомату. Там в анкеті, де був перелік питань, не передбачена жіноча стать — все розраховано на чоловіків. Також і по амуніції, мені дали форму чоловічого розміру. Жіночих просто не існує, принаймні в моєму батальйоні. Всіх жінок у нас поставили на посади в штабі, в бойові підрозділи не ставлять. Я єдина жінка, хто навчається тактиці для майбутнього переводу в бойовий підрозділ, але це не вітається керівництвом», — розповідає військовослужбовиця.

І додає, що зі сторони держави ані документально, ані фактично нічого не змінилося для жінок. Немає розпорядчих документів, які би врегульовували питання та роль жінки в армії. Є лише порадник з протидії гендерної дискримінації в ЗСУ. Офіційного документа захисниця не знайшла. Крім того, залишається, за словами військової, нетерпимість до ЛГБТК-спільноти та сексизм.

Співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху Катерина Приймак каже, що їй важко судити про останній рік, тому що вони працюють із цим з 2015 року разом із адвокаційною компанією «Невидимий батальйон», але вона бачить великі зрушення.

«Це довжелезний процес з величезними зрушеннями, бо до цього жінки служили на посадах швачок, прачок, кухарок, але де-факто виконували бойові завдання. Наприклад Андріана з нашої організації, яка зараз воює, вона швачка з орденом «За мужність» — штурмовик по факту. Наша довга адвокаційна кампанія змінила законодавство — було відкрито 63 бойові посади. У 2019 році дівчата змогли вступати у військові ліцеї, багато чого відбулося з державними послугами для ветеранок теж. А цього року у Каннах показали фільм Максима Наконечного про жінку-військову після полону, тож жінки точно у фокусі», — каже вона.

Катерина каже, що Україна зробила великі зрушення у плані фемінізації армії, зокрема, повністю прийнявши резолюції про гендерну рівність у секторі безпеки та оборони щодо збільшення кількості жінок в ньому. Хоча досі є «скляна стеля» для військовослужбовиць — жінок званням вище офіцерського складу значно менший відсоток, ніж чоловіків.

«Цікаво зараз спостерігати, коли до нас у штаб звертаються за допомогою військовослужбовиці — у них завжди є пункт для цивільних громадян, які є десь поруч і потребують гуманітарної допомоги», — додає вона. 

Приймак каже, що сильно змінюється ставлення до жінок в армії, але це залежить від місця —  у місті може бути одне ставлення, а у невеликих містечках і селах — інше. Наприклад, у більш традиційних спільнотах дітей жінок-військових могли булити за те, що їх мама нібито «кинула». Також військові можуть чути такі меседжі типу, «Що ти в армії робила? Мужика шукала?», проте таких висловів все меншає.

«Звичайно, з активними військовими діями жінки більш вмотивовані добиватися того, щоб бути на передовій, максимально виконувати бойові завдання. Це видно і по тому, що жінки з’являються у командуванні артилерії тощо», — каже співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху.

При цьому, активність бойових дій дає більший простір, щоб жінку намагатися вберегти, а це може заважати їй особисто при виконанні бойових завдань. Або її можуть обмежувати через наявність дітей, бо смерть жінки більше деморалізує військових.

Потреби та забезпечення військовослужбовиць

Забезпечення стало кращим, каже військова Аліна Михайлова. За її словами, якщо раніше видавали звичайні каски та не дуже якісні броніки — темп 3000, то із початком повномашстабної війни військовим надають як гуманітарну допомогу американські бронежилети та каски. На сьогодні із цим проблем немає і немає сильного ажіотажу на це.

Також змінилося забезпечення військових — воно стало вищим, особливо під час війни, тому деякі просто замовляють собі бронежилети зі США — так само зробила й Аліна.

«Якщо людина хотіла воювати у комфорті, то вона просто могла собі купляти необхідні речі. У мене одразу був свій бронік — я замовила у розмірі ХS. Ми були на Запорізькому напрямку і спали у бронежилетах. Ти ходиш у броніку 12-13 годин на день, тому важливо, аби вони були якісні, облегшені»,  — розповідає військова. 

За її словами, від початку війни потреби військовослужбовиць здебільшого забезпечували волонтери, особливо у перші два місяці, але потім почала долучатися й держава, яка почала отримувати гуманітарну допомогу від країн-партнерів. На думку Аліни, це класний результат, враховуючи, що третій місяць йде повномасштабна війна, і військові потребують, окрім амуніції, ще зброї, машин, оптики тощо. Більшість з цих потреб закривають волонтери. І якщо у підрозділі, де служить Аліна, таких гострих потреб немає, то новостворені підрозділи треба забезпечувати з «нуля».

