Лекції з історії під час сирен: Наталя Дубенкова про підняття бойового настрою

Наталя Дубенкова до війни працювала ландшафтним дизайнером, а під час війни почала допомагати переселенцям та волонтерити, хоча сама вона не вважає свою працю по-справжньому корисною.

У проекті «Незламні» за підтримки Франко-української торгово-промислової палати Наталя розповіла WoMo, як разом з подругою почала надавати людям прихисток та організовувати лекції про історію України.

Все почалось з розселення 

На момент початку війни у мене тільки почали з’являтися якісь роботи по обрізці садів, тож 24 лютого моя бригада рано вранці виїхала у Київ на обслуговування ділянок. Проте вже на півдорозі розвернулася, адже на власні очі побачили вибухи у селищі Озерне Житомирської області. Колі вони мені подзвонили тоді я і дізналася про початок війни.

Я вже не спала і зідзвонилася зі своїми дітьми та сестрою, яка живе у Києві. Ми скоординувалися із подругою з Вінниці. Вона разом із собакою переїхала до мене у приватний будинок, а у свою квартиру почала заселяти людей, які тікали від обстрілів чи загрози бомбардувань.

Ми почали розселяти людей відразу, як до нашого міста почали прибувати переселенці. Селили у будинку, у квартирі подруги, а згодом — подруга взяла ключі від квартир друзів, які виїжджали за кордон та заселяла людей також й там. В одній квартирі могли жити по 10-12 людей: і з тваринами, і з дітьми. У будинку ж одномоментно жили 5-6 людей. Приїжджали з Харкова, Запоріжжя, Чернігова, Броварів, Стоянки. Дуже втомлені, спустошені та налякані.

Ми готували їм заздалегідь їсти та стелили постіль. Намагалися зробити все, аби людям було комфортно.

Про людей, яким потрібен прихисток, дізнавалися через своїх друзів, знайомих. Також про прихисток розповідали вже люди, які з’їжджали від нас. Хтось їхав за кордон, хтось — на Закарпаття. Дехто залишався на кілька днів, а дехто — лише на ніч.

Приїжджали різні люди — як молоді, так і старі, іноді сім’ями, іноді — лише жінки з дітьми. Деякі з них були вже травмовані обстрілами та боялися гучних звуків. Зокрема, до будинку приїхала жінка, що привезла свою стареньку матір. Бабця розповіла, що коли їй було три роки, то мама вивозила її з Києва від бомбардувань, а тепер так само робить вже дочка. Також був хлопець на прізвисько «Фартовий» — він отримав його, бо раніше вже виїхав з Донецька під обстрілами, а тепер — зміг вибратися з-під Києва. Ще одні люди приїхали з Чернігова — там вони до останнього волонтерили, поки окупанти не поранили їхнього родича.

Читайте також: Мені здається, що я роблю замало: волонтерка Юлія Папченко про те, як бути корисною у Києві

Ще одна сім’я привезла із собою 29 собак — маленьких болонок. Вони тримали розплідник. Їхні собаки народили цуценят прямо у ліфті, коли сім’я евакуювалася. Їхати до Вінниці їм, як і багатьом іншим, довелося значно довше, ніж зазвичай. Дорога з Києва до Вінниці замість трьох годин вже займала 12 годин, через довжелезні пробки.

Вже була 9-та година вечора і цю сім’ю ніхто не хотів забирати, тож ми запропонували їм прихисток. Вони мали б залишитися на ніч в іншому місці, але не доїхали — вони і так їхали дуже довго. У нас у будинку живуть наші дві собаки та кіт, тож ми розуміли, як важко їхати ще й з тваринами, тим більше цуценятами.

У мене є гараж, тож там розмістили більшість собак, ще двох — вагітних — власники забрали собі у кімнату. Ці люди майже не спали — увечері вони доглядали за собаками години три, а зранку вже їхали далі — їх чекали на Закарпатті.

Загалом ми прихистили кілька десятків людей. Також намагалися волонтерити — пішли до ресторану, де готували їжу для тероборони. Проте там було і так вдосталь людей. Потім виникла ідея організовувати лекції про історію України.

Навчання як відволікання та психотерапія

Я зрозуміла, що багато людей витрачають ресурс, щоб емоційно пережити цю війну, ці новини, інформаційні атаки.

Тож виникла ідея лекцій про Україну, українців, національну ідею, історичне минуле української нації тощо. З одного боку, лекції про якісь героїчні моменти підіймають дух, а з іншого, коли ти інформаційно обізнаний, то легше чинити опір пропаганді. Це така зброя свого роду, коли ти знаєш про своє минуле ти захищений від маніпулювань з боку рф та інформаційного тиску. Море неправди так само виснажує, як і страшні новини.

Читайте також: «Розлучатися із собаками я не готова»: як Настя Тиха врятувала зі зруйнованого Ірпеня 19 собак, частину – на візках

Знайшла через знайомих ресторан з підвалом — у цьому підвалі й почали проводити лекції, бо не чутно сирени. Домовилися зі знайомим істориком, зібрали людей — знову ж таки через друзів та соцмережі — та провели лекцію.

Розкладу лекцій немає — як знаходять спікера, так і анонсують лекції. Наприклад тепер вони планують залучити лекторів з центру культури «Новий Акрополь». Спікери легко погоджуються, адже розуміють, навіщо це.

Коли я заглибилась в історію, то усвідомила, скільки разів росія намагалась знищити українську ідентичність через насильство. Наскільки масово винищувались цілі міста разом із людьми, наприклад Київ в 11 столітті, Батурин в 17-му, Запорізька січ. Міста винищували і через політичне, і через культурне насильство, коли забороняли мову, книги, через переслідування та знищення найвидатніших представників нації — як розстріляне Відродження початку 19 століття, і геноцид проти усього українського народу — Голодомор 30-х років. Це все нескінченна Буча, яка триває сторіччями, і політика росії така ж сама, як і була раніше: агресивна, загарбницька, брехлива. Ці знання позбавляють мене ілюзій і роблять мою національну позицію більш свідомою і стійкою. Тепер тільки українська мова та ретельна увага до інформації.

Як підтримати себе та допомогати іншим 

Якщо маєте сили та ресурс допомогти, але не знаєте як, то можна знаходити у соцмережах групи допомоги — там зазвичай багато запитів. Якщо ж не довіряєте стороннім людям — можна завжди розпитати знайомих про те, чи потрібна допомога їм або їхнім друзям.

Особисто мені волонтерство дає відчуття, що я хоч трошечки, але роблю внесок у перемогу України. Емоційно — це дуже високе відчуття єдності, вдячності, близькості поміж українцями, відчуття рідності та зв‘язку.