Карпатські канікули з дітьми: Озеро Несамовите та Говерла

Travelhacks для підкорювачів висот

Всього у 20 км від Ворохти, про яку я писала попереднього разу, знаходиться спортбаза «Заросляк» — стартовий пункт для багатьох пішохідних маршрутів по Чорногірському хребту і Карпатському національному природному парку. Гріх бути у Ворохті і не скористатися такою можливістю, тому ми обрали те, що здавалося найцікавішим – Несамовите озеро і Говерлу. Інші маршрути ми залишили на потім, але, як виявилося, здалеку ми мали змогу побачити і полонину Пожижевську, і Говерлянські водоспади, адже частково ці маршрути збігаються.

Деякий час я вагалася, йти на ці маршрути разом з екскурсійною групою чи самостійно, адже кажуть, що на Говерлу вже прокладено таку широку стежку, що не помилишся. Але оскільки в горах я була вперше, та ще й з дитиною, то вирішила не ризикувати. Ми записалися на екскурсію у туркомплексі «Ворохта», вартість для дорослого і дитини відповідно 120 і 75 грн. У ціну входить проїзд до бази «Заросляк» на «Ікарусі» або бусику, супровід гіда під час подорожі, сухий пайок і пристойний пікнік у лісі з музикою після сходження. Додаткові витрати – рекреаційний збір (20/10 грн), оренда палиць (20 грн), сувеніри типу медалей «Я підкорив Говерлу» за бажанням. До речі, палиці нам стали у нагоді, хоч ніколи раніше ми з ними не ходили. На Несамовите я б радила брати дві палиці, щоб легше  перестрибувати вологі місця, а на Говерлу достатньо однієї, бо друга більше заважає, ніж допомагає під час спуску. Обидва походи зайняли весь день, з 8.00 до 18.00.

Несамовите озеро

Маршрут – 16 км (туди і назад різними стежками), підйом – 600 м, фінальна висота – 1750 м.

Майже годину ми долали на бусику ті 20 км між Ворохтою і стартовим пунктом по досить жахливій місцями ґрунтовці. Далі заплатили рекреаційний збір, і перелік учасників групи був поданий у місцевий КПП, щоб вони знали, кого рятувати, якщо що. Хоча я так і не зрозуміла, як повідомити рятівникам про свої проблеми, якщо йдеш без провідника з рацією, адже мобільного зв’язку на території парку практично ніде немає. Далі нам запропонували і навіть порекомендували орендувати палиці, що ми і зробили, і не дарма. Багато хто йшов у резинових чоботах, і це мене дещо напружило, адже при записі на екскурсію нам сказали, що буде достатньо кросівок.

Підйом на Несамовите почався не маркованим широким маршрутом, а вузенькою лісовою стежкою, початок якої, не знаючи, не знайдеш. Група була немаленька, біля 50 осіб, тому розтягнулися ми сильно, але ніхто не загубився, на зупинках усі поступово підтягувалися. Ліс виявився дуже мальовничим, тому я була дуже рада, що ми йдемо з гідом, який обрав саме цей маршрут. Йти було не дуже важко, темп взяли середній, щоб усім було комфортно. Палиці реально допомагали у складніших місцях, не раз доводилося підніматися і спускатися, переходити потічки, але майже всі переходи через річечки по колодах були обладнані поручнями, так що було нестрашно. Весь маршрут з нами пройшов хлопчик шести років, який не те що не відставав, а йшов попереду і підганяв свою бабусю і усіх інших. Зупинки ми робили кожні 40 хвилин, під час відпочинку слухали історії екскурсовода про місцеву флору і фауну, про рідкісні види папороті, про знищені рослини, про загибель смерек та інше. В туалет ходили «за 42-у смереку» під час зупинок, в цілому маршрут мені здався досить чистим, сміття ми майже ніде не бачили. Після лісової частини почався підйом по луках, серед альпійських сосен, з неймовірними видами, що кращали кожних 500 метрів.