«На сьогодні ми вийшли з зони, де неможливо було дістати засоби гігієни, себто прокладки, а коли були на Запорізькому напрямку мене цим забезпечила посестра, волонтери, бо ми не могли виїхати. Мав би бути, мабуть, якийсь гігієнічний набор, яким би забезпечували жінок, але я про це якось не думала. Я не знаю, чи є такі набори навіть в інших країнах», — розповідає Аліна.

Наразі, під час воєнного стану, жінки можуть виїхати до гінеколога у разі гострої потреби, як такого штатного гінеколога для них немає. Аліна каже, що у них у бригаді навіть немає такої посади у штаті, але припускає, що у Командуванні медичних сил така посада є.

«Я не думаю, що він має бути, бо, попри те, що кількість жінок в армії росте, такої гострої потреби у наявності саме штатного гінеколога — немає. Є загальний лікар, який тебе обстежує, він може тобі прописати препарати, і у разі, якщо вони не допомагають, направить тебе до гінеколога», — вважає військова.

Найчастіше у дівчат збивається менструальний цикл та виникає цистит в армії. Сама Аліна стикалася з цією проблемою раз на рік.

«Коли ти під час цього перебуваєш у гарячих точках, на позиції, то думаєш, що просто поїдеш головою. Це старшний дискомфорт — ти маєш думати про якісь задачі, а ти не можеш ні про що думати. Я колола уколи собі. Про такі проблеми почали лише зараз думати — про якесь лікування, препарати. Тепер я могла б звернутися до свого начальника медпункту і він би мене відправив у лікарню», — каже Аліна.

Багато хлопців й досі вважають, що дівчатам не місце у війську, бо коли у них починається менструація, то це нібито проблема для усього підрозділу. Проте це абсолоютний абсурд, адже це природні фізіологічні речі — у когось може раз на місяць блоіти зуб чи нога. Це не створює проблеми для інших, каже Аліна.

«Коли ти йдеш на службу, то розумієш, що йдеш не на якусь звичайну роботу. Це не екскурсія чи тимчасовий похід. Треба розуміти, що тут ніхто із тобою не носитиметься і у мене ніколи не було із цим проблем. Так, під час місячних у мене болі, я просто накидуюся пігулками і все. Знову ж таки, коли були в умовах, де немає можливості приймати душ, то користувалися серветками. Потім я могла на вогні підігріти воду та помитися в якомусь сараї — так, це не ті комфортні умови до яких хтось звик, але це не становить проблеми, бо у тебе немає іншого варіанту», — розповідає військова.

Друга військова — Марина Ліліченко — також каже, що у їхньому підрозділі немає гінеколога — у разі проблем направляють у шпиталь. Те ж саме щодо потреб у побутових речах типу трусів, прокладок та навіть амуніції — жіночих бронежилетів та касок. При цьому чоловічі бронежилети на жіночу статуру з невеликою вагою — абсолютно безкорисна річ, бо вони трохи тяжчі і це заважає руху.

«Від держави я жодного засобу гігієни не отримала. Це навіть тут в голос непромовляють. Всю амініцію я купувала за свій кошт та за допомогою волонтерів. Як приклад, шкарпетки мені видали 42 розміру, трусів не давали, оскільки тільки чоловічі», — розповідає вона.

Щодо забезпечення військових, то Марина каже, що у порівнянні з 2014-м роком та станом на зараз — мало, що змінилося. Забезпечення недостатнє, починаючи від форменого одягу, закінчуючи засобами захисту та медикаментами. Військова припускає, що можливо їй не пощастило з батальйоном, але каже, що з волонтерського досвіду знає, що така ситуація скрізь.

Співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху Катерина Приймак каже,що у них були ідеї польових мобільних гінекологічних кабінетів, що є досить незручно, тож у разі потреби жінки звертаються до шпиталів, де є гінеколог.

Жінкам довго видавали чоловічі труси, але потім, зусиллями Руху, держава обіцяла розробити труси — проте замість чорного коліру чи коліру оливи пошили рожеві труси з оливковим контуром та написом ЗСУ.

«Це досить ганебно — у таких дрібницях часто видно ставлення до жінок в армії. Але це поступово йде у минуле , чим більше жінок зараз показують тих історій бойових успіхів», — каже вона. 

Жіночі бронежилети — це поки міфологічна штука у нас, бо це здебільшого просто полегшені броніки, без спеціального пошиву, коли враховують фізіологію жінки.

