WoMo-книга: Оповідь служниці

Найактуальніша антиутопія вийшла в українському перекладі

Знакова книга для сучасного жіноцтва нарешті вийшла українською мовою у видавництві «Клуб сімейного дозвілля». Роман був відзначений кількома престижними літературними нагородами, його автор Маргарет Етвуд, отримала Букерівську премію, але у 1985 році читачі сприйняли його сюжет як цілком фантастичний. А успіх однойменного серіалу, що вийшов на екрани у цьому році, довів, що наразі тема досить актуальна. Кілька десятиліть промайнуло, проте наступ на репродуктивні права жінок, якому всі ми свідки, говорить про те, що іноді погані сни можуть стати дійсністю. 

В одному з інтерв’ю авторка Маргарет Етвуд розповідала про процес написання книги: «Коли я розмірковувала, який з тоталітарних режимів можливий в Америці, то, звичайно, це не був би комунізм. Це була б така теократія, як у XVII столітті, коли повбивали усіх тих жінок, звинувачених у чаклунстві у Салемі. Коли я написала роман, мені казали: «Ну, тут у нас в Америці таке ніколи не станеться. І знаєте, зараз таку думку я чую все рідше».

Як цьому зарадити? Перш за все, читати. Пропонуємо вашій увазі декілька уривків з книги, яка буде у продажу з 1 вересня цього року.

Ніч

Ми прагнули майбутнього. Як ми навчилися цього дару ненаситності? (…) У нас були фланелеві простирадла, схожі на дитячі, та старі армійські ковдри — на них досі було написано «США». Ми охайно згортали свій одяг і складали його на стільцях біля лежаків.

Світло було приглушене, однак не вимкнене повністю. Тітка Сара та Тітка Елізабет ходили патрулем з електричними батогами для худоби, які висіли на їхніх шкіряних ременях. Жодної зброї — навіть їм її не довіряли. Зброя була для охоронців, спеціально набраних серед Янголів. Заходити до будівлі вони могли тільки коли їх кликали, а нам не дозволяли виходити, окрім як на прогулянки двічі на день — ми парами ходили футбольним полем, яке зараз було оточене сітчастим парканом із колючим дротом угорі. Янголи стояли за ним, спинами до нас. Для нас вони були джерелом страху, але не тільки. Якби ж вони могли на нас глянути. Якби ж ми могли до них заговорити. Ми думали, що тоді могли б чимось обмінятися, укласти якусь угоду, сторгуватися, бо ж ми досі мали наші тіла. То була лише фантазія.

Ми навчилися шепотіти майже без звуку. У напівтемряві можна було простягнути руку, коли Тітки на нас не дивилися, і торкнутися долонями через прірву. Ми навчилися читати по губах, лежачи в ліжку, повернувшись на бік, стежачи за губами одна одної. Так обмінювалися іменами, від ліжка до ліжка: Алма. Джанін. Долорес. Мойра. Джун.

Свобода для і свобода від

Я пам’ятаю правила, котрі ніколи не були записані, але їх знала кожна жінка: не відчиняти двері чужому, навіть якщо він каже, що це поліція — нехай просуне своє посвідчення під двері. Не зупинятися на дорозі, щоб допомогти водієві, який прикидається постраждалим. Замкнути двері й їхати далі. Якщо хтось свисне, не обертатися. Не ходити самій у пральні самообслуговування вночі. Згадую пральні. Що я вбирала, коли йшла туди: шорти, джинси, спортивні штани. Що клала в машини: власний одяг, власне мило, власні гроші, гроші, що я заробила. Я думаю про те, як було мати свій простір.

Тепер ми йдемо тією ж вулицею, червоними парами, і жоден чоловік не кричить непристойностей нам у спину, не говорить до нас, не торкається нас. Ніхто не свистить.

«Свобода буває різна, — казала Тітка Лідія, — свобода для чогось і від чогось. У дні анархії це була свобода для. Тепер ви отримали свободу від. Не недооцінюйте її». (…) Раніше на місці «Лілей» був кінотеатр. Сюди часто ходили студенти; щовесни влаштовували фестиваль Гамфрі Богарта з Лорен Беколл чи Кетрін Гепберн — самостійними жінками, котрі вирішували самі. Вони носили блузки з ґудзиками спереду, це натякало на ймовірність слова «розстібнути». Ці жінки могли бути роздягнені; або ж ні. Здавалося, вони можуть обирати. Ми тоді, здавалося, могли обирати. Тітка Лідія казала: «Наше суспільство помирало, бо мало забагато вибору». Не знаю, коли вони припинили робити цей фестиваль. Напевно, я тоді виросла й не помітила.

Командор

Командор, вагаючись, починає читати. Виходить у нього не дуже. Можливо, йому просто нудно. Звичайна історія. Звичайні історії.

Бог до Адама, Бог до Ноя.
Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю. Тоді запліснявіла тема старої Рахілі та Леї, яку нам втовкмачували в Центрі. Дай мені синів! А коли ні, то я вмираю! Чи я замість Бога, що затримав від тебе плід утроби? Ось невільниця моя Білга. Прийди до неї, і нехай вона вродить на коліна мої, і я також буду мати від неї дітей. 

І так далі, і тому подібне. (…) Церемонія відбувається, як завжди. Я лежу на спині, повністю вдягнена, за винятком корисних для здоров’я білих бавовняних панталонів. Якби я могла розплющити очі, побачила б великий білий балдахін у колоніальному стилі Серени Джой — він вивищується над нами, наче обвисла хмара, прикрашена крихітними краплями срібного дощу, які, якщо уважно придивитися, перетворяться на квіточки з чотирма пелюстками. (…)

Наді мною, ближче до узголів’я ліжка, розляглася Серена Джой. Її ноги широко розставлені, я лежу поміж них, головою в неї на животі, її лобкова кістка під основою мого черепа, її стегна по обидва боки від мене. Вона теж повністю вбрана. Мої руки підняті, вона тримає долоні — кожна моя рука в її руці. Це має символізувати, що ми з нею — одна плоть, одна істота. Насправді це радше означає, що вона контролює і процес, і, отже, результат. Якщо він буде. Каблучки на її лівій руці ріжуть мені пальці. Можливо, це помста, а можливо, ні. Моя червона спідниця піднята до талії, не вище. Під нею їбе Командор. Їбе він нижню частину мого тіла. Я не кажу, що ми кохаємося, бо він не це робить. «Злягання» — не точне визначення, бо для нього потрібні двоє, а в цьому бере участь лише один. «Зґвалтування» теж не годиться, тут не відбувається нічого такого, на що я не підписалася б сама. Вибору в мене не надто багато, але він був, і я обрала це.

Отже, я просто лежу і змальовую у своїй уяві балдахін над головою. Згадую пораду, яку королева Вікторія дала доньці: «Заплющ очі й думай про Англію». Та ж тут не Англія. Хоч би він поквапився. Можливо, я безумна, і це якась нова терапія. Хотілося б, щоб це було правдою, тоді я могла б вилікуватися, і всього цього не стало б.

Ціна книги: 168 грн.

Де придбати: Клуб сімейного дозвілля

— Читайте также: WoMo-книга: #ЯНеБоюсьСказати

Мы в Facebook