Сімейні трансформації: Чому ми не повернемось до ідеалу традиційної родини

Розповідає соціологиня Олена Стрельник

22.03.2017

Такі дражливі теми, як child-free та «вимирання» нації, викликають численні дискусії, учасники яких з однаковою завзятістю оперують тезами, далекими від реальності. Про це, а також про наші ідеалізовані уявлення про традиційну родину, шляхи, якими йде сучасна сім’я, партнерські стосунки, материнство розповіла соціологиня Олена Стрельник на свїй лекції про трансформації родинних та батьківських практик в сучасній Україні. Цій темі присвячена книга пані Олени «Турбота як робота. Материнство у фокусі соціології», що вийде друком у травні у видавництві «Критика». Власне, лекція стала чудовим анонсом майбутнього видання та одним з пунктів курсу «Поверх фемінізму» у «Культурному проекті».

Тема трансформації родини та батьківства – одна з найбільш дебатованих в українському суспільстві. Спільним для переважної більшості дискусій є діагноз сучасної сім’ї як такої, що перебуває в стані кризи. Як правило, наступною йде теза про те, що колись було краще, і є сенс повернутися до цього порівняно кращого минулого.

Сучасне уявлення про ідеалізовану, традиційну, домодерну родину в Україні спирається на три тези:

Моногамний довічний шлюб

Люди дійсно укладали довічні шлюби, які, як правило, не розпадалися, але зовсім не через те, що люди кохали один одного, а тому що не було законодавчих (та інших) передумов для розлучення. Загалом поширена ідея, що основою шлюбу є романтичне кохання, властива тільки для сучасних суспільств. Апологети традиційних цінностей не говорять про те, що кохання як основи для укладання шлюбу в минулому не існувало. Шлюби укладалися як господарські, дипломатичні, політичні союзи, де місця коханню не було.

Висока народжуваність та багатодітність

Багато дітей народжувалося, бо не було засобів для уникнення вагітності, існували суворі заборони релігійного порядку, також була висока дитяча смертність. Отже, багатодітність та народження дітей загалом не було свідомим «життєвим проектом», як це відбувається зараз.

Особлива позиція жінки-матері та дитини

Це так само входить у міфологему «ідеальної української родини». Ні те, ні інше не мало місця в реальності. Жінка була переобтяжена домашніми справами, і в неї не було часу дбати про дітей в сучасному розумінні цього слова. В патріархальній родині особлива позиція дітей була неможлива: патріархальна родина – ієрархізована, де в дітей було менше всього прав. Образ «люблячої матері», яка віднаходить своє щастя у турботі про дітей, також  є відносно сучасним. Історики говорять, що він з’явився у XVIII столітті – саме тоді серед дворянок починає популяризуватися ідея, що мама дбає про дитину та її емоційний стан. Дворянки починають годувати грудьми, читати педіатричну літературу. Відтак, образ люблячої матері, який нам здається споконвічним, природним, має своє історичне коріння.

Що таке родина?

Як ми визначаємо сім’ю? У кожного є своє уявлення – іноді до членів сім’ї відносять домашніх улюбленців, наприклад. В класичній соціології є спроби визначити, що таке сім’я. Як правило, ці визначення містять три ознаки:

  • Шлюбний, кровноспоріднений зв’язок членів сім’ї або усиновлення;
  • Спільне проживання та спільний бюджет;
  • Реалізація важливих суспільних функцій, пов’язаних, насамперед, з відтворенням населення, тобто народженням та вихованням дітей.

Очевидно, що не всі мають дітей. Сучасні форми сімейних відносин, наприклад так звані «дистантні сім’ї», не мають спільного проживання, наприклад, коли мама – заробітчанка, а її родина залишається в Україні. В сучасному світі навіть кровноспоріднені зв’язки не такі очевидні, як нам здається – є термін «дисперсна», розсіяна, розпорошена спорідненість. Приклад цього – дитина, що народилася від трьох (генетичних) батьків. Все це відкидає класичні визначення родини, а також розхитує наші уявлення про сім’ю.

