Дитячий хор царя Ірода

Рецензія на документальну повість "Ієрихонські трубачі. Код Гурніка" від літературної критикині Ганни Улюри

11.03.2020

Автор Ганна Улюра, українська літературознавиця, кандидат філологічних наук, літературна критикиня.

Цар Ірод розкаявся і ладнає Іродів Дитячий Хор; кажуть, краще б убив бідних малят. Ієрихонським трубачам наймають музичного керівника, концерт буде пишним, але стіни більше не падають; духовий оркестр починає турне. «Дай пізнати тебе», – попросив Митець у Життя; життя дозволило, митець написав найпрекраснішу музику; «Дай пізнати тебе», – попросив він у Смерті, і написав багато музики – доброї, популярної, але весь час однакової. Учитель співів допомагає вперше-закоханому учню написати для пасії пісеньку, радить звернутися от до тієї липи зеленої і спитати в неї щось поетичне; «Липо-липо, хто на тобі повісився минулого посту?», – дослухається до порад скрупульозний юнак. Якщо ноти втрачені, якщо музика жодного разу не виконана, якщо вона ніколи не прозвучала, то чи є вона музикою; так бентежиться невиконана композиція; її втішає подруга: геніальна музика може і не звучати, щоби продовжувати існувати; подруга – пауза на початку П’ятої симфонії Бетховена.

Ілля Гурнік. Ієрихонські трубачі / Переклад Стефана Забужко;
Оксана Забужко. Код Гурніка: документальна повість.
Київ: Комора, 2019. 216 с.

Чеський композитор Ілля Гурнік писав такі байки і притчі тоді, коли наставала ніч і не можна було вправлятися у музиці, щоб не турбувати близьких. Ці тексти були замінником музики, що повсякчас звучала в його голові. Якійсь із тих екзерсисів показав друзям – і так ті твори стали відомими. Згодом назбиралося на книжку, невеличку, але густу і глибоку. І місцями – смішну в такому дуже специфічному розумінні чеської гумористичної прози: холерично кумедна і пафосно-патетична одночасно (найбільше схоже на оповідання Чапека). Нам весело, ми розчулені – такий ефект «Ієрихонських труб», а значить, ми читаємо розумну книжку.

Гурнік не раз скаже, що при компонуванні головне – усвідомлювати структуру. Так же треба читати «Трубачів»: кожна коротка замальовка вимагає знання ближнього і дальнього контексту – наприклад, біблійних історій, з темами яких автор імпровізує, і звісно що – класичної музики, яку він цитує і переспівує. Те, що Гурнік з самого початку попередив: книжка писалася для друзів і однодумців, робить саме її читання втаємниченням. Ця збірка музичних анекдотів працює зі структурою: формує коло «своїх людей», не «бульбашку», а «зону комфорту»… Але уроки сольфеджіо з дитячої музичної школи вам все таки краще згадати (вибачте).

І тут настає черга для другої частини двоскладової книжки. Збірка перекладів прози Гурніка супроводжується документальною повістю «Код Гурніка: історія одного перекладу», яку написала Оксано Забужко. Самі переклади – роботи її батька, Стефана Забужко, ще з 1960-х. І Оксана Забужко міркує зокрема про те, у який спосіб і яким дивом творяться спільноти однодумців. Вона приїздить на презентацію в Чехію: представляє переклад свого роману, і бачить на полиці в книгарні поруч із «Польовими дослідженнями…» томик Гурніка. Вона була шестирічною, коли батько перекладав цього чеського письменника. Стефан Забужко і Гурнік ніколи не бачилися. Книжки Гурінка і доньки Стефана зустрілися. І цієї митті запускаються не тільки дитячі спогади про «недоречних» людей, які групувалися не так «проти тих», як «задля себе». Починається історія, в яких широкими стібками зшивається дві версії реальності – Прага до Празької весни і Луцьк початку 1970-х: припасовуються, треба сказати, ідеально.

В одній з новелок композитор Гурніка слухає тишу. Це не нарочитий поетизм, все буквально. Тишу можна почути. Коли та тиша – пауза. Книжка, перекладена пів століття тому, побачила світі, ми її чуємо.  Донька перекладача уважно слухає паузу.

 

Читайте також: «Дітям про видатних українців: Тренер Роман Марченко про футбол та книжки»

Новини партнерів