Тетяна Трощинська: «Щоб відчути себе вільною, починати потрібно не з іміджу»

Головна редакторка Громадського радіо Тетяна Трощинська — не тільки сильний аналітик і гострий інтев`юер, науковиця й успішний керівник, а й неймовірно стильна жінка. А ще — донька, дружина, мама, подруга, яскрава, цілісна особистість. Читайте у нашому матеріалі її відверті й дуже особисті думки про роботу, жіночу дружбу, материнство й імідж, свободу й відповідальність.

Про роботу і покликання

На початку 90-х років я вчилася на факультеті журналістики, з другого курсу почала працювати, потрапивши на радіо. Це був час для нових людей і нових голосів: переломний момент розпаду Союзу, становлення незалежності, коли потрібні були люди зі свіжим поглядом, відкриті для нового досвіду і готові багато працювати за маленькі гроші. Думаючи про друзів мого покоління, я б сказала, що ті часи були вікном можливостей для тих, хто хотів учитися і зростати професійно.

Я працювала на новинах як репортерка, згодом вела програму «Сини України» (вона й досі в ефірі, де так само передають вітання та пісні). Для мене, другокурсниці, це була несподівана пропозиція. Думаю, на радіо потрібен був молодий голос, а для мене то був початок. Потому я працювала на телебаченні, де була і репортеркою, і редакторкою. У 2014 році я повернулася на радіо, цього разу на Громадське. Чесно кажучи, радіо завжди було зі мною. Для мене це одне з найважливіших медіа через можливість спілкуватися зі слухачем, через відсутність відволікаючої картинки: є тільки голос, інтонація, діалог. Це чесне медіа з технологічної точки зору.

Про журналістику

Як журналістка я працювала з найрізноманітнішими темами. Говорячи ширше, мене цікавлять люди і бесіди з ними. Це не завжди розмови з експертами з певних питань, це і портретні розмови, і жорсткі діалоги, особливо з тими посадовцями, до яких у всіх нас є багато запитань. Мене цікавить природа їхніх рішень, навіть дискусійних чи неправомірних. Я хочу дізнатися, чому люди вдаються до певних дій: чи вони користуються тим, що законодавство не працює, чи вважають, що їм дозволено більше, ніж іншим?

Але загалом мене просто цікавлять люди, яким є що сказати. В Україні існує така проблема, як ерозія експертизи: у нас багато публічних людей, але більшості з них або нічого сказати, або вони несуть ахінею чи просто брешуть. У такому інформаційному шумі аудиторії дуже складно розрізнити, де правда, а де вигадка.

Про жіночу солідарність

Для мене питання жіночої солідарності, менторства та підтримки дуже важливе. У моєму житті були керівниці, яких важко назвати солідарними. Але мені дуже пощастило мати багато подруг, які чесні зі мною, а я з ними. Я вірю в жіночу дружбу. У мене є близькі подруги і коло «дальших» подруг. Я маю прекрасних ділових партнерок, яким довіряю. Я знаю, що усі наші історії співпраці стосуються саме жіночої солідарності.

На Громадському радіо працює багато жінок. Якщо нам потрібен професіонал, я ніколи не оберу чоловіка лише тому, що це чоловік. Журналістки, новинарки, розслідувачки працюють так само чудово, як і їхні колеги-чоловіки. Я працювала у різних медіа і бачила професійних репортерок на війні або фахивчинь у сферах, які не є «традиційно жіночими» на кшталт освіти й медицини. Так само є й чудові експертки, яких треба просто віднайти та запросити на ефір.

Щодо менторства, то мене дуже тішить, коли до мене звертаються по пораду. Я досі іноді дивуюся: чому до мене? Я залюбки допомагаю, проводжу багато майстер-класів, щедро й щиро ділюся професійними знаннями. Є люди, які продають свої знання. Я теж так роблю, але мого досвіду досить багато, тому я часто ділюся ним безкоштовно.

Про лідерство

Існують різні системи оцінювання керівників, наприклад, оцінювання на 360 градусів, коли оцінити тебе може кожен член і кожна членкиня колективу. Такого ми, щоправда, на Громадському радіо не запроваджували. Проте мені здається, що я відкрита. Це важлива риса, яка допомагає працювати в команді. Людям не треба боятися керівника. Ми не маємо працювати там, де когось боїмося, хіба що за надзвичайних обставин, наприклад, якщо потрібні гроші на лікування і є тільки це місце роботи.