«Коли ми були у США та спілкувалися з ветеранками, то вони розповідали, що у них ті самі проблеми, і, наприклад, крій чоловічий штанів лишає іноді синці чи наколінники вшиті у форму — не у тому місці, де у жінок коліна, бо у них інакша анатомічна побудова. Проте в армії США є така штука, як форма для жінок, що годують груддю — нам до такого ще далеко, дай Бог відшити труси кольору оливи, бо їм досі видають чоловічі. Але ситуація така, що коли я служила, то у мене була куртка по коліно і було важко знайти взуття малих розмірів — це був дефіцит, а зараз із цим немає таких проблем. Про це говорять і намагаються виправити принаймні, навіть якщо не завжди виходить», — каже співзасновниця Жіночого Ветеранського Руху.

Щодо прокладок — це зазвичай на фондах, які займаються жіночими потребами. Вони намагаються налагодити це, зв’язатися із генштабом. Тому так, щоб це було на постійній основі забезпечено, то про такі речі зараз точно не йдеться, бо вони не є пріорітетними, але жінки і самі справляються із цим. Ті міфи, якими лякають жінок про якісь надскладні гігієнічні виклики — це така ж правда, як і для чоловіків, але все ж таки можна дати цьому раду, каже Приймак.

Вона вважає, що окрім забезпечення амуніцією та зброєю, зараз більше уваги треба приділяти мнтальному здоров’ю, у першу чергу, військових.

Потреби, про які часто мовчать та лайфхаки від військовослужбовиць

Немало клопоту жінкам доставляють потреби, пов’язані із їхньою статтю. Командирка взводу та ветеранка АТО Юлія Микитенко розповідає про них та дає актуальні поради для жінок, які наразі перебувають на війні.

На жаль, у військових навчальних закладах майже не вчать як виживати в бойових умовах жінці зі своїми особистими потребами. Микитенко пише, що її посестри вже давно мають відпрацьовані роками схеми догляду за собою та своїм тілом в м’яко кажучи некомфортних умовах, але я багато жінок, які ще не перебували у таких умовах, тому командирка ділиться своїм досвідом.

Напевне, найочевиднішим є питання місячних. Є декілька видів гігієнічних засобів, від чаш до трусів. У ситуації, коли немає доступу то проточної води, аби помитись, чи помити руки, то найкращими засобами будуть ті, які не потребують прямого контакту — йдеться про прокладки та менструальні труси. Хоча з трусами теж є проблемка в неможливості інколи випрати і гарно просушити. Тож, на думку Микитенко, найоптимальнішим варіантом будуть прокладки.

Білизна. Неправильний вибір білизни може нашкодити. Микитенко надає перевагу чоловічим шортикам або ж класичним трусам, винятково з бавовни. Щодо бюстгалтера, то він має бути спортивним. Це гарантія того, що в момент того, як ви зробите вкладку приклада чи одягнете броню, бретелі не злетять і не розстібнуться.

Ліки. Часто-густо немає можливості банально підмитись. Вологі серветки є, але певні хвороби від неможливості помитись та стресів ніхто не скасовував. Командирка каже, що у військовослужбовиць часто зустрічається молочниця, тому у її аптечці є таблетки флюконазолу. Його можна замінити будь-яким іншим подібним препаратом, проте це мають бути саме таблетки, а не мазь. Також в аптечці лежить уролесан та Монурал чи Урофосцин для одноразового прийому, бо цистит — друга розповсюджена проблема на фоні молочниці та того, що доводиться ходити в туалет банально в полі на вітрі. Також жінкам доводиться запасатися знеболювальними, аби не випадати з життя через ментруальні болі.

Волосся. Можна обстригти. Радикально, але не для всіх. Можна заплести афрокосички, доволі популярні серед комбатанток та волонтерок, щоб упорядкувати волосся. Також є тверді шампуні, які дуже практичні, бо зручно тримати шматочок в мильниці і не боятись, що заллє всі речі. Або ж заливати невелику кількість шампуня в пляшечку для подорожей як в літак.

Військова Марина Ліліченко додає, що в армії немає поваги до гідності людини.

«Вони пояснюють це потребою порядку та дисципліни. Людини в армії не існує, є бойова одиниця. Немає поваги до людини, як особистості, є повага до звання. Якщо ти скаржишся, тебе ще більше пригнічують та не поважають. Це дуже ріже моє правозахисне око та слух. Я намагаюся привчати військових до взаємоповаги незалежно від статусу та звання», — каже вона. 

Авторка матерілу: Ярослава Жуковська

Фото на обкладинці Олександра Кужельного. Майдан Незалежності, Київ, генеральна репетиція параду. 22 серпня, 2021 року