Кімната, в якій тебе били, назавжди залишається всередині: героїні фільму «Розірви коло»

З 25 листопада до 10 грудня в Україні щорічно проводиться Всеукраїнська акція “16 днів проти насильства”. У цьому році у рамках акції в містах України покажуть документальний фільм «Розірви коло», у якому йдеться про домашнє насильство. Закрита прем’єра фільму відбулася 16 листопада у київському кінотеатрі “Жовтень”. Стрічка розповідає історії двох жінок — одна зазнала насильства з боку батька, інша — з боку чоловіка. 

Перша з героїнь стрічки, Іва Стішун, розповідає, що в дитинстві її лупцював батько, доки, ставши вже підлітком, вона не дала йому відсіч. Потім Іва народила сина і била його — про це вона зізнається на камеру, виносячи собі вирок. Іва каже, що лише пізнавши природу агресії, прийнявши її, людина може скерувати її у правильне річище та перестати ображати близьких. Зараз Іва займається темою домашнього насильства, створює власні проєкти з підтримки постраждалих. Вона порозумілася з батьком, пробачила йому, а син вибачив їй. Проте на те, щоб пережити це та прийняти, їй знадобилося 20 років.

«Людина, що постраждала від насильства, потребує більше часу, щоб зрозуміти та проаналізувати ситуацію, у яку потрапила. І цей термін – не 6 місяців і не рік. Мені було потрібно 20 років, щоб зрозуміти, що це моя реальність і я маю право про це говорити.Ми можемо використовувати пережитий досвід насильства як силу та ресурс, щоб далі зупиняти це насильство. Я відчуваю себе солдатом. Солдатом, який поранений, але знає ціну всьому цьому і розуміє, як з цим боротися», – каже вона.

Олександра Лебединська, Іва Стішун

Друга героїня фільму – 22-річна Олександра Лебединська, яка втекла від чоловіка-кривдника з маленькою дочкою на руках. Вона роками терпіла насильство, не знаходячи в собі сил «розірвати коло», аж поки не викликала поліцію та не поїхала до притулку для мам із дітьми. Зараз вона намагається повернутися до фотографії.

Команда стрічки провела вісім місяців разом із героїнями, які поступово розповідали свої історії. Детальніше про зйомки фільму та пошук героїнь ми розпитали у режисерки Лізи Сміт. 

Ліза Сміт

Довідка: Єлизавета Сміт — одна з найяскравіших молодих режисерок країни. Її дебютний повнометражний документальний фільм «Школа #3» (спільно з Георгом Жено) мав прем’єру на Берлінському міжнародному кінофестивалі у 2017 році та отримав Гран-прі у секції Generation 14+. Її короткометражний фільм «Solitude» брав участь у 15 кінофестивалях і досі мандрує світом. Сміт — учасниця міжнародних програм Berlinale Talents, TorinoFilmLab, The Write Retreat, MidPoint Feature Launch та інших. Членкиня Української та Європейської кіноакадемій.

“До мене прийшла тема, з якою я не стикалася до цього”, — Сміт про ідею фільму

Ідею фільму запропонувала телеведуча та почесна амбасадорка UNFPA (представництво Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні — WoMo) Марія Єфросиніна, яка звернулася до продюсерки Ольги Бесхмельніциної з пропозицією зняти документальний фільм про те, як жертви насильства можуть змінити своє життя. Так до мене прийшла тема, з якою я в житті не стикалася напряму. Мені треба було зрозуміти, як взагалі про це зробити кіно. Я багато спілкувалася з психологами, жертвами насильства, перші зйомки — ми намагалися “намацати” цю ниточку, як знімати фільм. Так, наприклад, до нас прийшло усвідомлення, що ми хочемо знімати на довгофокусний об’єктив, щоб максимально скоротити відстань між глядачем та героїнями. 

Фото з прем’єри фільму «Розірви коло» Лізи Сміт

Бажаючих зніматися було небагато: про пошук героїнь

Розшукували героїнь ми досить довго — у цьому нам допомагав фонд ООН, який нас зв’язав з шелтерами, психологами. Було три етапи відбору героїв. Спочатку ми відбирали письмові історії людей, потім зустрічалися з відібраними героями у Zoom, а потім проводили особисті зустрічі. Мені доводилося приїжджати у різні міста, адже героїв знаходили по всій Україні — наприклад, Сашу (Олександру Лебединську — WoMo) ми розшукали у Херсоні. Вже після живих зустрічей я обрала двох героїнь, за якими ми спостерігали.

