Люди і химери Дмитра Томашпольського: рецензія на фільм «Сторонній»

Дмитро Томашпольський створив химерний, стильний, авторський і дійсно вражаючий фільм, в якому відчувається атмосфера Девіда Лінча, Гільєрмо дель Торо та присутня сюрреалістична складова

Надя Куприненко, киновед, обозреватель WoMo

До того, як вийти у широкий український прокат, «Сторонній» спочатку поїздив по світу, взявши 11 нагород на різних кінофестивалях і увійшовши до ТОП-20 найкращих фільмів жахів 2020 року за версією британського видання The People’s Movies. Українська ж прем’єра фільму відбулася на Одеському кінофестивалі-2021.

Надія Купріненко, кінокритик та оглядач WoMo, розповідає про свої враження від нового фільму Дмитра Томашпольського.

 

Хвилин 30 після початку фільму звиклий до екшну глядач споглядає довгі плани басейнів станції аерації, нудні совкові інтер’єри, підозріло вимушену гру акторів, ловить флешбеки з часів, коли українське кіно переживало кризу і якщо щось і знімалося, то переважно з використанням того, що потрапляло під руку, і починає нудитися у своєму кріслі в залі кінотеатру.

А за пів години, спіймавши чималенький переляк і ледь не вдавившись через раптовий поворот попкорном, звиклий до екшну глядач (ну, звичайно, я маю на увазі себе), нарешті залучається в історію.

Ні, це не фільм жахів, але має всі його складові — тут і саспенс, і неочікувані жахалки, і сюрреалістичні вкраплення у найкращих своїх проявах, і оммаж Гільєрмо дель Торо (у першу чергу його «Формі води»), і маленька дівчинка, і лялька, якій позаздрила б навіть Анабель, бо лялька Томашпольського, хоч і не настільки яскрава, як Анабель, зате саме цією невиразністю вона і наводить жах, а якщо копнути глибше, то виявиться, що у неї росте людське волосся.

І ще це детектив, оскільки історія відбувається навколо раптового зникнення цілої команди плавчинь-синхроністок, яке розслідує інспектор Глуховська — холодна і непохитна, з міцно стиснутими губами, колючим поглядом і завжди бездоганними макіяжем і зачіскою (актриса Анастасія Євтушенко). Це вона після згаданого мною вище переляку просто сказала: «Розберемось», — навіть не змінившись в обличчі. І таки пішла розбиратися, просто забравши ляльку з собою на експертизу.

І ще це камершпіль — драма маленької людини, яка по суті своїй не являється центральною лінією сюжету, але саме вона є тим стрижнем, що тримає усю історію. Непримітний чоловік, якого «ніхто не любить», який «нікому не потрібен» і який зникає завжди непомітно для оточуючих і навіть для самого себе (актор Сергій Калантай). Він є, але ні для кого. Це саме він «сторонній». Саме йому, не центральному герою фільму, присвячена його назва. «Іноді набагато легше врятувати цілий світ, ніж одну людину», — доходить висновку одна з медсестер водолікарні, вторячи прологу фільму, у якому повідомляється, що «за даними International Commission on Missing (ICMP), кожні три хвилини на Землі безслідно зникає одна людина. Щороку – понад п’яти мільйонів».

Здається, навіть вода грає більшу роль у фільмі, ніж сам «сторонній». У ній приймають хвойно-перлинні ванни пацієнти водолікарні, що побудована на місці станції аерації, у ній зникли плавчині-синхроністки, вона є в акваріумі у кабінеті начальниці інспектора Глуховської, вона є у ванній, яку приймала альтер-его Глуховської — Клавдія (актриса Даша Трегубова). Завдяки воді сама інспектор потрапляє туди (напевно), куди зникла команда синхроністок, але зустрічає там не їх, а Акванавта, який розповідає їй, що космосу не існує, а Земля плоска і тримається на черепасі і слонах. Ну, ви знаєте таких, вони ще втовкмачують про шкоду від щеплень.

Між Акванавтом й інспектором Глуховською відбувається діалог:

— Це у вас маска на обличчі? — питає вона Акванавта, у якого риб’яча голова.
— А у вас? — парирує Акванавт у той час, коли Глуховська має свій звичайний вигляд.

Завдяки воді стала зрозумілою і «вимушена» гра акторів, якою насправді ретельно зображається стан людини, яка пливе, занурившись, з широко відкритими очима.

Я у захваті від фентезійної складової фільму. По-перше, тут є дуже органічно вплетені в сюжет цитування дель Торо. Я для себе помітила навіть чітку цитату з нетфліксівської «Сестри Ретчед», яка, у свою чергу, є приквелом до «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана. Тут є атмосфера Девіда Лінча і навіть його червона завіса.

По-друге, особисті знахідки Дмитра Томашпольського: ну не може лишити байдужим фантазія автора про те, що коли легені людини наповнюються водою і вона ось-ось потоне — вона відчуває спрагу і просить пити.

Фінал історії перегукується з фіналом фільму «Вулиця Монстро, 10» — голлівудським фантастичним трилером 2016 року. Він так само несподіваний і трохи врозріз всьому, що ми бачили до цього.

А бачили ми дійсно достойну широкого прокату історію, яка ще помандрує по фестивалях і, сподіваюся, принесе автору і нам не одну нагороду. І хоча, зізнаюся, у мене лишилися запитання до сюжету, не всі авторські натяки я зрозуміла — попри це я отримала абсолютно неочікувані враження з виром позитивних емоцій від перегляду.

«Сторонній» — це химерний світ, де можна побоятися і посміхнутися, відчути екзистенційні нотки й іронію, а ще це справді кінематографічний твір, де є творча робота оператора, костюмера і художника та потужна авторська складова, попри всі цитати (за які я особисто вдячна автору).

І ось ложка дьогтю, адресована українському глядачу. Прем’єрний день. Прайм-тайм. У кінозалі на сеансі разом зі мною четверо осіб. Все.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Шоу Фрі Гая: коли персонаж виходить з-під контролю