Ірина Славінська: «Я усвідомлюю власну відповідальність за кожне сказане слово»

Ірина Славінська, продюсерка Радіо Культура, координаторка кампанії проти сексизму в медіа та політиці «Повага», знайома нам також своєю роботою кураторки української літературної програми на Книжковому Арсеналі. Як їй все це вдається? Ми поговорили з Іриною про радіо, книжки, французьку культуру та жіночу солідарність.

Від викладацької діяльності до журналістики

Ці процеси тривали одночасно. Перші статті я написала для сайту “Сумно”, створеного Богданом Логвиненком, ще коли вчилася на третьому курсі університету. Тоді ж, у жовтні 2006 я почала працювати перекладачкою статей в ньюзрумі “Української правди”. Саме з “Української правди” мій перший запис у трудовій книжці. 

Після випуску я почала працювати на кафедрі теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету. Нашою завкафедри та моєю науковою керівницею була неймовірна жінка — Валентина Фесенко, нині, на жаль, покійна. Іноді її дуже бракує. Вона як мудра керівниця дала мені достатньо простору, аби продовжувати друкуватися — на той час мої статті вже регулярно виходили на “Українській правді”. Це були літературні огляди, тому дуже далеко від тодішнього центру моїх зацікавлень я не відходила.

З часом цього стало мало. Тому після двох років викладання я вирішила присвятити себе журналістиці. Вже 2012 року почала вести власну авторську програму на телебаченні, продовжила писати статті та колонки, експериментувала зі створенням подкастів. Цей досвід привів мене на радіо — Громадське радіо та Суспільне радіо, де сьогодні я очолюю Радіо Культура.

Книжковий Арсенал

Перші Книжкові Арсенали — це Оля Жук, Юля Козловець і Юля Лесечко, бойові посестри, з якими ми вернули гори. За час спільної роботи як учасниця команди кураторів Книжкового Арсеналу я навчилася головній навичці — роботі в команді. Навколо може відбуватися казна-що, але коли поруч є команда — то тили прикриті. Я щаслива продовжувати цю роботу як запрошена кураторка спецпроектів. Дуже вдячна Олесі Островській, Юлі Козоловець, Оксані Хмельовській, Оксані Щур і всій без винятку команді за те, що ми разом. Я би навіть сказала, що разом — і до кінця. Сьогодні таку ж підтримку я відчуваю на Радіо Культура та в команді Суспільного загалом. Командній грі мене навчив саме Книжковий Арсенал, я за це дуже вдячна.

Цей рік вперше за 10 років відбудеться без Книжкового Арсеналу — через пандемію. Це дуже дивне відчуття. Але впевнена, що ми  #ДочекаємосьКнижкового. До речі, пишіть із цим хештегом пости, підтримайте улюблений фестиваль.

Окремо ще скажу про те, як цікаво розширювати контексти. 2018 та 2019 року Радіо Культура вперше мало власну студію просто в локаціях Книжкового Арсеналу. Другий рік такої роботи відбувався на окремому майданчику — Студія Суспільного — де стояли стільці, тож відвідувачі могли зупинитися та послухати наші інтерв’ю не тільки в ефірі, але й оффлайн. Наші ведучі та вся велика команда позастудійних трансляцій Українського радіо зробили просто неможливе — їхні роль і значення неможливо переоцінити. Це важко уявити без підтримки команди Книжкового Арсеналу. Скажу чесно — всі зіркові гості Книжкового Арсеналу побували в тій нашій студії. І ще побувають 2021 року, в цьому я впевнена.

Французька культура і переклади

Коли мені було 13 років, я вперше вирушила в подорож самостійно, без батьків. Це був шкільний обмін із французькою школою в регіоні Пуату-Шарант. Та подорож була результатом роботи відповідної асоціації, що дбала про можливості для молоді подорожувати, вчитися та опановувати іноземні мови. Пам’ятаю, що все було безкоштовне, але треба було заплатити за дорогу — 200 чи 250 доларів. То була велика сума для моєї родини. Але ж я пройшла відбір… Ми не були особливо багаті, але батьки таки зібрали ті гроші. Так почалася подорож, що триває досі — до французької мови та літератури. Сьогодні цікаво думати, що чимала частина історії про майбутню кар’єру коштувала всього дві сотні умовних одиниць.