Чим ближче ми підступали до фінального пункту, чим вище підіймалися, тим вологіше ставало. Нарешті настав момент, коли гід сказав вдягати гумачки, тобто резинові чоботи, тим, хто ніс їх з собою. Ми чобіт не взяли, тому довелося перескакувати по камінчиках та купинках. Врешті це втратило всякий зміст, бо стрибати було ні по чому, наші кросівки дуже швидко набралися води і хлюпали під час кожного кроку. Це був найнеприємніший момент подорожі, який мене дещо розізлив (чому не попередили?), але і додав сил зробити останній ривок.

Загалом підйом до озера тривав три години, з 9 до 12. Потім бажаючим запропонували «збігати» на Чорногірський хребет за півгодинки. Залишивши дочку перекусувати непоганим сухпаєм і підсихати, я рвонула на гору і це було дуже-дуже правильне рішення! Бути там, в 15 хвилинах підйому від хребта і не піднятися, і не побачити всю цю красу, було просто неможливо! Погода була чудова, і видно було аж до Мармаросів. Крім того, зверху озеро виглядає зовсім інакше, люди здаються крихітними крапочками, підйом прикрашають кущики червоної рути або рододендрону, подекуди біліють соляні плями. Дуже спокусливо виглядала найближча по хребту вершина Туркул, 1933м, але нам сказали, що підйом на неї досить непростий і довгий. Довелося обійтися тим, що пострибати з Івано-Франківської області у Закарпатську і назад, адже кордон між ними проходить саме тут, по хребту.

Після спуску з хребта у мене лишилося хвилин 20 на перекус і на те, щоб послухати дещо про озеро. Розміри його приблизно 90х45 м, а глибина не більше 1,5 м. Озеро досить заросло осокою, так що гарно його роздивитися можна тільки зверху, до того ж кажуть, що в такому ракурсі його форма нагадує Антарктиду. Риба в озері не водиться, є лише жаби і тритони, яких ми не бачили. Не те що купатися, а й навіть торкатися водної поверхні не радять, кажуть, погана прикмета. Це нібито може викликати зливи, грози і град на всій Чорногорі. Коли ми дісталися озера, почало хмаритися, але до дощу так і не дійшло.

Наш провідник також розповідав чимало загадкових історій про дива, які пов’язані з озером, про те, які моторошні звуки тут можна почути, особливо вночі. Згадував легенди про душі грішників, про те, що робити тим, хто хоче одружитися чи вийти заміж. Кажуть, щоб вберегтися від озерних страхіть, варто мати під рукою трембіту, тому що тільки її звуки відлякують всіляку потойбічну погань. Трембіти у нас з собою не було, тому вирішили до темряви там не затримуватися, а вертатися на базу.

О 13.00 ми почали спуск, який був не складнішим за підйом. Гід повів нас дещо іншим маршрутом, вже не лісовою стежкою, а практично широкою дорогою. Завдяки цьому ми побачили нові розкішні пейзажі, море надзвичайних квітів, повалені смереки, вкриті мохом і порослі грибочками, пройшли повз полонину Пожижевську, побачили чудовий вид на Говерлу і хмару, що відкидала тінь у формі України. Вже о 17.00 наша група насолоджувалася приємним сюрпризом у вигляді смачного пікніку з печеною картоплею, курячим шашличком, домашнім вином і трав’яним чаєм. Все це у ворохтянському лісі, під музику старенького, але дуже веселого акордеоніста.

Загалом я дуже задоволена цим походом, а особливо неймовірними видами на підході до озера і з хребта, так що враження не зіпсували навіть мокрі ноги. Фотозвіт теж підтверджує, що це, мабуть, був наймальовничіший наш карпатський маршрут цього року. Дуже рекомендую цей похід усім, хто відчуває в собі сили на 3-годинний підйом і спуск (але краще все ж таки попередньо трішки потренуватися і в цьому переконатися). Дітей можна спокійно брати років з 10, або й менших – якщо знаєте, що вони готові до таких навантажень фізично і морально, адже зупинитися на півдороги – не варіант.

