Червоні черевики і не тільки: Безкарність насильства та нечутливість ЗМІ

04 червня в Україні пройшов флешмоб, метою якого було привернення уваги суспільства до проблеми насильсва проти жінок. Ініціативу було підтримано проектом Кешер та Міжнародною оганізацією Every Woman Treaty. Ми дружньо взувалися у червоні черевики і проводили віртуальний марш проти насильства над жінками. Червоні черевики — символ крові, пролитої жертвами гендерно зумовеного насильства.

Найперші інсталяції червоних черевичків на площах та містах пройшли за ініціативи мексиканської художниці Еліни Шове. Але безкарність зла і звинувачення жертви характерні не тільки для прикордонного кримінального Сьюдад-Хуареса. Жінок вбивають їхні близькі чи колишні чоловіки у всьому світі. Але не скрізь медіа навчилися говорити про це так, аби не завдати додаткового болю жертві та її родині і, що також важиво, аби не нормалізувати насильство. Згвалтування у Кагарлику — приклад безкарності зла, а висвітлення цього злочину у ЗМІ — приклад відсутності людяності і професійності.

Особиста справа

Феміцид — це вбивство жінок через те, що вони жінки, вбивство колишніми чи теперішніми партнерами або іншими знайомими чоловіками чи членами родини, вбивство через ревнощі або «на додачу» до сексуального насильства. За даними ООН щороку насильницькою смертю гинуть 66 тисячі жінок по всьому світу. Серед країн ЄС лідують у цій «чорній статистиці» станом на 2017 рік Латвія, Великобританія, Угорщина та Литва. Але 50% усіх випадків припадає на Латинську Америку. Феміцид у горезвісному прикордонному мексиканському містечку Сьюдад-Хуарес отримав навіть статус «феномену» і власну сторінку у Вікіпедії, з якої ми дізнаємось про сотні вбитих і зниклих безвісти дівчат та жінок. Ці вбивства й зникнення відбувалися через критично небезпечне криміногенне середовище, а також зв`язки у ньому: між злочинцями, поліцією та владою. У 2009-2010 роках кількість жертв у Сьюдад-Хуаресі торкнулася найвищої відмітки. Саме у 2009 році художниця Еліна Шове почала готувати інсталяцію, яка буде роками подорожувати країнами світу й нагадувати про кров невинних і про відповідальність усіх нас.

У своєму давньому інтерв`ю Еліна зазначає, що у 2010 році у місто мали навіть ввести війська, щоб узяти під контроль насильство, яке ширилося вулицями. «Скрізь на стовпах були оголошення про зниклих жінок та дівчат. Але ніхто не говорив про те, чи знайши їх, що з ними сталося, хто винен. Всі займалися війною банд, до жінок не було нікому діла. Тоді народилась моя ідея проекту «Червоні черевики».

Чому черевики? На той момент я побачила у багатьох історіях зниклих чи вбитих жінок загальну деталь — черевики. Дехто працював у магазині взуття, або шукав роботу у взуттєвому магазині, або йшов придбати пару взуття. Це привернуо мою увагу, але звісно, черевики — це лише метафора. Я попросила жінок Сьюдад-Хуареса подарувати для проекту червоне взуття і невдовзі зібрала 33 пари черевиків. Я виставила їх на вулиці Беніто-Хуарес, яка веде до прикордонного пункту. Ці мовчазні черевики символізували зниклих жінок. Навколо були фотографи й журналісти, й раптом пішов дощ, ніби саме небо ридало. Думаю, що настав час протистояти пробемі насильства над жінками глобально, не шукати короткочасних рішень. Не толерувати байдужості правоохоронців та влади».

Але до байдужості поліції та влади додається непрофесійність деяких ЗМІ. У гонитві за переглядами, трафіком та рейтингом певні журналісти забувають не тільки про етику, а й про звичайну людяність. Мова про стиль висвітення злочинів і насильства: суцільна неповага до приватного та сімейного життя жертв, обвинувачення жертви, переслідування родичів та знайомих аби тільки отримати «ексклюзивні подробиці». Усе це ми побачили з телеекранів у сюжетах про згвалтування жінки у поліцейському відділку Кагарлика.

Нам би щось покровожерливіше…

Марта Чумало, заступниця голови Центру «Жіночі перспективи»

Підвищення чутливості журналістів та журналісток щодо потреб постраждалих від насильства щодо жінок – це одна з найдієвіших стратегій подолання цього насильства, за оцінками багатьох гендерних експерток у світі. Тому що саме така чутливість дозволяє у адекватний спосіб висвітлювати проблеми насильства.

