На краю землі: Письменниця Оксана Куценко про карантин у Південній Африці

В іншій півкулі наближається зима

Свежее:
Франция готовится возобновить туризм

У південній півкулі зараз глибока осінь. В той час, коли ми сподіваємося на сезонне послаблення коронавірусу, там готуються до можливого масштабного спалаху. Оксана Куценко, письменниця, яка живе і працює в Південно-Африканській Республіці, розповідає про те, як живе на карантині велика країна, де існує глибока соціальна нерівність.

 

Місцева специфіка

Здається, що на мапі Південна Африка – це практично «околиці» світу, яких, однак, не оминули пандемія і супутні їй обставини. Мабуть, не варто порівнювати реакцію місцевої влади і суспільства на коронавірус із тим, що відбувається у Європі, зважаючи на відносно великі розміри цієї африканської країни (за територією ПАР приблизно удвічі більша за Україну) та неоднорідність її населення.

У Південній Африці, розвиненій, туристично привабливій, забезпеченій якісними дорогами і місцями відпочинку країні, досить високий відсоток суспільства живе за межею бідності, житло і побут багатьох її мешканців не відповідають нашим уявленням про комфорт і гігієну. Наприклад, той район Преторії, у якому мені пощастило замешкати, живе заможним і комфортним життям власників приватних будинків, що знаходяться на певній відстані один від одного. Зовсім по-іншому соціальна дистанція виглядає у центральній частині міста, набагато щільніше заселених районах, де люди мешкають у квартирах багатоповерхівок. В цій частині багато музеїв і урядових будівель, з вікна автомобіля я звикла бачити її вулиці залюдненими, а будинки – схожими на вулики. Ще більш критично з дистанціюванням, комфортом і гігієною у тауншипах. А є ж іще і нелегальні поселення, навіть не позначені на мапі, які завжди були і залишаються великою проблемою південноафриканської влади.

Життя між промовами президента

Вперше Президент країни Сиріл Рамафоза звернувся до нації із повідомленням про загрозу, яку їй несе коронавірус, 15 березня. Це був вечір неділі, діти ще збиралися йти наступного дня до школи, дорослі – до своїх офісів. Президент оголосив, що школи закриються за два дні, 18 березня, за тиждень до початку канікул, хоча багато хто залишив дітей удома до початку карантину. Закривалося також сполучення з так званими країнами «високого ризику», а для тих, хто щойно повернувся звідти, вимагалися тестування та самоізоляція. На той момент в ПАР було оголошено про близько 60 хворих через коронавірус, і дійсно, перші випадки хвороби – це громадяни, що повернулися з європейських країн або люди, що були з ними у контакті. Звернення Президента про стрімкість, з якою вірус поширюється і несе загрозу нації, звучало з одного боку переконливо, а з іншого – зворушливо, бо завершувалося закликом мити руки і вітатися ліктями. До речі, Президент на багатьох офіційних світлинах і сам демонструє такий спосіб вітатися.

Хоча ця промова була досить очікуваною, а розмови про ризики нового вірусу в ПАР почалися за кілька тижнів до його виступу, саме наступного дня, у понеділок, почалася передкарантинна суєта. Люди активно купували їжу і чомусь знову-таки туалетний папір у супермаркетах та санітайзер і вітаміни у аптеках. Масок перший час не було.

Кількість хворих різко зростала, і за тиждень Президент виступив з новим зверненням, цього разу оголосивши National Lockdown як особливий стан країни з суворим регламентом порядку і поведінки громадян. На три тижні з 26 березня заборонялося пересування не лише країною, а й своїм населеним пунктом, хіба що вам потрібно до лікарні, аптеки чи за товарами першої необхідності. Залишати дім дозволялося лише одній особі з родини, байдуже пішки чи автомобілем. Вимагалося носити маски навіть у власному авто. Власне, ці правила діють і досі, оскільки країна перебуває у другому тижні цього періоду суворих обмежень та боротьби з поширенням хвороби. Що мені подобається, так це увага до дітей. У правилах зазначається, що власники кількох будинків не мають права протягом цього часу залишати одне житло і переїздити до іншого. Натомість для дитини, якщо батьки розлучені, передбачене право мешкати по черзі то в батька, то в матері.

Нові емоції, нові ритуали

Хотілося б зупинитися на відтинку місцевої карантинної історії між двома зверненнями Президента. Це такий важливий, наповнений не лише тривогою, але й загостреними емоціями час. Наприклад, я дуже чітко впізнавала ці емоції на обличчях бігунів, тобто мешканців нашого району, що зазвичай вранці чи увечері після роботи виходять на пробіжку. Напевне, люди вже знали про заборону цього звичного ритуалу, тому в їхніх рухах і поглядах було щось сентиментально-прощальне.