Якщо говорити про визначенні сім’ї, тут маємо дві тенденції. Перша: що сім’я дає суспільству? І тоді неминуче виникає дискурс кризи сім’ї як інституту, наприклад його свідченням може бути низька народжуваність. І друге: що сім’я дає людині як мала група, практика? В цьому сенсі родина – це простір, де людина віднаходить щастя, емоційний комфорт, простір турботи і піклування.

Фактори вибору шлюбних та репродуктивних стратегій

Що визначає сьогодні шлюбні, репродуктивні і батьківські стратегії? Вони визначаються багатьма чинниками – рівнем освіти, регіоном проживання тощо. Які глибинні чинники впливають на наше рішення будувати стосунки та народжувати дітей?

Життя як свобода вибору

Порівняно з попередніми поколіннями ми живемо вільно. В домодерній Україні людина з народження була запрограмована жити в певний спосіб – не існувало дилеми, куди піти навчатися, працювати, за кого вийти заміж, скільки дітей народити. Зараз вибір життєвого шляху є вільнішим, хоч на нас і тиснуть батьки і стереотипи. З іншого боку, вибір – це завжди ризик і непевність, адже ми мусимо нести відповідальність за кожен наш крок. Головне, що ми маємо розуміти – і свобода вибору, і ризик мають дуже гендеровану природу, різну для жінок і чоловіків. Соціолог Ульріх Бек писав, що саме свобода вибору найочевидніше показала нерівність між жінками і чоловіками.

Світ відкритий – але відкритіший для чоловіків, ніж для жінок. Адже, як правило, долучаючись до сфери приватного, турботи про дітей, літніх людей, жінки мають більш вразливу позицію на ринку праці. І, у разі якщо партнерство нестабільне і руйнується, то дитина як правило залишається з мамою, і жінка повинна ці ризики прораховувати.

Сім’я vs. ринок праці

Глобальна дилема сучасних людей – як віднайти баланс між роботою і життям, сім’єю? З руйнування СРСР ринок праці стрімко ввірвався у наше життя. Йдеться передусім про зайнятість у приватному секторі, який є недружнім до жінок і сімей. Понаднормова праця значно поширеніша у приватному секторі, як і прояви дискримінації жінок та жінок-матерів. Загалом сучасний конкурентний ринок праці на нас тисне, як і світ, який зараз називають «світ 24/7». Ми працюємо у вихідні дні, відповідаємо на імейли вночі, рано-вранці, і водночас маємо піклуватися про дітей. Чоловіки в Україні можуть спокійно мати і те, і те – і сім’ю, і кар’єру, а жінки дуже часто вимушені обирати. Навіть саме слово «вибір» не є коректним, ми маємо чітко розуміти, де є вибір, а де – структурний примус.

Батьківство і материнство

Не можна говорити про батьківство загалом: є бáтьківство і материнство, і ці речі направду є дуже різними. Як правило жінки залучені до репродуктивної праці, це визначається соціальними очікуваннями від батьків і матерів. У Полтаві я опитувала працюючих мам, в анкеті просила їх оцінити ступінь залучення батьків до виховання дітей та турботи про них.. За шкалою від 1 до 10 вони оцінили участь батьків несподівано високо: середній індекс був 7. Але коли я почала питати, що конкретно робить тато, то виявилося, що майже все робили мами, а тато – годувальник, і за це його внесок оцінюють високо.

У нас дуже різні інструменти соціальної політики у регулюванні батьківства – наприклад, додаткову відпустку 10 днів, якщо є двоє дітей до 15 років, може взяти тільки мама, не тато. У нас позиції мам і тат на ринку праці дуже різні – на відміну від Швеції, де занятість мами від кількості дітей не залежить, в Україні є чітка закономірність: чим більше дітей у жінки, тим менше вона працює на оплачуваних позиціях.

Зрештою, різний вплив має народження дітей на життєвий шлях жінки і чоловіка. Жінки, яких я інтерв’ювала, кажуть, що переходять до менш оплачуваної роботи після народження дитини, щоб мати можливість турбуватися про неї.

Панічні теми, що супроводжують сучасне батьківство

Проблемою сучасної соціології та демографії в Україні є те, що останній перепис населення був 2001 року, і черговий перепис 2011 року ми пропустили, і тому наступний буде лише у 2021, а результати ми будемо мати лише у 2022-23 рр. Але є окремі дослідження, що дають можливість аналізувати те, що відбувається з українськими родинами.

