Дженн Карсон: «Я почала замислюватися, чи зможу і я вбити когось, чи є у мене гени монстра?»

Бути донькою серійного вбивці

У 1983 році Джеймса Кліффорда Карсона, знаного ще як Майкл «Ведмідь» Карсон, та Сьюзан Барнс було кинуто за ґрати за те, що вони скоїли принаймні три вбивства. У дев`ятьох справах у США та Європі вони проходили як підозрювані, але довести їх провину не вдалося. Того року усі ЗМІ Північної Америки писали про «вбивць-серійників із Сан-Франциско»: Майкл та Сьюзан були місцевими «знаменитостями», даючи прес-конференції та влаштовуючи вистави у суді. А десь зовсім поруч стомлена молода жінка та її 10-річна перелякана дочка намагалися вижити. То були Лінн Карсон та її із Майклом дочка Дженн. Сьогодні Дженн Карсон чітко знає, як саме має жити, та розуміє своє призначення — нести лише добро і допомагати. Про свій довгий та важкий шлях вона, «донька серійного вбивці», відверто розповідає всім.

Сьюзан Барнс мала за плечима розлучення та двох дітей-підлітків. Мій батько, Джим Карсон, мав дружину та маленьку дочку. Але тієї ночі 1978-го, коли вони зі Сьюзан зустрілись на вечірці, вони покинули свої родини та перетворилися на єдине ціле, аж допоки їх не було заарештовано за вбивство трьох людей.

Мій батько дуже сильно змінився, коли пішов до Сьюзан. Він змінив ім’я, змінив особистість і змінив життя. Відмовившись від імені Джеймса Кліффорда Карсона, він став зватися Майклом «Ведмідем» Карсоном. Він вже не був уважним і дбайливим татом, якого я знала, який заплітав моє волосся і читав мені книги. Майкл «Ведмідь» ледь міг дивитися на мене. Моя мама намагалася дистанціюватися від нього. Отже, спочатку ми переїхали із Фенікса до Тусона, а потім жили в резервації Tohono O’odham, що між Тусоном та Аджо. Там, у резервації, я навчалася пекти, читати й писати, вивчала назви різних кактусів. Моє життя з понеділка по п’ятницю було щасливим. А вихідні у домі моєї мачухи нагадували фільми жахів. Будинок Сьюзан в Скотсдейлі, де вони жили із батьком, нагадував ліс із привидами. Там було темно, а замість меблів крізь стояли десятки величезних горщиків. Уночі я спала у спальному мішку на підлозі, і коли дивився на темні тіні на стіні, то думала, що це останні мої дні. Крім того, Сьюзан не годувала мене, а тільки кричала та била.

У її домі я була, наче в пастці, я рахувала хвилини в очікуванні, коли закінчаться вихідні, і я знову зможу повернутися до моєї мами. Одного разу я навіть намагалася їй зателефонувати, а коли не вийшло, то я спробувала втікти, але не змогла дострибнути до ручки дверей. Потім я вирішила бодай пошукати якоїсь їжі, переривши все на кухні, але нічого так і не знайшла. Тоді я пішла у спальню, де на ліжку, єдиному предметі меблів, лежали у наркотичному забутті голі Сьюзан й тато. Я намагалася розштовхати його, аби він нагодував мене, але мені й того зробити не вдалося.

Джим (Майкл) та Дженн Карсони. Фото із архіву Дженн Карсон

Після цих відвідин, які стали останніми, я розповіла мамі про будинок Сьюзан. Я згадала все: горщики, їх із татом наготу та порожній холодильник. Я поскаржилася їй, що Сьюзан сильно вдарила мене по спині — аж подряпала, — що вона назвала мене «демоном» і, що я маю померти. Мама підняла мою сорочку й зойкнула: вона побачила п’ять кривавих подряпин на моїй спині. У ту мить вона пообіцяла мені, що я ніколи не побачу Сьюзан. Ніколи.

Тим часом Сьюзан продала свій таунхаус у Скотсдейлі, вони із татом вирушили у подорож до Ізраїлю, Індії, Франції та Великобританії. Ми теж не гаяли часу, намагаючись загубитися у міських джунглях Південної Каліфорнії. Ми подалися до маминого брата, який, чи не єдиний із родичів, хто повірив у нашу історію про те, що батько та його нова дружина реально можуть нас вбити. Мій дядько був колишнім поліцейським, отже він багато бачив та знав, що таке страх. Із тими родичами та друзями, які не вірили нам, ми припинили спілкування. Ми знімали кімнати і часто переїжджали. Моя мама працювала де доведеться. Іноді нам не було де жити й ми ночували у знайомих — спали на підлозі. Увесь цей час мама боролася з сильною депресією, але продовжувала захищати мене, її єдину дитину.

За рік батько та Сьюзан повернулися до Сполучених Штатів. Тоді від прийому ЛСД у номері якогось мотелю вона сильно галюцинувала. Вона казала, що нібито пророк наказав їй вбити ряд відомих та впливових людей по всьому світі, і що вона має це зробити разом із татом. Тоді батько записав імена тих людей на аркуші паперу, а також записав детальний план вбивства тодішнього президента Рональда Рейгана із її слів. Згодом якийсь турист знайшов ті клаптики паперу у лісі, яким блукали тато й Сьюзан, та відніс їх у поліцію. Тоді ми із мамою вперше дізналися, яким насправді небезпечними є батько та Сьюзан. Це сталося у 1982 році, коли агенти спецслужби з’явилася у нас на порозі.