На той момент я вже вивчала французьку в школі, тому на місці довелося просто почекати, поки проросте шкільна французька. Ті півтора місяці у французькій школі були цікавим досвідом. Уроки, нові вчителі, однокласники. Для однокласників — сільських французьких школярів — я була ніби інопланетянка… перша іноземка, яку вони бачили в своєму житті. Для мене також це був дуже новий і несподіваний період тривалістю шість тижнів. Думаю, десь тоді я вперше відчула, що таке — бути Іншою. Звичайно, таких слів у 13 років я ще не знала. Але припускаю, що десь із тих далеких часів у мені виникли якісь паростки, що згодом перетворилися на інтерес до життя меншин і загалом правозахисної тематики. Та це було потім.

Після школи французька мова та література стали дуже природнім вибором. Потім — семестр магістратури на кафедрі компаративістики Пікардійського університету імені Жуля Верна. Так само природно я почала перекладати книжки. За першу спробу вдячна видавництву “Темпора”, котрі запропонували перекласти книжку Робера Мюшамбле “Оргазм і Захід” українською. Досі тішуся, коли хтось щось про цю книжку пише, хоча вже чимало часу минуло. Тепер я перекладаю переважно художню літературу — наприклад, наприкінці зими для “Видавництва Старого Лева” завершила переклад роману “Діти їхні” Ніколя Матьє, Гонкурівського лауреата 2018 року. 

Мої переклади — ніби окрема сторінка життя. Переважно вечірня, після того, як завершено всю радійну роботу. Тож іноді виникає відчуття, що проживаю день за два. Переклад потребує особливої дисципліни та щоденної роботи. Тому кожен переклад — це ще й історія про кілька місяців затворництва, коли маю винятково домашні вечори. Вдячна, що маю цю можливість розвитку.

До речі, переклад у моїх очах дуже близький до журналістики. В медіа ми ніби перекладаємо суспільно значимі події мовою нашої аудиторії — пояснюємо складне та робимо акценти на важливому. 

Сьогодні моя Франція — це дорогі друзі, котрі там живуть, дуже близькі мені люди. Якщо чесно, ми з чоловіком завжди з радістю повертаємося до Парижа — за відчуттями це ніби другий дім. 

Радіо Культура і робота продюсерки

Радіо Культура — величезна команда, з якою з квітня 2018 року маю честь працювати. Моя робота — робота продюсерки. Це те, що моя добра подруга Наталя Федущак колись окреслила фразою “Let others shine”. Так і є — щодня я допомагаю Радіо Культура виблискувати трохи більше. Тобто запускаю нові програми, працюю з ведучими, вдосконалюю сітку мовлення, відповідаю на листи слухачів, спілкуюся з піаром, колегами з інших каналів Суспільного мовлення. Бувають дні, коли я щогодини з кимось зустрічаюся. Бувають такі, що весь день сиджу за столом мовчки і щось пишу або читаю. Також тішуся, що маю змогу залишатися ведучою авторської програми “Права людини понад усе” та “Громадської хвилі” (спільний проект “Українського радіо” та “Громадського радіо”, в ефірі з лютого 2014 року).

Радіо для мене — найулюбленіше медіа. Воно має найтісніший контакт із слухачем і дає змогу найбільш оперативно висвітлювати події в Україні та світі. Радіо Культура — культове радіо, що пропонує унікальні програми. Більше ніхто з радіомовників в Україні не створює радіодраму та аудіокнижки, до того ж, ми єдині, хто в плейлістах пропонує слухачам класичну музику та інтерв’ю з найбільш успішними українськими музикантами, композиторами, диригентами, оперними співаками… До того ж, Радіо Культура як частина Суспільного мовника є учасником Європейської мовної спілки, тому наші слухачі мають прямий доступ до записів і трансляцій з найкращих майданчиків світу. Наприклад, щороку ми разом із понад 40 світовими мовниками транслюємо традиційний новорічний концерт із Відня. Впевнена, що 1 січня кожного нового року наші слухачі вже не уявляють без цієї музичної радіо-подорожі. Так само пишаюся нашими розмовними програмами — вони оперативні, змістовні, без хайпу. Саме тому з нами прокидається та проживає день уся країна.