Насправді бажаючих зніматися у фільмі було не багато, бо це тема травми. Більшість людей, які пережили домашнє насильство, не хочуть і не можуть про це казати, бо їм соромно та боляче. А серед бажаючих також не так багато тих, хто може зніматися у фільмі. По-перше, не всі історії однозначні, по-друге, є люди, які змінюються, коли камера їх починає знімати. Камера бачить більше, ніж людське око, тому не всі люди природньо поводяться під час зйомок, не всі можуть впустити камеру та людей у своє життя — це нормально. Проте саме через такі моменти пошук потрібних героїв потребує часу. 

Вони дуже різні: про зустріч з Івою Стішун та Олександрою Лебединською

Із Сашею ми зустрілися, мабуть, у квітні, у Zoom. Потім я приїхала до неї у шелтер, де вона жила з дочкою та отримувала допомогу психологів. Мені здається, що Саша трохи довше звикала до камер — і це нормально, бо вона під час зйомок проходила дуже складний етап свого життя. Вона фактично лише вийшла з кола домашнього насильства, в якому перебувала багато років, і лише намагалася зрозуміти, як їй жити далі. Вона була у такому “замороженому” стані і я спочатку не знала, як воно піде далі. Не знала, як близько вона мене підпустить, але у нас якось зав’язалися довіра і стало зрозуміло, що ми можемо знімати.

З Івою було трохи легше — ми її зустріли влітку, коли я переживала кризовий момент, бо мала знайти ще одну історію, але не могла знайти. Мені здавалося, що нічого не вийде, а наступного дня я зустріла Іву, і одразу стало зрозуміло, що усе складеться. На відміну від Саші, в Іви під час зйомок був інший процес — її травма сталася давно, але зараз вона рефлексує і намагається пережити наслідки цієї травми, зокрема, у відносинах з сином. 

У фільмі я сконцентрувалася на тому, що з ними відбувається зараз. 

Документальний фільм — це про довіру та трохи про виживання: як відбувалися зйомки стрічки “Розірви коло”

Документальний фільм, це коли все відбувається у режимі реального часу, сценарію немає. Ви знімаєте багато матеріалу, який потім переглядаєте, відбираєте та монтуєте. Документальний фільм це завжди трохи робота на виживання, бо їси, коли доведеться, іноді не можеш будувати плани, але це нормально, це завжди так. Ми працювали дуже інтенсивно — у жовтні, коли вже почався монтаж, я ще дознімала деякі сцени, які я вирішила дозняти саме передивившись матеріал.

Зйомка документального фільму — це про довіру. Самий природний шлях її породити — хоча б три рази зустрітися. Маю на увазі, не по одному дню. Ви приїжджаєте та проживаєте із людиною 3-7 днів. Десь на третій раз людина починає відкриватися. З Івою це сталося швидше, але це просто вдача така. 

Ми зі знімальною групою жили у готелі, але щодня приїжджали у шелтер до Саші —  слідкували за її побутовим життям, за її спілкуванням з друзями, відводили доньку у садочок, шукали та з’їжджали разом на квартиру, шукали разом нову роботу… 

З Івою вийшло інакше — ми одразу увірвалися у зйомки, воно якось само природно сталося. З Івою ми не жили, у нас було там всього два знімальних блоки, бо все влучно виходило. 

Про найважче у зйомках

Найважче було розмовляти про травму, особливо з Івою. Під час цих розмов дуже виснажується і герой, і знімальна група. Це таке перенесення — ти ніби у теперішньому часі, але разом з людиною переносишся у ці моменти, які вона прожила, і це важко. Це взаємний енергообмін, тому я б сказала, що це було найважчим.

Про режисерські рішення

Саша у дитинстві бачила домашнє насильство вдома і для неї було важливим, щоб її дочка такого не бачила і насильство не стало для неї нормою. Це дало мені ключ для режисерського ходу у фільмі: в одній зі сцен Олександра показує своїй дочці лялькову виставу – казку про маленьку дівчинку Дінь-Дінь, яку ображали. Дівчинка дізналася, що у лісі є магічна квітка, яка дає сили. Тоді Дінь-Дінь пішла за квіткою, долаючи перешкоди, які траплялися на дорозі. Урешті дівчинка розуміє, що ця сила була не у квітці, а у ній. Таке рішення, яке у фільмі використовуються, прийшло саме  з наших з Сашею розмов та розуміння про що її історія. 