Рік потому Сьюзан та батько потрапили за ґрати за обвинуваченням у вбивстві чоловіка, яке вони скоїли в окрузі Напа, штат Каліфорнія. Після того вони забажали дати прес-конференцію, під час якої обіцяли розповісти про інші свої злочини та назвати імена вбитих ними інших людей. Тоді їх було офіційно визнано серійними вбивцями. Вони зізналися в трьох вбивствах та стали підозрюваними ще у дев`яти.

Під час судових засідань дехто зі свідків казав, що тато та Сьюзан вбивали в цілях самооборони, хтось казав, що просто із ними стався «психічний напад». Мій батько, єврей, і християнка Сьюзан звинувачували у всьому пророка Мухаммеда. Цей цирк закінчився, коли Сьюзан під час останнього слова почала волати: «У чому мій злочин? У тому, що я гарна? У тому, що я — митець?» Мій батько кричав: «Смерть королеві! Хай живе ІRA*!» Мій батько та Сьюзан були визнані винними у трьох вбивствах, і кожен із них отримав по три довічні терміни.

Моя мама, побоюючись, що я дізнаюся про судовий процес із засобів масової інформації, вирішила розказати мені особисто про те, що відбувалося. Одного дня вона забрала мене зі школи й дорогою додому казала: «Тато завдає шкоди людям, і тепер йому потрібно піти до в’язниці, аби більше нікому не шкодити». Я запитала, чи загинули люди, яких він поранив, і чи були у тих людей мами. Вона мовчки кивала після кожного питання, мовчазні ми йшли додому. Ми просто трималися за руки й ридали.

Сьюзан Барнс та Джим (Майкл) Карсон

Кілька місяців потому я знайшла газетні вирізки, заховані у шафі для одягу в спальні матері. Тоді я дізналася, якими насправді жахливими були ті вбивства. Я пам’ятаю, як читала про те, що мій батько та його дружина били молоду жінку пательнею по голові, що вони спалили тіло парубка. Незабаром після цього почалася моя безперервна боротьба з нічними жахами. Я почала усіх боятися. Я думала, що якщо мій батько — вбивця, то вбивцею може бути будь-хто. Я почала підпирати двері своєї спальні меблями, коли лишалася сама вдома, або перед тим, як лягала спати. Я почала класти ножиці та ніж під подушку. Я намагалася накласти на себе руки — наковталася пігулок, набрала води у ванну й таким чином хотіла втопитися. Я почала замислюватися, чи зможу і я вбити когось, чи є у мене гени монстра. Я також боролася зі стигмою, бо мої родичі бачили у мені нагадування про мого батька, якого вони прагнули не знати. Бабуся представляла мене своїм друзям як племінницю. Один з родичів навіть сказав мені: «Подивися, як ти зруйнувала наше життя, ти, егоїстична маленька сука». Мені було 9 років.

Уже у підлітковому віці я знову стикнулася зі стигмою. Один із моїх залицяльників сказав своїм батькам, що мій тато загинув у автокатастрофі. Я була змушена підіграти. Інший хлопець мав серйозні наміри, але все ж таки відмовився від мене, сказавши, що не хоче, аби його діти мали дідуся-вбивцю. Із часом я навчилася відшивати будь-кого, хто мене принижував.

Я, як ніхто інший, розумію, чому більшість дітей серійних вбивць змінюють свої імена й переховуються. Один із синів Чарльза Менсона наклав на себе руки, як багато хто з дітей вбивць. Я вирішила жити. Я заслуговую на допомогу. Отже, я почала працювати над своїм психічним та фізіологічним здоров’ям. Я вирішила, що гра в хованки не виправить ситуації. І я забажала допомагати іншим. Сьогодні я працюю вчителем та психологом у школі. Я працюю із дітьми, чиї батьки перебувають у в’язницях.

Минуло 10 років з того часу, коли світ дізнався про мене — «дочку серійного вбивці». Тоді відбулося моє перше спілкування зі ЗМІ. У 2015 році я вступила до об’єднання сімей жертв мого батька та Сьюзан. Разом ми боролися за те, щоб батькові та Сьюзан не дозволили достроково вийти із тюрми. Вони досі перебувають у в’язниці, але у 2020 році знову відбудеться слухання їх справи, вони матимуть право подати апеляцію про дострокове звільнення. І знову ми плануємо перешкодити цьому.

Моє життя не було легким, але, допомагаючи іншим, я знайшла спокій. Озираючись назад, я усвідомлюю, що спочатку я намагалася віднайти баланс завдяки тим, що буду робити добрі справи. Я сподівалася, що таким чином зможу вилікувати ті рани, яких завдали батько та Сьюзан. Але тепер я знаю, що не маю спокутувати гріхи мого батька, і я не можу повернути тих невинних жертв до життя. Я можу жити тільки своїм життям, жити так, як вважаю за потрібне, намагаючись принести якомога більше добра в цей світ.

_____________

*IRA (Irish Republican Army) — ірландське воєнізоване угрупування, метою якої є досягнення повної самостійності Північної Ірландії від Сполученого Королівства.

Джерело: huffingtonpost.com

Фото: Kersti K

— Читайте також: Мария Фабричева: «Сосредотачиваясь на невезении, все мы удовлетворяем потребности в собственной значимости»

Мы в Facebook