Таня КасьянРежисера стереотипно уявляють як людину, що сидить у кріслі та роздає команди акторам та знімальній групі. Але сьогодні ця професія поєднує у собі набагато більше. Наш герой інтерв’ю себе називає не просто режисером, а фільммейкером, тому що займається кінопроцесом від самого початку і до кінця: розробка ідеї, написання сценарію, продюсування, власне режисура та монтаж. Про те, чи є шанс у українського кінобізнесу, де отримувати професійну освіту, як працює Голівуд, та кращих режисерів сучасності, ми поговорили з Любомиром Левицьким, режисером («Штольня», «Тіні незабутих предків», «#SelfieParty»), продюсером, сценаристом.
Ви були фанатом кіно з юних років, але вчитись пішли на історика-археолога. Чому?
Так, справді, у дитинстві я був великим фанатом кіно і робив деякі речі, які викликали скепсис у моїх однокласників та сусідів. Наприклад, після перегляду фільму «На гребені хвилі» я майстрував дошку для серфінгу приблизно тиждень, притому що жив я у Карпатах. І, звичайно, вона потім просто стояла у кутку. Або на уроках я часто малював сторіборди і розкадровки фільмів, які дивився напередодні. Звичайно, були конфлікти з вчителями, що я не тим займаюсь на уроках, я ж малював у робочих зошитах — з одного боку був предмет, а з іншого — малюнки. Я відчував, що вмію малювати, але я знав, що не художник, бо мені подобалось малювати картинки, що рухаються. Свою справу зробив і Лінч зі своїм «Твін Піксом», крім того у моєму регіоні я міг дивитись і голівудські фільми, тому що поруч були румунські станції. От так і зростав у мені фільммейкер, хоча я цього ще сам не розумів. Але коли у старших класах я побував у Чернівецькому університеті (це потім вже я його зняв у фільмі «Тіні незабутих предків»), де навчалась моя сестра, у мене просто пішли мурашки, я сказав, що хочу там вчитись. Батько порадив йти на історичний факультет — універсальний для людини с гуманітарним складом розуму. А я, такий фанат Індіани Джонса, подумав: археологія — це має бути круто! Звичайно, потім я зрозумів, що наші розкопки — це зовсім не те, що показують у кіно. Але буду відвертим, це теж дало свій поштовх. Певний потяг до пригод у мені залишився, і я обов’язково хочу дійти до пригодницького кіно з класною історією та містикою. І взагалі, можливо, це все було і не дарма, тому що фільм «Штольня» як раз починався з історії студентів-археологів.
На вашу думку, режисерові взагалі необхідно отримувати професійну освіту?
Якщо в Україні, то — ні. Насправді, більшість режисерів, яких ви знаєте і які зробили круті фільми, — це люди, що не мають профільної освіти. Хтось прийшов з математики, хтось з архітектури… Наприклад, Крістофер Нолан (режисер фільмів Inception, Interstellar, The Dark Knight, — прим. ред.) — архітектор, і це відчувається у його фільмах. Майкл Бей починав з того, що малював на Warner Bros. сторіборди. Якщо брати старшу школу, то Мартін Скорсезе отримував спеціальну освіту, і це також відчувається у його кіно. А от в Україні немає ще кіношколи, яка здатна випустити сучасного режисера або кінопродюсера.
Тоді з чого починати тим, хто бачить себе у кінематографі все ж таки?
З практики та підбору правильної команди. Якщо ти не вмієш писати сценарії, знайди ту людину, яка вміє, і роби! Технічно себе можна шліфувати у рекламі та кліпмейкерстві, але тільки технічно. Бо кіно — це вже зовсім інша річ.
А ви погоджуєтесь з думкою, що в Україні не вистачає хороших сценаристів?
Так, це одна із найбільших проблем. В Україні багато сценаристів, але вони пишуть або дешеві серіали, або авторське кіно, при цьому не розуміючи, що можна продати. У нас абсолютно відсутній сегмент сценаристів жанрового кіно. Коли я зіткнувся з цим, я почав вчитись і писати сценарії сам. Узагалі, є дуже дивний фактор: чомусь усі кажуть, що Голівуд — це круто-круто-круто, але ототожнювати з ним себе не хочуть — «ну це ж голівудщина, а ми хочемо робити українське». Це крейзі казати, що Mercedes — це погано і не треба на його прикладі вчитись робити добрий автомобіль.
Де ви навчались писати сценарії?
Я починав у Німеччині, ходив на спеціальні воркшопи на протязі року. І свій шлях у кіно я почав саме з сценарію, за моїми плечима сценарії десь до десяти фільмів. Є продані, є реалізовані, а є ті, які чекають свого часу.
За вашими спостереженням, які школи фільммейкерства найсильніші у світі?