Низька народжуваність

Це наріжний камінь паніки – нація вимирає! Народжуваність у нас низька, більш того, нічого зробити з цим неможливо. Можлива лише невелика корекція – за допомогою виплат, які дають батькам. Індекс народжуваності в Україні підвищився у 2006 році до 9,8, з 9 у 2004 році, а за рік до того вперше була введена вагома допомога матерям. За Януковича, коли значно підвищили виплати, рівень народжуваності не так різко зріс, як бажалося. Це означає, що рівень народжуваності – настільки складний процес, що впливати на нього його лише одним чинником неможливо. Наприклад, в ЄС один з найнижчих рівнів народжуваності – у Німеччині, країні з високим рівнем життя. Якщо взяти Великобританію і Францію, де індекс народжуваності приблизно однаковий, то сімейна політика у цих країнах геть різна. У Франції держава підтримує батьків, є безкоштовні ясла для дітей, тим часом у Британії немає таких програм.

Поширення незареєстрованих союзів і відокремлення батьківства від офіційного шлюбу

Підрахувати, скільки таких шлюбів в Україні, дуже важко, адже перепису у нас давно не було. Ми маємо тільки точкові обстеження Інституту демографії та соціальних досліджень НАН, і в 2009 році вони нарахували 12% пар, які перебувають у незареєстрованих партнерствах. Звичайно, серед молоді таких шлюбів більше, як і їх толерування.

Яка мотивація у створенні так званого «цивільного шлюбу»? Демографічні дослідження демонструють, що зазвичай це – випробування, «перевірка почуттів» перед офіційним шлюбом. Менше тих людей, що вважають такий шлюб емансипаційним проектом, тобто як альтернативу зареєстрованому шлюбу.

Несподівано цікавою є інформація про народження дітей у різних формах шлюбу. За роки незалежності в Україні частка дітей, що народилися поза межами офіційних шлюбів, виросла вдвічі. Чи всі жінки, що народили дітей поза шлюбом, одинокі мами? Ні, зазвичай народження відбувається в партнерстві, але воно юридично не оформлено. Насправді, немає досліджень, скільки жінок свідомо народили дітей поза шлюбом. Цікаво, що частка жінок-«одиначок» трошки вища в селі. Такі речі бувають свідомими проектами, а іноді – дуже прагматичними. Я припускаю, що сільські жінки народжують поза зареєстрованим шлюбом, бо такій дитині надається державна допомога, що виплачується до 16 років, тому люди не зацікавлені реєструвати шлюб.

Скільки в Україні так званих «неповних сімей»? За даними обстежень Держкомстату з одним із батьків проживають 20% українських дітей. Цей показник трохи вищий, ніж в середньому в ЄС, але є країни, де цей відсоток значно вищий: Латвія – 31%, Бельгія – 24%, Британія – 23%. У більш традиційних країнах, таких як Польща чи Греція, цей відсоток значно менший.

Мені як соціологині тут дуже важливо те, що тавро «неповної сім’ї» настільки в’їлося в академічний та повсякденний дискурс, що його не просто вирубати. У шкільних анкетах обов’язково є такі визначення сім’ї: багатодітна, малозабезпечена і неповна. Але емоційний клімат в сім’ї не дуже залежить від кількості батьків, що виховують дитину. Якщо тато, наприклад, чинить насильство, то чи будемо ми вважати цю сім’ю кращою тільки за фактом наявності тата? Навряд чи.

Велика кількість розлучень

Хоч це і є чинником панічних настроїв у суспільстві, але за історію незалежної Україні кількість розлучень не збільшилась. В демографії є стандартизований коефіцієнт розлучуваності – кількість розлучень на тисячу населення. В Європі він складає два розлучення на тисячу населення, в Україні вище – три розлучення. У 2015 році індекс був 3,3, для порівняння у Росії цей показний складає більше чотирьох. Так, рівень високий, але він не зріс. Чи можемо ми його понизити? Не думаю.

З розлученнями мене бентежить інша історія. За інформацією уповноваженого Президента з прав дітей Миколи Кулеби станом на 2015 рік маємо 671 тисячу кримінальних проваджень про примусове стягнення аліментів, враховуючи рішення іноземних судів. Сам факт виглядає дуже тривожним – як правило, припинення подружніх стосунків означає, що і батьківські припиняються.

