Анна Суходольська: Пріоритет UNICEF у Бутані та на Донбасі — покращення умов життя дітей

Анна Суходольська, керівниця програм комунікації та розвитку Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) в Україні, розповідає, як це — щомісяця їздити у відрядження, працювати над темами збалансованого харчування для підлітків у Бутані, протимінної освіти на Донбасі та знаходити у дорожніх валізах подарунки від 5-річного сина.

Про поїздку до Бутану

Нещодавно повернулася із півторамісячного відрядження до Бутану. Це дуже маленька (780 тис. населення), дещо закрита, мирна країна між Індією та Китаєм. У Бутані є проблеми із охороною здоров’я, освітою (половина населення безграмотні), однак є прагнення і рішучі кроки для того, щоб змінити становище дітей на краще. В Бутані розпочався новий цикл програм ЮНІСЕФ. Один із пріоритетів там нині — покращення здоров’я дітей та підлітків. Через те, що бутанці харчуються досить одноманітно — найчастіше тільки рисом — їх організм гостро потребує заліза та інших мікроелементів.

Це не країна, що перебуває на межі голоду, але через те, що їх побутові традиції не передбачають різноманітного харчування, останніми роками спостерігаються значні проблеми зі здоров’ям місцевих жителів, особливо дітей та молоді. Неправильне харчування негативно відображається на фізіологічному розвитку дітей (гальмує ріст), впливає і на їх успішність у навчанні. Нашим завданням було розробити комунікаційну програму, яка сприятиме популяризації зміни звичок харчування. Ми вивчали дослідження, спостерігали та багато спілкувалися із місцевими жителями. Цю програму (активності в школах, медіа-кампанія) влада країни та громадські організації втілюватимуть впродовж 5 років, починаючи із нинішнього.

Я звикла працювати у мультикультурних програмах, та і в українському офісі ЮНІСЕФ команда багатонаціональна. Таке спілкування та обмін досвідом — завжди про розвиток та особистісне збагачення. А бути відкритою — головне правило, яке полегшує процес інтеграції у мультикультурній команді та робить його приємним.

До ритму Бутану пристосуватися було трохи складно і більше через побутові незвичності — їжа, сервіс, інші речі відрізняються від українських. Тому adjustment-період був, але я знайшла для себе маленькі позитиви і отримувала задоволення від роботи там.

Протимінна освіта на Донбасі

Ми почали працювати з цією темою з 2014 року, власне, з початку конфлікту, у партнерстві з ДСНС та МОН. Нашими партнерами є також міжнародні організації у сфері протимінної освіти — зокрема, Швейцарський фонд розмінування та Датська Група з розмінування. З кожним роком ми трохи видозмінюємо підходи до роботи із цією темою. Спочатку це було загальне інформування в школах про правила безпечного поводження із вибухонебезпечними предметами на лінії розмежування. Ми друкували багато листівок, плакатів про безпечну поведінку, проводили тренінги в школах для вчителів та освітні сесії для школярів, працювали із громадами. Зараз організовуємо тренерські команди із самих дітей — це той метод, коли рівний із рівним ділиться знаннями про безпечне поводження. Підліткам дуже цікаво отримувати такий досвід, відчувати свою важливість і в них це круто виходить!

Розробляємо також інформаційні кампанії з протимінної освіти для різних аудиторій. Наприклад, інформаційний сайт для батьків, мультики для дітей дошкільного віку, а для підлітків — серію коміксів. Це принцип edutainment, коли розважаючись, діти навчаються правилам безпеки.

Про відрядження

Робочі поїздки для мене — вже як спосіб життя. Так, останні півтора року майже щомісяця їду у відрядження — як закордон, так і Україною. Зараз є багато міжнародних та міжконтинентальних конференцій, самітів — хочеться більше розповідати світові про проекти, які реалізуємо в Україні. Нещодавно була на глобальному саміті з поведінкових змін, який проходив цьогоріч в Індонезії. На ньому були представлені всі континенти, дуже багато міжнародних організацій. Здавалося б, різні країни, різний контекст, але інколи дуже подібні комунікаційні інструменти в певній темі можуть спрацювати. Цікаво за цим спостерігати.

Пощастило із тим, що сім’я підтримує моє прагнення до професійного розвитку і є надійною опорою. Чоловік та 5-річний син дуже самостійні: життя не сповільнює темпу, коли мене немає вдома, а навпаки — все відбувається злагоджено та за планом. А я завжди знаходжу у дорожній сумці сюрприз від дитини — чи машинку, чи іграшку. Це наша традиція. Ми також часто подорожуємо всією сім’єю і я помічаю, що все більше і більше ціную час, проведений разом.

Про попит на соціальні комунікації

Нині запит на комунікаційників в некомерційному секторі шалено зростає. Це зараз потрібно, це радує і, думаю, це тільки початок. Соціальні, державні комунікації, соціальний маркетинг стають навіть модними в Україні. Раніше асортимент комунікаційників був досить бідним і складався або з піарників в комерційному секторі, або ж із політтехнологів. Ніша соціальних комунікацій довго залишалася незаповненою з точки зору експертизи та професіоналів.

З одного боку в Україні мало практичного досвіду роботи із соціальними темами, тим паче, із темою збройного конфлікту. І добре, що з’являються освітні програми, як, наприклад, Практикум з комунікацій у некомерційному секторі Школи журналістики УКУ, котрі пропонують навчати спеціалістів у цій сфері.

Комунікації — це те, що ти говориш людям, тому говорю тільки про те, у що вірю сама. Я б не змогла комунікувати неправду. Варто й розуміти, що неможливо допомогти всім дітям чи повністю викорінити бідність. Але можна зробити хоча б щось, що вплине на життя сімей, і зробити це максимально ефективно. Комунікації для соціальних змін — один із найдієвіших інструментів для цього!

— Читайте також: Олександр Черкас: «Сучасним дітям не важливі оцінки, їм головне отримати знання і цікаво провести час»