Дитячий хор царя Ірода

Рецензія на документальну повість "Ієрихонські трубачі. Код Гурніка" від літературної критикині Ганни Улюри

Автор Ганна Улюра, українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня.

Цар Ірод розкаявся і ладнає Іродів Дитячий Хор; кажуть, краще б убив бідних малят. Ієрихонським трубачам наймають музичного керівника, концерт буде пишним, але стіни більше не падають; духовий оркестр починає турне. «Дай пізнати тебе», – попросив Митець у Життя; життя дозволило, митець написав найпрекраснішу музику; «Дай пізнати тебе», – попросив він у Смерті, і написав багато музики – доброї, популярної, але весь час однакової. Учитель співів допомагає вперше-закоханому учню написати для пасії пісеньку, радить звернутися от до тієї липи зеленої і спитати в неї щось поетичне; «Липо-липо, хто на тобі повісився минулого посту?», – дослухається до порад скрупульозний юнак. Якщо ноти втрачені, якщо музика жодного разу не виконана, якщо вона ніколи не прозвучала, то чи є вона музикою; так бентежиться невиконана композиція; її втішає подруга: геніальна музика може і не звучати, щоби продовжувати існувати; подруга – пауза на початку П’ятої симфонії Бетховена.

Ілля Гурнік. Ієрихонські трубачі / Переклад Стефана Забужко;
Оксана Забужко. Код Гурніка: документальна повість.
Київ: Комора, 2019. 216 с.

Чеський композитор Ілля Гурнік писав такі байки і притчі тоді, коли наставала ніч і не можна було вправлятися у музиці, щоб не турбувати близьких. Ці тексти були замінником музики, що повсякчас звучала в його голові. Якійсь із тих екзерсисів показав друзям – і так ті твори стали відомими. Згодом назбиралося на книжку, невеличку, але густу і глибоку. І місцями – смішну в такому дуже специфічному розумінні чеської гумористичної прози: холерично кумедна і пафосно-патетична одночасно (найбільше схоже на оповідання Чапека). Нам весело, ми розчулені – такий ефект «Ієрихонських труб», а значить, ми читаємо розумну книжку.

Гурнік не раз скаже, що при компонуванні головне – усвідомлювати структуру. Так же треба читати «Трубачів»: кожна коротка замальовка вимагає знання ближнього і дальнього контексту – наприклад, біблійних історій, з темами яких автор імпровізує, і звісно що – класичної музики, яку він цитує і переспівує. Те, що Гурнік з самого початку попередив: книжка писалася для друзів і однодумців, робить саме її читання втаємниченням. Ця збірка музичних анекдотів працює зі структурою: формує коло «своїх людей», не «бульбашку», а «зону комфорту»… Але уроки сольфеджіо з дитячої музичної школи вам все таки краще згадати (вибачте).

І тут настає черга для другої частини двоскладової книжки. Збірка перекладів прози Гурніка супроводжується документальною повістю «Код Гурніка: історія одного перекладу», яку написала Оксано Забужко. Самі переклади – роботи її батька, Стефана Забужко, ще з 1960-х. І Оксана Забужко міркує зокрема про те, у який спосіб і яким дивом творяться спільноти однодумців. Вона приїздить на презентацію в Чехію: представляє переклад свого роману, і бачить на полиці в книгарні поруч із «Польовими дослідженнями…» томик Гурніка. Вона була шестирічною, коли батько перекладав цього чеського письменника. Стефан Забужко і Гурнік ніколи не бачилися. Книжки Гурінка і доньки Стефана зустрілися. І цієї митті запускаються не тільки дитячі спогади про «недоречних» людей, які групувалися не так «проти тих», як «задля себе». Починається історія, в яких широкими стібками зшивається дві версії реальності – Прага до Празької весни і Луцьк початку 1970-х: припасовуються, треба сказати, ідеально.

В одній з новелок композитор Гурніка слухає тишу. Це не нарочитий поетизм, все буквально. Тишу можна почути. Коли та тиша – пауза. Книжка, перекладена пів століття тому, побачила світі, ми її чуємо.  Донька перекладача уважно слухає паузу.

 

Читайте також: «Дітям про видатних українців: Тренер Роман Марченко про футбол та книжки»

Мы в Facebook