Хірано Такаші: «Фотографування людей — це фіксація їхньої миттєвої та довготривалої краси водночас»

Японський журналіст про життя в Україні, права ЛГБТ в Японії та власні фотопроекти

07.05.2019

Японець Хірано Такаші зацікавився Україною ще в дитинстві, коли на очі потрапила книга, де мова йшла про нашу країну. Через певний час мрія Такаші потрапити сюди стала реальністю. Наразі він уже 10 років живе в Україні, працює редактором японської версії веб-сайту Укрінформу, а також професійно займається фотографією — має за плечима кілька персональних виставок, про одну із яких розповідає в ексклюзивному інтерв’ю WoMo.

Як ви потрапили до України?

Мій тато був учителем географії. У нього було багато книжок про різні країни, і в дитинстві я любив їх читати. Одного дня я знайшов розділ про Україну в одному з видань. Закохався. Цього було достатньо для мене, аби почати мріяти про неї. А згодом я вивчав українську в університеті в Токіо.

Після здобуття освіти я не знайшов роботи, яка потребувала б знання української. Отже, працював фотографом-фрілансером упродовж кількох років. Але пізніше натрапив на вакансію викладача японської мови у Львові й спробував застосувати на практиці свої знання, а також відвідати Україну, пожити тут протягом певного часу, поспілкуватися з людьми.

Чи було важко опанувати українську мову?

І так, і ні, бо вивчення української завжди було захопленням для мене. Просто було цікаво вивчати, дізнаватися нові слова та правила, відчувати як розвиваються мої здібності, краще й краще розуміти мову та людей, які її використовують. Коли кількість українських друзів зростає, то вже неможливо відчувати важкість.

Чому ви не обрали російську, яка вважається «міжнародною мовою» на пост-радянському просторі?

Коли я вперше дізнався про Україну, то не знав, що тут люди користуються ще й іншою мовою, окрім української. Загалом, коли іноземці цікавляться Україною заочно, як я, то вони й не думають про те, аби вивчати російську, бо це видається їм ірраціональним. Якщо вони просто приїжджають до Києва і відчувають «потребу» вивчати, крім англійської, «місцеву» мову, яка лунає в супермаркетах і на Хрещатику, тоді вони можуть віддати перевагу російській. Проста логіка. І якщо люди хочуть вивчати «популярну» мову з раціонального погляду, незалежно від місця проживання, то, думаю, що більшість не схилиться до російської, звісно, якщо не матиме планів подорожувати Росією.

Якщо порівняти японське та українське суспільства, то яке з них, на вашу думку, є більш ґендерно збалансованим?

Якщо йдеться про баланс чоловіків та жінок на різних посадах, то важко сказати, в котрій з країн баланс є найбільш витриманим. Але є об’єктивний факт: згідно зі звітом щодо ґендерного розриву у світі, оприлюдненим на Всесвітньому економічному форумі 2018 року, Японія посіла 110-те місце, це найнижчий показник серед країн Великої сімки. Україна ж займає 65-е місце. Я думаю, що на японців чекає багато роботи в цьому напрямку.

А як японці ставляться до ЛГБТ-спільноти?

В Токіо щороку проходить інформаційно-просвітній захід щодо прав людей ЛГБТ+ — «Tokyo Rainbow Pride», а також марш у центрі столиці на підтримку спільноти. У 2018 році кількість учасників цього заходу склала 140 тис., а на марш вийшли 7 тис. І кількість активістів та небайдужих поступово збільшується.

Можна сказати, що рівень прийняття представників ЛГБТ+ та важливість урахування їхніх прав суспільством зростає. Торік набула широкого розголосу тема соціального забезпечення ЛГБТ-пар: одна членкиня парламенту в ефірі заявила, що сумнівним є те, чи варто державі здійснювати будь-які виплати для них із держбюджету, чи не варто. Тоді громадяни, ЗМІ, опозиційні політичні сили засудили цю заяву, прирівнявши її риторику до риторики нацистів. Бурхлива критика доволі довго лунала звідусіль. Представники ЛГБТ+ масово вийшли на вулицю, щоб опротестувати заяву і вимагати вибачень.

Нещодавно ви влаштували в Києві виставку авторських фотографій «Бабуся Ацуко». Розкажіть, як виникла ця ідея? Чому саме бабуся стала героїнею вашого проекту?

Виставка складалася із світлин моєї бабусі, знятими впродовж 17-ти років. Я почав фотографувати її відразу після того, як я купив свій перший фотоапарат. Я фотографував не тільки її, а всіх близьких людей навколо себе. Але із всіх них моя бабуся найбільше любила фотографуватися. У результаті з’явилося багато її портретів. І я періодично продовжував знімати її, коли була можливість. Вона старшала й старшала, і я одного дня зрозумів, що цей процес закінчиться колись. Тоді я мав дивне відчуття, що знімаю любу людину, усвідомлюючи її майбутню смерть. Процес її фотографування спонукав мене міркувати про це.

Результати зйомок поступово ставали кращими, а дивним було те, що давні фотографії почали виглядати цікавішими у поєднанні з новими (принаймні для мене). Ці перші фотографії є дуже аматорськими, але поруч із новими, зробленими професійно, вони виглядають гарнішими. І я почав думати, що таке краса людини, у чому полягає її суть? І я побачив, що на світлинах бабуся виглядає надзвичайно красиво. Хоча вона немолода, але в цілому портрети демонструють її красу. Отже, згодом я вирішив організувати виставку з її фотографіями, щоб розказати про те, що люди красиві не лише у певний період часу, як от молодість, а протягом усього свого життя. А фотографування людей — це фіксація їхньої миттєвої й довготривалої краси водночас.

Підготувала Іра Керст

Фото із приватного архіву Хірано Такаші

— Читайте також: С места событий: Как женщины-фотографы меняют наш взгляд на войну