Експонат на реконструкції: рецензія Ганни Улюри на книжку «Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич

Рецензія від літературної критикині Ганни Улюри на один із найвпливовіших романів 90-х

Ганна Улюра, український літературознавець, кандидат філологічних наук, літературний критик

Один із найвпливовіших романів 90-х «Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич нарешті є українською. Розумний і вразливий цей твір писався не в самі прості для авторки часи: 1994 рік вона провела в Берліні на письменницькій стипендії, яка по суті її врятувала, бо в Хорватії від початку війни Уґрешич системно цькували, вона належала (і належить) до неугодних інтелектуалів. Той Берлін 1994-го – сам від свого об’єднання відкритий чотирьом вітрам, але береться правити за притулок, він став головним героєм «Музею безумовної капітуляції». 

Назва роману здається яловим поетизмом, але такий музей дійсно існував у Берліні і був власністю Радянського Союзу. Музей оточений багатоповерхівками, де жили радянські військові, зараз вони порожні і туди заселяються біженці з Балкан. В підвалі музею є кафе, де господарює жіночка з Росії – продає матрьошок і варить каву в грузинських джезвах, яка нагадує балканську «каву по-турецьки». Там годинами просиджують біженці, потягують каву і дивляться російське телебачення.  Таку сцену розповідачка роману випадково і спостерігає. Реальні люди п’ють реальну каву і дивляться реальні тб-передачі. І нічого з цього не існує на якомусь вищому за побутовий рівень. В НДР (якої більше нема) в антуражі СРСР (якого більше нема) вбивають час громадяни Югославії (якої більше нема). Дрібнички побуту, «сміття пам’яті» – ось єдине за що залишається зачепитися, коли тобі пропонують не-бути разом із твоїми країнами. Югославії нема, але кава в джезві є.    

Куди б вона в Берліні не йшла, її розповідь впирається в Teufelsberg – в штучну гору, що її зібрали з уламків після бомбардування (або оптимістичніше: з будівельного сміття під час повоєнної реконструкції міста). В Берліні багато сплять, кажуть, то через вологість. Більшість фрагментів роману відбуваються на стиках сну і реальності. (Як у дорогих її серцю Хармса  і Ваґінова). Якщо тут ангел завітає у Загреб на вечірку до жінок-славісток, якщо надокучливі сусідки-індійки перетворяться на сорок, що іммігрували на зиму з Росії, якщо єдиним, хто спроможний на абсолютну любов, є тут португальський жиголо, якщо берлінський офіціант з Ірану вільно говорить боснійською, хоч видає себе за італійця – нічому не треба дивуватися. Така влада сновидінь: в них потрактувальники важливіші за дійових осіб. І хтось скаже: сміття. І хтось скаже: благородний міський ландшафт. Завжди є альтернатива. 

Капітуляція залишає два варіанти на майбутнє: можна бути переможеним, можна бути знищеним. Переможені ж мусять забувати. Забування в світі, який пише Уґрешич, відбувається не через відсутність, а через неконтрольоване примноження присутності. От фото, скажімо. Вона двічі процитує боснійського друга, який каже, що всі біженці бувають двох типів – у одних є фото, у інших нема. І тут же піде на блошиний ринок, де покаже, як за 1-2-3 дойчмарки можна купити набиті чужими світлинами родинні альбоми. Її темношкіра колежанка накупила досхочу давніх портретів, розвішала по стінах: «Це мій дідусь, це прабаба» і тільки сміялася у відповідь на зауваження, що на всіх фото – тільки білі люди. Зберігати родинні альбоми з безліччю однакових світлин – прекрасний спосіб забути людей на тих фото. Великий розділ роману присвячений родинним альбомам, які збирає мати розповідачки, між іншим.  

Зібраний із фрагментів «Музей» – така саме пересувна виставка, експонати якої мають допомогти забувати. Вона скаже, що їй не дісталося в подарунок пір’їни янгола, котра допомагає забувати, тому і виник цей роман. Ми їй поспівчуваємо і подякуємо. 

 

 

Читайте також: Книга «Острів» Жанни Слоньовської. Друге місце на конкурсі невдах