Що взяти з собою:

Дощовики, гумові чоботи, воду, перекус, кепки і окуляри від сонця. Фотоапарат або заряджений телефон (розраховуйте, що телефонувати не вийде). Одягатися, зважаючи на те, що і у лісі, і на вершині може бути суттєво прохолодніше, погода може змінитися за лічені хвилини.

Похід на Говерлу

Маршрут – 10 км, підйом – 1150 м, фінальна висота – 2061 м (порівняйте з маршрутом на Несамовите – 16 км, але підйом всього 600 м, в два рази менше).

З Ворохти ми виїхали о 8.00, а підйом почали близько 10.00. Група була величезна, біля 70 осіб. На Говерлу, дійсно, веде стежка, яка більше схожа на лісову дорогу, яка потім розгалужується на десятки каменистих стежин. Почали підйом ми заповідним лісом досить жваво, перестрибуючи корені дерев та роздивляючись велетенські папороті. Приблизно через півгодини ми вийшли на широку галявину і змогли побачити вдалині вершину, яку мали підкорити. На цьому місці частина групи відділилася і пішла на Говерлянські водоспади, це менш складний маршрут для тих, хто не готовий до великих навантажень, а також для тих, хто вже під час підйому передумав підійматися на саму Говерлу.

Ще за годину захотілося утеплитися чи принаймні накинути капюшони, бо чим ближче до вершини, тим сильніше холодний вітер. Спина під рюкзаком при цьому була вже абсолютно мокрою. Трохи дивно було дивитися на людей, які пішли на підйом у легких футболках і босоніжках, але то їх справи. Я особисто була дуже рада своїм вірним кросівкам, особливо на слизькому, піщано-кам’янистому спуску, під час якого ми з  дочкою все ж таки пару разів сіли на п’яту точку.

Далі почалися гарні краєвиди, які часом було трохи моторошно фоткати, щоб кудись не завалитися. Можливо, я дещо перебільшую, але в той момент в мені говорив один лише страх висоти. Потім нам показали, звідки витікає ріка Прут, і повідомили, що попереду залишився ще один, останній підйом. Здалеку він виглядав зовсім не страшним, ну але зблизька все виявилося не так вже й просто. Головним для мене було просто йти, лізти, крок за кроком, камінь за каменем, не думаючи далі, ніж на кілька кроків, а особливо важливо було не думати про те, як я буду тут потім спускатися.

Підйом ставав крутішим, а зупинки — все частішими. Ми вже не зупинялися групою, а йшли, хто як може. Розповіді другого гіда про те, як їм доводиться постійно відкачувати людей на підйомі у сильну спеку, а також надгробні камені, які де-не-де зустрічалися на нашому шляху, якось не додавали позитиву.

І ось, якось неочікувано ми опинилися на вершині. Підйом зайняв майже три години. Провідник, який вів нас на озеро Несамовите, розповідав, що його особистий рекорд по підйому на Говерлу бігом – 37 хвилин, і згадував про відомий йому рекорд – 32 хвилини. Вітер на горі був неймовірний, тож ми зраділи тому, що захопили міцні дощовики. Дочку я ще й замотала у шерстяну шаль. Все одно було дуже холодно, руки змерзли до кісток, а вітер був такий, що здавалося, може здути нас вниз. Верхівка виявилась досить велика, вкрита каменями з написами і табличками, хрестами і прапорами. Здивувало, що на вершині ведеться активна торгівля сувенірами. Навіть наш гід, як виявилося, притягнув з собою зв’язку медальок, розвісив їх на своїх палицях і успішно продавав по 50 грн. (до речі, внизу медальки були від 60 до 100 грн, але варто прицінитися на початку подорожі).

Затримуватися на вершині ніхто з групи сильно не прагнув, тож ми почали спускатися. Найскладніше було подолати першу, стрімку і кам’янисту частину спуску, далі пішло вже легше. Під час спуску ми мали змогу побачити дуже різних людей, які тільки-но піднімалися. Серед них були і підлітки, які буквально бігли нагору, і літні люди, серед яких мені запам’яталася група бабусь, які драпалися на гору у шльопанцях. Хтось голосно співав народні пісні і оперні арії, присівши на каменюку. Хтось відмічав підкорення, ще не дійшовши до вершини.