Якщо говорити про операторську школу, то це Польща, Лодзь. У Лодзі сильна школа, яка пишається тим, що випустила так багато «оскароносних» операторів. Якщо говорити про режисуру, то це, звичайно, Лос-Анджелес, міцна школа у Франції, зараз також розвивається іспанська школа. Але європейська школа абсолютно відрізняється від голівудської, там зовсім інші правила. Мені ближче американська школа все ж таки.
Це тому у вас у фільмографії превалюють містичні трилери та комедії?
Я люблю гумор у кіно, гадаю, що навіть у серйозній драмі має бути гумор, тому що люди все одно будуть шукати, з чого посміятись. У мене є одна ідея для драми на майбутнє, але я ще не готовий робити кіно для «Оскара».
Вам не здається, шо у кінотеатрах забагато екшну, блокбастерів і так мало інтелектуального кіно?
Насправді, Голівуд як виробляв драми, так і виробляє. Кожна студія знімає п`ять розважальних фільмів і одну серйозну драму. Вони не виходять у прокат так часто, тому що не мають високого потенціалу по касовим зборам. От і все, це чистий маркетинг. Крім того, драми належать до середньобюджетного кіно, що є найризикованішим сегментом. Малобюджетні та високобюджетні фільми, як правило, — безризикові проекти, тому що студія окупає фільм як за 5 млн доларів, так і за 200 млн, так як у цьому фільмі є ряд кінозірок, хороший рекламний бюджет, спецефекти. У гіршому випадку вони просто відіб’ють кошти. А от середньобюджетні фільми із складними сценаріями та режисурою студії роблять з розумінням того, що вони можуть не окупитись. Це більш іміджева історія.
Розкажіть, з яких процесів складається ваша робота?
Я та людина, яка знаходіть ідею. Я аналізую, для якої аудиторії буде цікавим це майбутнє кіно. Як тільки я зрозумію, що ідея буде резонувати з аудиторією, я продовжую роботу, шукаю сценариста або сідаю і пишу сам. Краса професії режисера у тому, що в ній є різні процеси та етапи, і тобі ніколи не буває нудно. Наприклад, зараз я працюю більше онлайн, пишу листи, працюю над маркетинговим планом, проводжу зустрічі. Потім настає етап підготовки: пошук локації, читання сценарію, кастинги. Якщо це кастинги, то ти можеш зранку до вечора сидіти на пробах або переглядати потім відеозаписи. Кастинги у свої фільми я завжди проводжу сам. Мені важливий навіть кожний член масовки. Так як я знімаю комерційне кіно, для мене важливо, щоб був оцей симбіоз таланту, краси та харизми актора. І знайти таких людей складно. Бувають актори надзвичайно талановиті, але ти розумієш, що на постер його не поставиш. А є, навпаки, дуже гарні, але дерев’яні. Тому скажу, що голівудські зірки стають зірками не просто так, у них є все: і талант, і навички, і харизма, і краса, от вони і досягають таких успіхів.
Потім після підготовки йде вже сам продакшн — зйомки, а далі пост-продакшн: монтаж, дублювання. До речі, свої фільми я монтую сам, а потім передаю його інженеру високих технологій. Монтаж може тривати від двох до шести місяців. Але є дата релізу і треба встигнути. Я, взагалі, люблю працювати з дедлайнами, вони дисциплінують.
Зараз я працюю над першим своїм голівудським проектом, молодіжним психологічним трилером Black Friday, який присвячений темі кібертролінгу підлітків. Я коли дізнався про те, яка статистика самогубств підлітків-жертв такого булінгу, то був просто у шоці. Але ми не збираємось знімати соціальне кіно, тому що Голівуд у кіно не повчає, але він любить згадувати про цінності. І ми будемо на цьому робити акцент. У данному випадку я не буду втручатись у сценарій, тому що, навіть знаючи та люблячи Америку, написати американський фільм складно, адже є нюанси у менталітеті, побудові діалогів. Другий проект, який знаходиться зараз на етапі виробництва, — містичний трилер «Егрегор».
Які мінуси є у вашій професії?
В Україні, насправді, мінусів більше, ніж плюсів, тому що кіноринок дуже маленький. Добре, якщо фільм хоч окупає себе, але це ж не бізнес. Так як я заробляю з результату, а не на продакшні, відсутність бізнесу блокує. Адже коли ти робиш одну класну роботу, другу, третю, які не приносять якихось прибутків тобі та команді, це починає втомлювати, — ти ніби ходиш по колу. Кінобізнес в Україні працює таким чином: якщо ти витрачаєш на фільм $1 млн, тобі потрібно заробити втричі більше, тому що 50% забирають кінотеатри з кожного квитка, 15% — дистриб’ютори, ще частина піде на податки, а решта — зарплата і так далі. А в Україні максимум, який може зібрати український фільм за якісної промо-кампанії, це мільйон доларів. Тобто фільм має коштувати близько $300 тисяч. В Україні кінобізнес поки що на початковому етапі, і я не вірю, що ситуація зміниться швидко. Тому я вирішив вийти на міжнародний ринок.
