Як звільнитися з в’язниці непрощення: урок від Едіт Еґер

Едіт Іва Еґер – видатна психотерапевтка, яка вціліла під час Голокосту, авторка світового бестселера «Вибір»

Едіт Еґер народилась в єврейській родині в Угорщині. Коли їй було 16 років, вона була успішною балериною та гімнасткою. У цей час вона потрапила у концтабір, де загинули її батьки, їй з сестрою вдалося вціліти. За кілька років після звільнення вона разом з чоловіком емігрувала до США. Освіту психолога здобула, коли їй було за 40, а ліцензію на практику отримала у віці 50 років. Одним з її наставників на початку кар’єри був Віктор Франкл, засновник логотерапії та теж вцілілий в Аушвіці. Вона досі приймає пацієнтів та виступає з лекціями по всьому світі.

Едіт Еґер написала цю книжку на прохання читачів її бестселера «Вибір», і це практичний посібник як подбати про своє ментальне здоров’я – як жити повноцінно і не застрягати у в’язниці власного розуму. 

Це своєрідні 12 сеансів від видатної психотерапевтки, які дають підказки як сприймати свої емоції, як позбутись комплексу жертви, зцілитись від дитячих травм, переживати втрати та горе, як виходити з конфліктних ситуацій чи не потрапляти у них, як прийняти і полюбити себе, як позбутися відчуття вини, як навчитись контролювати свої страхи та впоратись з тривожністю. 

У кожному розділі докторка Еґер ділиться історіями з власного життя та історіями своїх пацієнтів, а в кінці пропонує ключі до звільнення від проблеми. Це установки, вправи або питання, які допоможуть знайти шлях з наших ментальних в’язниць до свободи і радіти життю.

Едіт Еґер

Уривок з книжки»Дар» Едіт Еґер

В’язниця непрощення

Люди часто запитують, як я взагалі змогла простити нацистів. Я не володію божою силою, щоб здійснити помазання та дарувати прощення, щоб очистити душі та відпустити гріхи.

Але я маю силу звільнити себе.

І ви теж її маєте.

Ми прощаємо не заради людини, яка нас скривдила. Ми прощаємо заради себе самих, щоб більше не бути жертвами чи ув’язненими минулого, щоб скинути з себе тягар, що містить лише наш біль.

Ще одна хибна думка про прощення полягає в тому, ніби можна примиритися з кривдником, просто сказавши: «З ним покінчено».

Так це не працює. Річ не в тім, щоб викреслити когось із життя. А в тому, щоб відпустити.

Доки ви казатимете, що не можете когось простити, то витрачатимете сили на те, щоби пручатися, замість того, щоби сприяти собі та життю, на яке заслуговуєте. Пробачити не означає дозволити й далі завдавати вам болю. У кривді немає нічого нормального. Але що сталося, те сталося. І ніхто крім вас не може зцілити вашу рану.

Таке звільнення — справа не з простих. І не відбувається за одну ніч. Дорогою звільнення від непрощення вам трапиться чимало перешкод: жага справедливості чи помсти, вибачень чи хоча б визнання провини.

Упродовж років я уявляла, як відстежую та знаходжу Йозефа Менґеле в Парагваї, куди він утік після війни. Я б удала з себе прихильницю чи журналістку та домоглася запрошення. Тоді увійшла б у його дім, подивилася йому в очі та сказала: «Я — та дівчина, що танцювала для вас в Аушвіці. Ви вбили мою матір». Я мріяла побачити вираз його обличчя, усвідомлення в очах, безвихідь. Хотіла, щоб він, беззахисний, постав перед лихом, що заподіяв. Хотіла відчути силу й тріумф, бо він був би слабший. Я не прагнула помсти, не зовсім. Але якось відчула, що, завдавши болю іншому, я не позбудуся свого. Та ця фантазія ще довгий час давала мені задоволення. Хоч і не забирала в мене гніву та смутку, лише відвертала від них.

Значно легше відпустити минуле, коли інші знають правду й кажуть правду. Коли відбувається колективний процес — встановлюють справедливість, судять військових злочинців, створюють комісії з встановлення правди й примирення, — завдяки якому винні відповідають за заподіяну шкоду і світовий суд висвітлює правду.

Проте ваше життя не залежить від того, що ви отримуєте від інших чи, навпаки, не отримуєте. Ваше життя — лише ваше.

Те, що я зараз скажу, може вас здивувати.

Без гніву не буває прощення.

Багато років я потерпала від жахливих проблем із гнівом. І не визнавала їх. Це лякало мене. Я боялася потонути в ньому.

Вважала, що моєму гніву немає кінця й краю. Що він остаточно мене знищить. Але, як я вже казала раніше, зворотний бік депресії — вияв. Те, що ми вивільняємо з нашого тіла, не шкодить нам. Шкодить те, що залишається. Простити означає відпустити, а я не могла, доки нарешті не дозволила собі відчути та виявити власний гнів. Я наважилася попросити свого терапевта сісти на мене й так міцно притиснути, щоб мені довелося щосили відштовхувати його й зрештою вичавити з себе первісний крик.

Придушений гнів руйнує вас ізсередини. Якщо ви не робите активних, свідомих, навмисних дій, щоб позбутися гніву, то утримуєте його в собі. І це не доведе вас до добра.

Те саме стосується й вибуху люті. Коли вам зносить дах. У таку мить ви можете відчути катарсис, але за це розплачуються інші. І ви звикаєте до цього. Та насправді так ви нічого не позбуваєтеся. Лише увічнюєте цикл, замикаєте коло болю.

Найкращий спосіб владнати з люттю — навчитися спрямовувати її в певне русло та зрештою розчинити.

Звучить ніби все просто. Але коли ви навчені бути «хорошою дівчинкою» чи «хорошим хлопцем», коли відчули на собі чиюсь лють і тепер маєте установку, ніби лють неприйнятна та страшна, то не так уже й легко дозволити собі відчувати — а тим паче виявляти — власну лють.

Кричіть і бийте кулаками в подушку. Ідіть самі на пляж чи в гори та випускайте пронизливий крик у повітря. Візьміть величезну палицю та розтрощіть її вщент об землю. Ми ж співаємо в автівці на самоті? То чому б на самоті і не покричати? Зачиніть вікна, глибоко вдихніть і на видиху додайте голосу, гучніше і гучніше, хай ваш крик переросте в найдовший і найгучніший у світі. Коли до мене приходять пацієнти чи пацієнтки, незламні й закриті, я кажу: «Щось хочеться сьогодні покричати. Може, поволаємо?» І ми кричимо разом. Якщо боїтеся кричати наодинці, знайдіть подругу чи терапевта, щоб склали вам компанію. Це неймовірне звільнення! Почути власний крик, сповнений почуттів, що йде з глибини й виявляє найважчу правду, — дуже проникливо і навіть збудливо. Почути себе неприхованих. Підведіться й оголосіть: «Мене було скривджено, але я не жертва. Я — це я». Лють — другорядне почуття, захист, броня, під якою ми ховаємо первинне почуття. Ми маємо спалити лють дотла, щоб дістатися до того, що вона ховає, — страху чи смутку. 

Лише тоді ми зможемо розпочати найважчу роботу. 

Простити себе.

Придбати книжку можна тут