Ганна Улюра, український літературознавець, кандидат філологічних наук, літературний критик
Мадлен Тієн народилася в Канаді. Її мати – китаянка з Гонконгу, батько – китаєць із Малайзії, вони познайомилися в Австралії. Батьки говорили різними діалектами. Тієн пише рідною англійською. Роман Тієн «Не кажіть, що в нас нічого немає» (переклад Тетяни Савчинської, Видавництво Старого Лева) – історія трьох генерацій двох китайських родин. Цей твір побував в списках престижних британських премій і отримав шановану книжкову премію США… Це все уже звучить як мотиваційна притча «кордони, що розділяють мови-держави-досвіди, не важать ніц». Але роман Тієн написаний саме про те, як видимі і невидимі межі визначають долі людей, поки ті наївно тішаться думкою: кордони ніц не важать. Тож одна з самогубців роману Тієн і залишає замість передсмертної записки цитату з оповідання, яке зветься «Прикордонне містечко».
В назві роману «Не кажіть, що в нас нічого немає» є відсилка до китайської версії «Інтернаціоналу». Тут міститься не тільки внутрішній жарт про змішування культур: китайський «Інтернаціонал» – переспів російської версії французького гімну. Тієн ще й делікатно опускає призив «Повстань же!», який передує пораді помовчати про відсутніх. Нема прямого зв’язку між тим, щоби знати про перепону і тим, щоби її подолати. Не чіпай лихо, коротше.
1989 року, коли 10-річна Цзян Лі-Лін дивиться тривожні новини про повстання на площі Тяньаньмень у Пекіні, то має лише одне питання: чи не там перебуває зараз батько, що покинув їх із мамою у Канаді і вирішив повернутися до Китаю, з якого втік у 1970-х. Він повертався додому, де його хтось мусив би дочекатися. Ні, на площі серед повсталих студентів, яких розчавили танками, батька не було. Але невдовзі родина отримає повідомлення: Цзян Кай, відомий свого часу китайський піаніст-віртуоз, батько Лі-Лін, наклав на себе руки, викинувся з дев’ятого поверху. Йому було тридцять дев’ять.
Коли Лі-Лін (тепер вона Марі, а китайцям не вимовити це ім’я через «р») поволі наближається до цього ж віку, вона часто згадує батька. І якась невипадкова насправді мелодія в якийсь невипадковий насправді день триґеріть Лі-Лін, вона вирішує реконструювати історію Кая. По смерті батька до них в Канаду переїхала Ай-мін, донька-підліток батькового учителя музики Горобчика, в їхніх бесідах із Лі-Лін постане хроніка життя їхніх батьків, що її пригадає і переживе наново доросла уже Марі, науковка-математик із Канади. А Ай-мін зникла наприкінці 90-х, кажуть, повернулася до Китаю.
Історія двох родин, з якою Марі не пов’язує нічого – окрім батькової добровільної смерті. Так вона думає принаймні, так вона сподівається, вільна американська жінка, насправді ж ми ніколи не буваємо повністю вільними від того, що мусили успадкувати. Витончена епопея Тієн – настільки красива історія, що помилково може здатися обнадійливою. Троє людей любили один одного: композитор, піаніст і скрипалька. Троє людей вирішили добровільно залишити цей світ. Тепер їхні діти мусять зрозуміти чому так сталося, пробуватися і собі повернутися додому, де їх уже не чекають. І звучить ця історія як музика: «кожну окрему ноту можна зрозуміти тільки з огляду на її зв’язки з іншими нотами». Тільки визначають музику паузи – те, що Марі так і не дізнається про батька і його зраду.
Серед особистих речей піаніста Кая були рукописні книжечки, які належали родині Горобчика. Книжка, в якій зашифровані історії їхніх родин, хоча на позір то був звичайний роман про любов молодих людей часів Культурної революції. Герої там врятувалися втечею: одна в пустелю, інший за океан. Звався роман «Книга записів». В цій назві прихована алюзія на найвідомішу китайську розвідку «Історичні записи» Сима Цянь. Неугодного імператору історика кастрували, щоб думав обережніше, які історії треба розказувати. Розказувати всю правду про Китай, схоже, завжди було справою небезпечною.
Читайте також: Експонат на реконструкції: рецензія Ганни Улюри на книжку «Музей безумовної капітуляції» Дубравки Уґрешич