Відхід від обов’язкового народження дітей як життєвого вибору

Ідеал сім’ї без дітей – ще один привід для паніки. У Європі за даними досліджень від 1 до 6% опитаних вважають ідеальною моделлю сім’ю без дітей. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень за 2008 рік (на жаль, новіших досліджень немає), на користь такої моделі сім’ї висловилися 1,2% респондентів.

Child-free (від англ. «вільний від дітей») занадто дражлива, як на мене, тема. Навіть в академічних статтях я зустрічала звинувачення у бік жінок, які не хочуть мати дітей – говорять, що у них психологічна травма чи погані стосунки з матір’ю і таке інше.

Але, згідно з європейськими дослідженнями, зрештою установок child-free частіше дотримуються чоловіки.

Соціологи та демографи дискутують – хто такий добровільно бездітний, але направду це важко визначити. Адже не факт, що людина не змінить свої установки у майбутньому, навіть якщо вона задекларувала своє небажання мати дітей. Також бездітність може бути не свідомим проектом, а наслідком життєвих обставин. І для соціології колізія полягає в тому, як порахувати людей-child-free і визначити їх роль у суспільстві. Утім, я переконана, що загрози народжуваності в Україні вони не несуть.

Перехід від нерефлексованості батьківства до батьківства як життєвого проекту

Зараз батьківство планується, на відміну від раніших часів, коли дитина з’являлася через дев’ять місяців – рік після весілля. Зараз практики батьківства є варіативними, і планування народження відбувається тому, що життя є ризикованим. Батьки хочуть досягти певного рівня добробуту, мати гарантії для дитини. За дослідженнями того ж Інституту демографії за 2008 рік серед респондентів з дітьми 81% зазначили, що народження їх останньої дитини було запланованим. Це показник того, що планування батьківства вже стало соціокультурною нормою.

Зафіксована тенденція відтермінування народження, тобто відкладання народження дитини на пізніші терміни. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку 2015 року, у європейських країнах жінки народжують свою першу дитину в середньому в 28,5 років. Найпізніше – в 30 та більше років – народжують в Італії, Швейцарії, Іспанії, Люксембурзі, Греції. В Україні жінки народжують первістків рано – у 24,5 роки (у 2014 році), але вік збільшився порівняно з 2002 роком, коли народжували у 22 роки. Водночас за роки незалежності України частка жінок, що народжують у 30-34 роки, зросла вдвічі.

Зменшення гендерної поляризації батьківства

Дослідження свідчать про те, що молодь значно частіше зорієнтована на партнерські стосунки, рівний розподіл хатньої праці, принаймні вони так говорять. Чи будуть вони це практикувати в свої сім’ях? Це велике питання.

Чому я не така оптимістична? За дослідженням групи «Рейтинг» про гендерні ролі та стереотипи, що відбулося у 2015 році, у 59% сімей вихованням займається жінка, але, як правило, є різниця у відповідях жінок і чоловіків. У двох третинах сімей більше заробляє чоловік, і так само є різниця у відповідях – про це ствердно відповіли 54% жінок і 68% чоловіків. Більш того, 33% респондентів погодилися з тим, що жінка не повинна обтяжувати чоловіка домашніми справами – ще одна цифра, що здається мені цікавою і тривожною водночас. Мене здивувало, що думки різних вікових і освітніх груп з цього питання відрізняються несуттєво. Проте позитивним знаком є явище нового татівства: трендом є участь тата в пологах. У 2013 році, за даними МОЗ, було 52% партнерських пологів, хоча ми й не знаємо, чи у всіх цих пологах був присутній саме тато дитини.

Хочу сказати, що сім’я не втрачає своєї значущості. За останні 20-25 років соціологічних досліджень цінність сім’ї в уявленнях українців не зменшилася, хоч змінюються її форми, структура сімейних відносин. Родина залишається важливим для людини простором. Проблема у тому, що держава не розуміє – ми ніколи не повернемося до тієї традиційної, ідеалізованої української родини.

Портрет лекторки: Марія Філіна

— Читайте также: Индекс предпринимательского настроения: 24% украинок считают, что могут заниматься бизнесом