З Івою також вийшло цікаво — раніше вона була слабкочуючою, а зараз майже нічого не чує. Ми зняли сцену її спілкування з сином, коли він їй розповідав, що він чує навкруги. Це теж стало дуже чуттєвим описом їхнього зв’язку. Також там були два домашні інструменти — хендпан та музика вітру. Я ці інструменти використала у фільмі у різних частинах, у цьому мені допомогла  композиторка Мар’яна Клочко.

Про трансформацію героїнь

Під час зйомок Саша ніби почала оживати — вона пройшла курс фотографії і почала фотографувати. У неї дуже класно виходить, вона дуже талановита. Мені дуже приємно було спостерігати за тим, як вона змінюється, коли бере до рук камеру. Не сказала б, що зараз їй легко — процес подолання наслідків домашнього насильства триває не пів року, а набагато довше. Проте я знаю, що Саша не повернеться до того життя, мені хочеться, щоб вона знайшла свій баланс, знайшла гарну роботу, щоб вона могла покладатися та пишатися собою.

З Івою також була трансформація, адже коли ми зустрілися, то вона теж була у складному емоційному стані — не розуміла, що її чекає у майбутньому. Під час зйомок у неї почалося з’являтися багато нових проєктів, все почало бурлити. 

Я ніколи так швидко не знімала фільм: Сміт про брак часу

Ми почали знімати десь у квітні і мали встигнути до тижня проти насильства, тож працювали дуже інтенсивно, але брак часу дав фільму точність. Ми влучно обрали сцени та змонтували. 

Я монтувала з двома режисерами монтажу — спочатку з Олею Журбою, а потім з Семеном Мозговим. Також у нас були асистенти монтажу. Усе було дуже напружено, адже багато матеріалу і тема емоційна, але це слугувало поштовхом, завдяки якому фільм вийшов точним і світлим. Останнє — заслуга  тих героїнь, яких ми зустріли. 

Олена Зеленська на прем’єрі фільму «Розірви коло»

Про майбутні фільми та тему домашнього насильства

Якщо кожен з нас пильно придивиться, то зрозуміє, що майже у кожного в оточенні чи сім’ї відбувалося якесь з видів домашнього насильства — психологічне, економічне тощо. Мені здається, що у моєму житті відбувалося психологічне насильство, але не вдома. У мене був свій досвід насильства, але у мене такий інстинкт самозахисту, таке нетолерування такого відношення до мене, що це мене, здається, і витягнуло дуже швидко із ситуації.

Я не повернусь напряму до теми домашнього насильства, бо, сказати чесно, — це складно. І емоційно, і психологічно перебувати у цьому важко. Я раніше знімала фільм “Школа №3”, він схожий з “Розірви коло” тим, що обидва про травму. Перший про травму війни, а другий — про насильство. Не знаю, чи буду я повертатися до теми травм, зараз не можу сказати, бо тільки закінчила фільм і просто хочу видихнути. Проте судячи з досвіду того, що я роблю, це цілком можливо. Можливо, це не буде тема домашнього насильства, але мені цікаві процеси, що відбуваються усередині людини, і як це можна перенести на екран. Знаю, що хочу продовжувати знімати з Івою Стішун, думаю, ми вийдемо на інші теми.

Покази фільму відбудуться у 30 кінотеатрах України, наразі ведуться перемовини також з онлайн-платформами та телеканалами. Покази будуть безплатними, адже, за словами продюсерки Ольги Бесхмельніциної, ідея в тому, щоб фільм міг побачити кожен, хто цього потребує. Після показів фільм з’явиться у вільному доступі в інтернеті, пише “Детектор медіа”.

Однойменна кампанія «Розірви коло» – частина масштабної програми UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення із протидії та запобігання домашньому та/і гендерно зумовленому насильству в Україні, яке триває вже 6 років. Кампанія реалізується за підтримки уряду Великої Британії. 

Нагадаю, що в Україні кожна третя сім’я страждає від домашнього насильства, а від 1 до 3 млн дітей щороку стають його свідками чи жертвами. З початку 2021 року у Києві надійшло понад 17 тис. звернень щодо домашнього насильства. Більшість із тих, хто звернувся, — жінки. Загалом випадків домашнього насильства побільшало з початком пандемії.

Автор: Ярослава Жуковська