Я також у міру амбітна людина: мені не обов’язково, щоб було завжди по-моєму, мені важливо, щоб команда досягала успіху. Я пишаюся своїми колегами, мені як керівнику не треба нікого ламати. Щоправда, мені важко звільняти людей. Трапляється так, що ми самі по собі чудові, але не можемо працювати в одній команді. Буває й так, що люди переростають свої посади, а вертикального зростання натепер чи у цій структурі немає. Тоді людина йде, але ми залишаємося друзями.

Інколи мені заважає емпатія: я переважно розумію мотивацію, обставини, виправдання, а досягнення результату, наприклад, вимагають більшої жорсткості. Проте емпатичність не загроза компанії, якщо у тебе є стратегія і ти знаєш, куди має йти команда, якщо люди, з якими ти працюєш, задоволені і щасливі, бодай більшість часу.

Про стиль

Щоб експериментувати з одягом, потрібна така сама сміливість, як і для того, аби щодня вдягати джинси і чорну футболку. Я з дитинства любила яскраві кольори. У 1990-ті у мене були геть інші фінансові можливості і можливості вибору одягу. Від 6-го класу речі мені шила мамина сусідка, тьотя Тома. Вона шила те, що я вигадувала. Тоді я не могла повністю оцінити таку можливість. Зараз я розумію, що гардероб — це джерело для радості та натхнення. До мене звертаються з проханням дати пораду, як одягатися. Проте я не готова пропонувати іншим експерименти зі стилем. Звісно, ми можемо когось копіювати. Варто зайти на Pinterest з мільйонами варіантів, як комбінувати кольори чи сукні з піджаками. Копіювати можна, але потрібно дуже тонко відчувати, чи воно твоє. Чорна футболка і джинси не моє. Чоловік жартує, що у мене немає одягу, в якому я могла б піти до супермаркету. Це правда, тож у супермаркет я іду, одягнена у своєму стилі. Це задоволення, яке не потребує багато часу, це хобі — підбирати одяг, в якому я почуваюся добре.

Щоб відчути себе вільною, починати потрібно не з іміджу. Варто зрозуміти, хто ти така є. Якщо ти недостатньо хороша для самої себе, то, можливо, йдеться про проблему, яка потребує професійної допомоги. Треба вірити у себе і бачити свою зону розвитку. Я, наприклад, постійно відчуваю, що мені потрібно вчитися й розвиватися. Якщо ти відчуваєш, що тобі ще щось потрібно, то просто роби це. Так, у тебе є певні обмеження, ти втомлюєшся, у тебе є родина, робота, у тебе переживання й тривоги, і ти у своєму розвитку на певний час можеш навіть зупинитися. Це не страшно. Свобода — це бути своєму місці і бути щасливою. Щастя не означає, що немає біди чи тобі нічого не болить. Ти щаслива, коли робиш те, що тобі подобається, коли немає такого горя, яке не можна пережити. Тоді приходить свобода. Як науковиця, яка написала дисертацію про репутацію та імідж, я чітко знаю, що стоїть за науковим визначенням іміджу, проте я ніколи не прокидаюся з питанням, що відповідає моєму іміджу, а що ні. Коли ти відчуваєш, що все робиш правильно, дієш згідно з цінностями, спокійно спиш уночі, тоді у тебе все гаразд з іміджем та репутацією.

Про баланс робота/родина

Моєму синові скоро буде 16 років, він уже повноправний учасник сімейних справ. Тому проблеми балансу родина/робота нині нема, адже ми в родині від самого початку будували партнерські стосунки. Коли ми з чоловіком одружилися, ми обоє були професіоналами. Ми ніколи не розділяли справи на жіночі та чоловічі. Хатніх чоловічих справ, умовного забивання цвяхів, я не робила, мій чоловік це вміє. Але це завжди робила моя мама. Не знаю, добре це чи погано, але мені було її шкода: вона тяжко працювала і була з тих жінок, які не дуже дбали про власні інтереси. Лише тепер, на пенсії, вона визнала, наскільки її покоління було позбавлене50-х років прогалинами у турботі про себе.

Для мене робота завжди на першому місці. Чоловік та син це розуміють, тому можуть упоратися з будь-якою «жіночою» справою і не заважають мені. Мені пощастило, але величезній кількості жінок такого ставлення до них у родині бракує. Ми з колежанками багато говорили про це, я провела чимало ефірів на цю тему.

