Коли йдуть із життя батьки: Чи можна бути до цього готовими?

Любов створює спогади, які смерть не може вкрасти

Батьки — наші найближчі люди, яких з часом підводить здоров’я, а думка про те, що колись їх не стане, взагалі розриває серце. Проте, усім доводиться переживати втрату. Тож, дослухаймося до порад психолога, травмотерапевта, emdr-спеціаліста Катерини Габрієль.

В своєму житті ми обов`язково зустрінемось із двома подіями: народженням та смертю. Смерть в житті кожного з нас — тема гірка та дуже інтимна. Як пережити втрату та смерть, — важке питання. Смерть не питає дозволу, коли їй прийти, коли забрати найрідніших. І дуже страшно, коли ти стаєш свідком згасання батьків… Смерть батьків — це неймовірна біль для кожної дитини. Але це те, що ми так чи інакше повинні пережити та прийняти.

Страх і тривога

Людська психіка — це самозберігаюча структура, яка щоразу, відчуваючи загрозу, намагатиметься себе захистити. Втрата батьків — це загрозлива подія для психіки, тому досить часто можна спостерігати, що дитина (маленька або доросла) ніби «заморожується», втрачаючи всіляку здатність відчувати та розуміти («так безпечніше» — вирішує наша психіка). Або ж вибирає не думати про це, не звертати уваги, заперечувати реальність того, що є насправді. Саме сльози повертають до реальності, до усвідомлення втрати. Це природній спосіб полегшення внутрішнього напруження. Переживання горя від втрати може принести в життя багато складних відчуттів. Людина, яка переживає горе, може бути «розірвана на частини», мати особливі потреби, відчувати, що її пограбували, бо забрали найцінніше.

Допомогти собі

Оплакування та відверта розмова із самим собою — це той шлях, котрий здатний повернути нас в реальність та повернути до життя. Доктор А.Д. Уолфрет пропонує «Шість потреб оплакування», котрі здатні примирити різноманітні почуття від втрати.

1. Визнати реальність втрати (або смерті). Саме визнання, проговорювання реальності — спосіб усвідомити та прийняти те, що відбулося/відбувається у вашому житті. Інколи прийняття реальності може затягнутися від кількох тижнів до кількох місяців.

2. Прийняття болю втрати. Зазвичай, ми зовсім не хочемо цього робити. Бо легше та безпечніше уникати, придушувати, заперечувати біль, що спричинений горем. Визнаючи свій біль, приймаючи його ми вчимося примирювати себе з ним. Приймайте біль поступово — не потрібно занурюватись у біль втрати та смерті з головою. Інколи ви можете (та будете) відволікатись на інші життєві справи, а інколи вам буде необхідне безпечне місце, безпечний простір, щоб наблизитись до свого болю.

3. Берегти пам`ять про своїх батьків. Якими були ваші спогади? Які стосунки були із батьками. Часто, батьківсько-дитячі стосунки є непрості, заплутані, емоційні і це може викликати діаметрально протилежні почуття: від любові до образи, злості та провини. І це нормально, так може бути. Важливо поступово об`єднати «хороші та погані» почуття. Бо те і те — це є частина ваших стосунків із батьками.

4. Пошук та розвиток нової ідентичності. Після втрати батьків часто постає питання: «А хто я тепер? Чи лишаюсь я до цих пір донькою/сином?» Складно зрозуміти та відразу прийняти іншу ідентичність, бо частина нашого самопредствалення, ідентичності визначається нашими взаємостосунками із іншими людьми. Коли батьки вмирають, то вмирає і частина нас самих. Має пройти час, коли прийде визначення «хто я тепер?».

5. Пошуки сенсу життя. Коли вмирає наша близька людина, часто приходить сумнів щодо сенсу життя. Бо смерть ніби нагадує нам про те, що ми безсилі перед нею, що ми не в змозі тримати все під контролем. Тому людина може відчувати досить неприємні переживання: злість, гнів, смуток, апатію… За цим всім приховані туга та біль. Дозвольте бути цим почуттям та переживанням. «Любов створює спогади, які смерть не здатна вкрасти».

6. Не залишайтесь наодинці зі своїм горем та тугою. Приймайте підтримку від інших. Людина не повинна залишатись один на один зі своїми переживаннями, людині необхідна підтримка. Їй необхідно оплакати свою втрату. «Дайте горю слова і ваше серце не буде розбитим».

Допоможіть ближньому

І наостанок декілька нагадувань тим, хто знаходиться поруч із людиною, яка переживає втрату:

— намагайтесь не вживати слів, які є уявними розрадниками. Це слова, що приносять ще більше болю: «не плач», «не засмучуйся», «все буде добре» — таким чином ви знецінюєте ситуацію та почуття і потреби людини (плакати — це потреба). Той, хто проживає втрату, зараз не думає про те, що буде все добре. У нього в даний момент все погано, а для того щоб стало краще, необхідно прожити цей момент.

— Не варто запитувати про те, як у людини справи, бо відповідь ви знаєте наперед. До того ж, неможливо дати вичерпну відповідь (і чи готові ви до цього?) про всі ті переживання, які відбуваються з людиною.

— Запитання «чи можу я тобі якось допомогти?», швидше за все, залишиться без відповіді. Бо в стадії глибокого горя все, чого хоче людина, — це повернути померлого, або зробити все, щоб він вижив. Якщо ви маєте реальну допомогу (фінансову, побутову, організаційну)- запропонуйте її чітко і адресно.

— Зазвичай не вистачає простого і теплого контакту. Просто подзвоніть та скажіть про те, що думаєте про людину, про її стан та про її горе. І що вам також жаль, що так сталось. Якщо ж ви намагаєтесь щось запропонувати (допомогу або що), скажіть просто: «Вибач, що турбую. Я до тебе e справі…»

— Говоріть про спогади, світлі спогади про людину, яка помирає чи померла. Це конткретні ситуації, які ви пам`ятаєте із життя людини. Але не варто говорити ось це: «Якою світлою була людина!», — якщо ви не маєте конкретних історій, то пропустіть цей пункт.

Питання горя та втрати — це чи не найскладніше питання у житті. і часом відповіді на питання «чому так сталось?», ми не знаходимо. Бути поруч та розділити біль від горювання — саме та підтримка, якої ми можемо потребувати, втрачаючи найрідніших.

Фото: кадр із фільму «Тіснота»

Ілюстрація: Nhung Lê

Читайте також: Ханна Ван Сикл: «Чему меня научила смерть моей дочери»

Мы в Facebook