Ще одним ритуалом для південноафриканців, часто географічно розкиданих на великі відстані навіть в межах одного міста (країна ж велика!) є зустрічі в кав’ярнях чи ресторанах. У вихідний день, як правило, у великих торгівельних центрах, зазвичай можна побачити, як збираються для сніданку різні покоління однієї родини. Коли онуки чи діти виділяють час для старших родичів, — це такі дуже мальовничі побачення, зустрічі і прощання, після яких молоді поспішають далі, а старші повертаються додому задоволеними.

Ось ці кав’ярні у молах закрилися найпершими. У одній з них ми любили купувати хліб. Того дня, коли вона зачинялася, ми встигли на останню щойно спечену чіабату. «Ви будете продавати он-лайн?» запитали ми на касі. Нам відповіли: «Поки що не знаємо, стежте за нашою сторінкою в Instagram». Наступного дня ми проходили повз наше улюблене місце, поспішаючи до аптеки. Столики з піднятими на них, перевернутими догори ногами стільцями, виглядали дуже сумно. Прилавок, з якого завжди посміхалися бариста, було закрито темною завісою.

Кав’ярня на розі великої Лінвуд Роад зачинялася останньою. Це було так дивно – одні люди поспішали і метушилися, скуповуючи на довгий період зачинених крамниць якесь садове приладдя, алкоголь, лего і настільні ігри, а інші – повільно допивали свою останню каву.

Будні карантину

Що зараз? Зараз ми мало бачимо одне одного, зачинені у власних будинках, квартирах чи інших видах людського житла. Новини дізнаємося з інтернету. Каву варимо вдома. Раз на тиждень вибираємося поповнити запаси їжі. Тоді завіса у світ хоч трохи відслонюється, щоб показати нам лунко порожні вулиці сусідніх Бруклін чи Вотерклуфу, районів, де й раніше рух був не особливо жвавим, а пішоходи траплялися вкрай рідко.

Супермаркети практично безлюдні, відділи з алкоголем і цигарками не працюють, деякі полиці виглядають дещо спустошеними, хоча, в принципі, в магазинах знайти можна все, що потрібно. Туалетний папір, король цього сумного свята, пропонується за знижками, виставлений майже всюди на найвидніших полицях. На вході вас зустрічає охоронець у масці, вітається і одразу бризкає на руки санітайзер. Ним обробляється і ваш майбутній візочок.

Що ще? У заможних кварталах ще гучніші пташки і пахощі традиційної у Південній Африці кухні на відкритому вогні – брай.

Осінь, частина рослин вдруге розквітає, а частина скидає листя. Тому іноді чути, як сусіди підмітають свій двір чи біля нього. Ще рідше, раз раз на тиждень, чути гуркіт коліщат сміттєвих баків, які треба викотити на вулицю напередодні приїзду машини, що збирає сміття. У місцевих залишається химерна звичка у неділю увечері «вигулювати» вінтажні авто – майже іграшкові, але дуже гучні.

Що буде з найвразливішими?

Однак увага суспільства прикута до районів із високою щільністю населення і з сумнівними санітарними умовами. Що там? На минулому тижні пролунало резонансне повідомлення про перший випадок зараження коронавірусом в тауншипі Олександра, частині Йоганнезбургу. Чи витримає держава боротьбу з пандемією залежить від того, наскільки стрімко вірус поширюватиметься серед людей умовно низьких статків. Ще одна проблема – у країні велика кількість ВІЛ-інфікованих, які становлять групу ризику у контексті нинішньої пандемії.

Через суворі обмежувальні заходи в ПАР суттєво зменшується злочинність, натомість, як і у всьому світі, зростає домашнє насильство. ООН вже охрестила стрибок ґендерного насильства «тіньовою пандемією», про яку все частіше говорять в ПАР та інших африканських країнах.

Зачинені у власних оселях, південноафриканці чекають на нову промову Президента. І ось найсвіжіша новина, яку завтра обговорюватимуть на віртуальних майданчиках громадяни ПАР – National Lockdown продовжується до кінця квітня. Це означає, що відкладено повернення і до робочих буднів, і до зустрічей з друзями, які за цей час стали особливо дорогими.

Може, комусь із них, як і мені, зараз найбільше бракує руху, можливості поїхати до одного з національних парків і побачитися з тваринами чи просто з далеким обрієм і червоною африканською землею. Важко почуватися на цих безмежних просторах замкненою у чотирьох стінах.

 

Фото з особистого архіву Оксани Куценко.

 

Матеріал подготувила Тетяна Гордієнко.

Серия репортажей от первого лица «Мир на карантине» регулярно выходит на WoMo.ua с целью познакомить наших читателей с личным измерением эпидемии коронавируса, с реальным положением вещей в отдельно взятых странах и городах через свидетельства непосредственных участников событий и с историями всех тех, кто делит с нами глобальный опыт нелегкого испытания.

Мы в Facebook