Ганна Улюра, український літературознавець, кандидат філологічних наук, літературний критик
Один із найвпливовіших романів 90-х «Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич нарешті є українською. Розумний і вразливий цей твір писався не в самі прості для авторки часи: 1994 рік вона провела в Берліні на письменницькій стипендії, яка по суті її врятувала, бо в Хорватії від початку війни Уґрешич системно цькували, вона належала (і належить) до неугодних інтелектуалів. Той Берлін 1994-го – сам від свого об’єднання відкритий чотирьом вітрам, але береться правити за притулок, він став головним героєм «Музею безумовної капітуляції».
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.ua
Назва роману здається яловим поетизмом, але такий музей дійсно існував у Берліні і був власністю Радянського Союзу. Музей оточений багатоповерхівками, де жили радянські військові, зараз вони порожні і туди заселяються біженці з Балкан. В підвалі музею є кафе, де господарює жіночка з Росії – продає матрьошок і варить каву в грузинських джезвах, яка нагадує балканську «каву по-турецьки». Там годинами просиджують біженці, потягують каву і дивляться російське телебачення. Таку сцену розповідачка роману випадково і спостерігає. Реальні люди п’ють реальну каву і дивляться реальні тб-передачі. І нічого з цього не існує на якомусь вищому за побутовий рівень. В НДР (якої більше нема) в антуражі СРСР (якого більше нема) вбивають час громадяни Югославії (якої більше нема). Дрібнички побуту, «сміття пам’яті» – ось єдине за що залишається зачепитися, коли тобі пропонують не-бути разом із твоїми країнами. Югославії нема, але кава в джезві є.
Куди б вона в Берліні не йшла, її розповідь впирається в Teufelsberg – в штучну гору, що її зібрали з уламків після бомбардування (або оптимістичніше: з будівельного сміття під час повоєнної реконструкції міста). В Берліні багато сплять, кажуть, то через вологість. Більшість фрагментів роману відбуваються на стиках сну і реальності. (Як у дорогих її серцю Хармса і Ваґінова). Якщо тут ангел завітає у Загреб на вечірку до жінок-славісток, якщо надокучливі сусідки-індійки перетворяться на сорок, що іммігрували на зиму з Росії, якщо єдиним, хто спроможний на абсолютну любов, є тут португальський жиголо, якщо берлінський офіціант з Ірану вільно говорить боснійською, хоч видає себе за італійця – нічому не треба дивуватися. Така влада сновидінь: в них потрактувальники важливіші за дійових осіб. І хтось скаже: сміття. І хтось скаже: благородний міський ландшафт. Завжди є альтернатива.
Капітуляція залишає два варіанти на майбутнє: можна бути переможеним, можна бути знищеним. Переможені ж мусять забувати. Забування в світі, який пише Уґрешич, відбувається не через відсутність, а через неконтрольоване примноження присутності. От фото, скажімо. Вона двічі процитує боснійського друга, який каже, що всі біженці бувають двох типів – у одних є фото, у інших нема. І тут же піде на блошиний ринок, де покаже, як за 1-2-3 дойчмарки можна купити набиті чужими світлинами родинні альбоми. Її темношкіра колежанка накупила досхочу давніх портретів, розвішала по стінах: «Це мій дідусь, це прабаба» і тільки сміялася у відповідь на зауваження, що на всіх фото – тільки білі люди. Зберігати родинні альбоми з безліччю однакових світлин – прекрасний спосіб забути людей на тих фото. Великий розділ роману присвячений родинним альбомам, які збирає мати розповідачки, між іншим.
Зібраний із фрагментів «Музей» – така саме пересувна виставка, експонати якої мають допомогти забувати. Вона скаже, що їй не дісталося в подарунок пір’їни янгола, котра допомагає забувати, тому і виник цей роман. Ми їй поспівчуваємо і подякуємо.
Читайте також: Книга «Острів» Жанни Слоньовської. Друге місце на конкурсі невдах