На жаль, ми часто зустрічаємось з журналістськими запитами до нашої організації «Центр «Жіночі перспективи», у яких звучить: «Дайте жертву!», «Нам би щось покровожерливіше…». Ці просьби свідчать про те, що часто постраждалі, їх біль, та й в цілому тема насильства розглядається журналістською спільнотою як добра можливість підвищити рейтинги ЗМІ, збільшити кількість переглядів. У більшості матеріалів увага зосереджена на діях, вигляді, думках постраждалої та на висвітленні питань «Чому вона не пішла вчасно?» «Чому стільки років терпіла?» «Як була одягнена?», «Чи вживала алкоголь?» і т.п. Натомість у цих матеріалах абсолютно «не присутній» кривдник. Жодного аналізу та оцінки його дій немає. Це погіршує ситуацію з протидією насильству, оскільки підтримується парадигма «винна постраждала» (т.зв «віктимблейминг»), вселяється зневіра в інших жінок в те, що щось реально можна змінити та нормалізується насильство щодо жінок.

Натомість ми б хотіли бачити матеріали, у яких аналізуються корені гендерно зумовленого насильства і дається оцінка насильству як протиправним неприпустимим діям, за які передбачена відповідальність. Такі матеріали сприяють зміні парадигми на «нульову толерантність до насильства» та допомагають постраждалим швидше звернутися та отримати допомогу.

Чутливі теми

Ольга Веснянка, правозахисниця, співзасновниця Кампанії проти сексизму Повага та медіатренерка

Пригадую освітні матеріали, тренінги для медіа, зокрема за підтримки ООН Жінки чи UNFPA про те, як висвітлювати гендерне насильство, але все ще цього недостатньо. Я б не сказала, що це проблема ЗМІ чи журналістики в цілому, адже є різні матеріали. Водночас обурює і прикро вражає таке висвітлення насилля у Кагарлику, до якого вдалися на 1+1, у програмі «Говорить Україна» на ТРК Україна, у газеті «Сегодня», і звісно, у чисельних передруках некоректних сюжетів. Справа в тім, що тематика статевого, чи як називають, сексуального насилля є дуже чутливою, в жодному разі не треба порушувати приватність потерпілої людини, намагатися дізнаватися подробиці її життя, оприлюднювати їх, змушувати тиском її ще раз прилюдно свідчити про цей злочин. У цілому такий тип висвітлення не є журналістикою і стигматизує потерпілих жінок. Це просто важко дивитися чи читати.

Щодо журналістської етики

Лариса Денисенко, письменниця та правозахисниця, посланниця доброї волі ООН в Україні

Не лише в нашій країні існують неетичні медіа, тому циркулює багато протокольних порад для людей, які вижили після насильства.

Як саме будувати свою інформаційну лінію захисту, тобто людині кажуть – ось твоя комунікаційна оборона. Але це означає надмірне і несправедливе перенесення відповідальності на людину, котра вчиться отямлюватися від злочину і не повинна відчувати вантаж етичних норм, професійної експертизи, суспільної відповідальності, які повинно нести медіа.

Комісія журналістської етики ухвалила сильне рішення стосовно того, що саме було порушено кількома українськими медіа щодо висвітлення ситуації зі зґвалтуванням жінки поліціянтами в Кагарлику, і надала рекомендації, як мали висвітлюватися подібні ситуації.

Я хочу зупинитися на кількох моментах. В центрі уваги мають бути злочин та злочинці, в даному випадку злочинці є особами, уповноваженими державою на охорону прав людини і свобод, вони покликані захищати потерпілих від злочинів, натомість саме вони є підозрюваними особами. Саме на насильстві, а не на потерпілій, має бути акцент. Ми маємо говорити про неприйнятність культури насильства в принципі.

Медіа не повинні цікавитися приватним життя постраждалої жінки: неважливо, що думає з цього приводу її вітчим, неважливо, яка вона мати, неважливо, який вигляд має вона сама або її житло. Важливо: насильство та ті, хто його вчинив.

Потерпіла не повинна виправдовуватися перед собою, не повинна пояснювати щось медіа та суспільству, не повинна ніяковіти перед близькими, колегами, не повинна детально розповідати, як і що з нею сталося і давати відповіді на питання, що її травмують, як і на питання, що взагалі не мають відношення до справи. Всі ці питання, суспільний осуд має скеровуватися на насильників та державну політику щодо захисту від сексуального насильства.

Бо ніхто не повинен зловживати іншою людиною, ніхто не заслуговує на зґвалтування, людина, котра отримала цей досвід – має право на розуміння, відновлення та справедливість. І не вона має виправдовувати перед суспільством за те, що з нею сталося, не вона руйнує довіру до жінок або ж дівчат, які зазнали цієї біди. Ніщо не має виправдовувати тих, хто ґвалтує. Суспільство має право знати, як реагує на такі злочини держава.

• Читайте также: Проект Кешер запустил инициативу #RedShoes