Типовий робочий день журналістки й редакторки може тривати 24 години. Зараз, у дистанційному режимі, ми обмежили вирішення робочих питань часовим проміжком від 10 до 19 години, окрім дійсно форс-мажорів. Мій робочий день ненормований, мультизадачний, він може припасти й на суботу-неділю. Працювати в офісі чи викладати я не зможу, мені краще працювати 24 години, але у своєму ритмі.

Мій типовий робочий і вихідний день пов’язаний із собакою, адже у нього теж режим. Під час карантину — це просто знахідка, тому я раджу всім, у кого немає алергії і хоче завести собаку, беріть пса у родину, це справді терапевтичний елемент у житті. Типовий вихідний пов’язаний з певними ритуалами. Наприклад, потелефонувати мамі. Ритуальною є кава з чоловіком, а також розмова з сином.

Про материнство

Як будь-яка перфекціоністка, я погана мама. Після народження сина я не змогла не працювати. Про маленьку людину, яка з’явилася у моєму житті, я нічого не знала і мені було страшно, а новини і світ журналістики — це знайоме оточення і звична динаміка, навіть заяви кандидатів у президенти під час Помаранчевої Революції мене не лякали. Мій син народився саме 21 жовтня, на голосування у третьому турі я йшла з помаранчевим возиком: я заздалегідь його купила тільки тому, що не хотіла йти за синьо-рожевим трендом кольорів для хлопчиків та дівчаток, а потім постійно відповідала на запитання, чи колір коляски — це, бува, не агітація?

Я вийшла з декрету, коли сину був неповний місяць. Мені допомагала моя мама. Вона важлива людина у моєму житті, у житті моєї сім’ї та мого сина. Якби не вона, я б не була зараз такою сміливою й мудрою. Я добре пам’ятаю, як на другий день після виходу з реанімації (у мене були складні пологи), я з трубкою, що стирчала з живота, вийшла побачитися з мамою у коридорі лікарні. У той час вона була однією з найкращих учительок історії, їй було лише 54 роки, але вона сказала: «Таню, я сьогодні написала заяву про вихід на дострокову пенсію. У тебе проблеми зі здоров’ям, тож я вирішила допомогти вам із дитиною, бо знаю, що роботу ти не кинеш».

Я була шокована, ми з нею не обговорювали таку можливість, це було її рішення. Звісно, воно було дуже вигідним для мене, завдяки мамі я вийшла на роботу. Це був мамин виклик: вона зголосилася виховувати зовсім маленького онука. Я довіряла мамі у цьому більше, ніж собі. Зараз мій син дорослий, він дуже цінує бабусю, любить бувати у неї поговорити з нею, допомогти з тими технологічними штуками, які пенсіонери не можуть зрозуміти самотужки.

Мій син перш ніж щось ґуґлити, запитує у мене. Я знаю далеко не все, але мати більший авторитет, ніж Google, справді велика честь і радість.

Мої висновки щодо материнства. Перше: ми не можемо бути ідеальними. Ми повинні визначити для себе, що можемо робити найкраще. Друге: я ніколи не била і не вдарила б свою дитину. Здається, я й ніколи не кричала на сина: я плакала, а коли малий запитував мене чому, то відповідала, що плачу, бо не можу на нього крикнути і мені боляче. Таке було у 4-5-му класі, такий переломний момент, після чого у нас із сином не було жодних проблем. Моя поведінка була щирою. Це було спонтанно і це спрацювало. Думаю, що в жодному разі діти не повинні нас боятися. Це велике досягнення, якщо діти нас не бояться. Третє: з дітьми треба говорити. Що більше ми спілкуємося з ними, то більше про них знаємо, хоча не все повинні знати. Колись мама сказала мені: «Таню, у тебе має бути таємниця від мене». У дітей можуть бути таємниці, а ми маємо розуміти, де проходить та межа, адже хочемо вберегти наших дітей від чогось лихого. Питання про те, чи можемо ми бути друзями з дітьми, я вважаю дискусійним. Ми маємо бути батьками-друзями, не забувати, що ми батьки і впроваджувати дружнє батьківство: давати дитині право на свій простір і вибір.

Фото з особистого архіву Тетяни Трощинської.

Матеріал підготувала Тетяна Гордієнко.

• Читайте також: Телеведущая Евгения Шафранек: Из Латвии с любовью