Молодь просто пролітала повз нас в обох напрямках, майже не торкаючись кам’яних насипів. А сама я повзла, як мурашка чи черепашка, перевіряючи кожен крок, обдумуючи, куди стати і який шлях обрати. Фізично маршрут був виснажливий, але стерпно. Всі страхи, як завжди, сиділи в голові, і мерзотненько там гиготіли, особливо, коли якийсь камінь вискакував з-під ноги і котився вниз довго і далеко. Якщо піднімалися ми в авангарді групи, то спускалася я передостанньою. Далі за мною йшов тільки наш замикаючий супровідник. Йшов собі, перескакуючи з камінчика на камінчик, не відриваючися при цьому від екрану телефона. Що тут сказати? Мабуть, це справа щоденної практики. Але у тих, хто щодня ходить по горах, швидко зникає ось це неймовірне відчуття новизни, відкриття, перемоги над своїми слабкостями, які можуть відчути новачки. Для гідів часто це просто звичайна, буденна і нудна робота, як не важко в це повірити.

Спуск проходив практично без зупинок і зайняв 2,5 години. Як і попереджав гід, задіяні були в основному гомілки, так що ноги під кінець трохи трусилися, а «дихалка» вже собі відпочивала. Тільки-но ми вийшли з лісу, як попали до лап торгівців. Бажання чимось нагородити себе після такого випробування дійсно присутнє, тож без медальки ми не залишилися. Від «Заросляка» нам довелося «котитися» ще півгодинки вниз, до місця, де можуть зупинятися великі автобуси. Там була можливість похлюпатися трішки у прохолодному Пруті, сполоснути ручки-ніжки, поки зібралася вся група. Потім нас відвезли на звичний вже пікнік у лісі, де усіх учасників привітали і гарно, під музику, погодували.

Чи варто йти на Говерлу з дітьми? Це, звичайно, дуже індивідуально. Моя 11-річна дочка витримала похід нормально, ще й підтримувала мене. Я рада, що не взяла молодшу, тому що весь час за неї б хвилювалася. З нами підіймалася родина з хлопчиком років 5-6, і їм усім явно було дуже важко, всі нервувалися і то кричали, то плакали. З іншого боку, на гору спокійнісінько підіймалися батьки з дітками в слінгах. У будь-якому випадку, перед підкоренням варто потренуватися і перевірити свої сили на коротших і простіших маршрутах. А після підкорення забронювати наступний день на 100% відпочинок.

Чи пішла б я на Говерлу тепер, коли вже знаю, що це таке? Якщо я б обирала маршрут за красою і мальовничістю, я б все ж таки пішла на Несамовите. Якщо б я прагнула приємно провести час серед мальовничих гірських пейзажів і не сильно при цьому напружуватися, відчуваючи страх висоти і постійний ризик, то я б просто погуляла по пагорбах в околицях Ворохти (П’ятихатки) або Верховини (Магурка з боку Ільців). Але Говерла – це те, що треба здійснити хоча б раз у житті, можливо, навіть всупереч своїм бажанням, щоб потім відчути це приємне відчуття подолання себе, перевищення сподівань від себе. До того ж, здається, що після такої пригоди тобі будь-що по силах. Принаймні я так часто тепер говорю доньці, коли вона каже, що не може чогось зробити. Після Говерли ми з нею можемо все.

Що взяти з собою:

Міцні дощовики від дощу і вітру, оскільки на вершині може бути досить холодно, а вітер просто зносить. З іншого боку, сонце може неслабо жарити, тому варто захищати голову. Враховуйте, що погода може дуже швидко змінитися. Обов’язково взяти воду, перекус. Фотоапарат або заряджений телефон (мобільного зв’язку на маршруті практично немає). Одягатися варто так, щоб протягом шляху можна було і роздягнутися на +30С, і одягнутися на +15С. Взуття – достатньо міцних кросівок, гумові чоботи не потрібні.

— Читайте також: Мандруй це: 8 українських відеоблогів на YouTube про подорожі 

Мы в Facebook