Сьогодні, в часи карантину, ми дуже відчуваємо, як сильно нашій аудиторії потрібен контент-антистрес. І його в нас чимало! Також ми працюємо як соціально відповідальний мовник, тому, до прикладу, від початку карантину запустили нову лінійку радіодрами — постановки за мотивами шкільної класики. Це наша рука підтримки для всіх школярів, яким треба опанувати програму з літератури. Можливо, наша радіоверсія “Чорної ради” Пантелеймона Куліша підштовне школярів таки прочитати цей перший в українській літературі історичний роман.

Всю цю непросту роботу веде декілька редакцій, де кожен із працівників і працівниць має дуже велике значення, грає свою виняткову та важливу роль. Ми — крута команда!

Важлива частина нашої роботи — взаємодія з Будинком звукозапису Українського радіо та нашими творчими колективами. Всі суспільні мовники Європи мають свої оркестри. В Українського радіо — п’ять своїх художніх колективів. Вони успішні, багато гастролюють, а також регулярно звучать у нашому ефірі, оскільки ми дуже посилили нашу роботу з трансляціями концертів наживо. Наприклад, концерт-вистава “Не відпускай” нашого Оркестру народної та популярної музики з Мар’яною Савкою та Ахтемом Сеітаблаєвим і “Тріо Мар’яничі” мав відбутися 13 березня… саме почався карантин у Києві. Тому він пройшов без глядачів — але зі слухачами. Ми транслювали цю подію наживо та знову показали силу радіо. До того ж, по радіо коронавірус не передається (Ред. прим — сміється)

Успіх і відповідальність

Я не думаю щоденно про те, що успішна — не звикла до таких категорій. Водночас усвідомлюю власну відповідальність за кожне сказане слово — в ефірі, при особистому спілкуванні чи в соцмережах. Саме тому намагаюся відповідально та дієво підтримувати ініціативи, в які вірю. Тут окремо згадаю роботу в кампанії проти сексизму в медіа та політиці “Повага” — долучилася до неї 2015 року та дуже пишаюся цією роботою. Ми працюємо з редакціями різних медіа та допомагаємо журналісткам і журналістам ставати більш гендерно чутливими. Долучаємося до звільнення медійного середовища від сексизму — конструктивно розбираємо сексистські публікації, створили базу експерток “Спитай жінку”, співпрацюємо як запрошені лекторки та лектори з закладами вищої освіти. Також ми протидіємо сексизму в політиці, наприклад, долучилися до адвокації ратифікації Стамбульської конвенції в Україні. 

Легко помітити, що для мене важливо працювати в медіа, що поділяють цінності прав людини. Тому пишаюся роботою на Суспільному та зокрема Радіо Культура, тому пишаюся продовженням співпраці з “Громадським радіо”.

Щоб закінчити розмову про успіх і публічність, зауважу, що тут є своя темна сторона. Молода жінка на перших ролях може дратувати тих, хто звик до параду костюмів і краваток у ефірах і на подіумних дискусіях. Коли на ефір Українського радіо мені телефонує слухач і якось грубо обзиває — це неприємно. Але я знаю, що він точно слухає мій ефір і не може відірватися, бо йому цікаво. Така ж історія з соцмережами. Хейтерські коменти та повідомлення в чатах — це дуже неприємно. Але, можливо, це знак, що робота рухається в правильному напрямку та привертає увагу. Дати раду цьому вантажу було би неможливо без підтримки чоловіка та всієї родини, колег і вірних подруг, моїх бойових посестер.

Жінки, що надихають

Можливість долучатися до кампанії “Повага” — мій жест підтримки всіх жінок. Так само як і робота на Радіо Культура — ви ж знаєте, що в галузі культури працює чимало крутих менеджерок, і що ця царина є одним із потужних кластерів жіночого лідерства в Україні.

Не хочу говорити про жінок, які надихають. Хочу говорити про тих, хто своєю працею щоденно доводять що все — не марно. Лариса Денисенко, Тетяна Трощинська, Олена Гусейнова та всі ведучі програм на “Радіо Культура” своїми голосами розганяють темряву. Пишаюся знати, що з нами разом пліч-о-пліч працюють і медійники-чоловіки. Думаю, це єдина можлива позиція у 21 столітті.

 

Фото: Олексій Темченко, Детектор медіа, Оксана Тисовська.

 

• Читайте також: Тетяна Трощинська: «Щоб відчути себе вільною, починати потрібно не з іміджу»