Наскільки років уперед розписаний ваш графік?
На три роки. Якщо складуться обставини, то далі моїм наступним проектом, який я буду продюсувати, стане фільм «Відьомський ескорт». Я хочу знімати його у Карпатах. Для цієї історії я би хотів і книгу написати.
А яку б книгу із вже написаних ви готові були б екранізувати?
«Крістіна» Стівена Кінга. Є фільм Карпентера 1983 року, але я хотів би зробити нову версію. Знаю, що права на екранізацію належать Sony, але сподіваюсь, я зроблю все, щоб отримати можливість його зняти.
На яких режисерів-майстрів ви рівняєтесь?
Перший — це Стівен Спілберг. Він для мене є взірцем того, як треба розповідати історії. Другий режисер, який є гарним сторітелером та гумористом, — це людина, яка робить просто найкращу картинку в Голівуді, — Майкл Бей. Сподіваюсь з ним одного разу попрацювати. І третій — це Гай Річі. Він став для мене новатором у своєму жанрі.
А чим, на вашу думку, відрізняється робота жінки-режисера від чоловіка-режисера?
Усе просто. Режисерка більше уваги приділяє емоціям, вона додає почуттів навіть там, де цього не треба. От візьміть два останні голівудські фильми: «Людина-павук» з його екшном, драйвом, гумором та «Диво-жінка» з його змішаними відгуками. «Диво-жінку» знімала режисерка, і всім дівчатам фільм сподобався, а хлопцям — ні. А от є режисерки, які є універсальними. Наприклад, Кетрін Бігелоу. Вона дуже крута, супер-профі! Вона є прикладом того, що бути успішною режисеркою можливо, але якщо не завалюватись у няшки.
Що з останніх кінопрем’єр вас вразило найбільше?
Скажу чесно, що віднедавна я почав захоплюватись роботами Дені Вільньова, у нього є свій смак і стиль. Декілька років назад я подивився фільм «Полонянки» з Г’ю Джекманом — дуже цікавий трилер, статичний, але зроблений неймовірно. Потім я вирішив піти на його фільм «Сікаріо». Коли закінчилось кіно, я все ще сидів у залі, доки не згас екран. Такого кіно я не бачив вже дуже багато років. Неймовірно круто збалансований фільм між драмою, трилером, екшном. Попри всі прем’єри, а я дивлюсь усі, фільми Вільньова якось закарбовуються у моїй пам’яті. Далі «Король Артур» Гая Річі, не дивлячись на те, що критики роздерли його на шматки. Можливо, люди шукали якогось реалізму… Але ви бачили заставку Warner Bros.? Це ж розважальне кіно, поїдьте на студію, там же Багз Банні у павільонах! Чекав дуже на «Мовчання» Мартіна Скорсезе, і можу сказати, що Скорсезе вже не той. Він пішов у глибоку філософію, але студії дають Мартіну експериментувати. З іншого боку, витримані плани, атмосфера там чудові.
Ви кажете, що голівудські актори — це справжні самородки. А кого відзначаєте найбільше?
Мені серед акторок найбільш подобаються Емілі Блант, Шарліз Терон, Галь Гадот, Наталі Портман, Кейт Уінслет, Меріл Стріп, наша українка Іванка Сахно, яка зараз робить кар’єру у Голівуді. Серед акторів Том Круз.
Серйозно?
Так! Мені подобається те, що він такий селфмейд. Крім нього, Ченінг Татум, Роберт Дауні-молодший, Г’ю Джекман, Марк Уолберг, цікавий Метью МакКонагі, Мет Деймон.
Він кращий режисер, ніж актор. Хоча у фільмі The Accountant він добре зіграв.
Фестивальне кіно є у вас у планах?
Так, один фільм, можливо.
На який фест: Канни? Венеція?
Ні, я думаю, що одразу для Американської кіноакадемії. І це буде кіно, пов’язане з Україною, однозначно. Але це не зараз.
Розмову вела Тетяна Касьян. Фото із особистого архіву Любомира Левицького
— Читайте також: Раду Поклитару: «Я — обыкновенный ортодоксальный артист балета в прошлом, просто сейчас занимаюсь немножко странным танцем»
Любомир Левицький — спікер «Наверняка BRND Kontent Марафона», комплексного практичного івенту про бренд-контент. У блоці «Вітаміни» Любомир розповість про те, як зрежисувати комунікацію за голівудськими стандартами. За іншими енергетиками, вітамінами та біодобавками приходьте на «Наверняка BRND Kontent Марафон» 14 липня!
