У попередніх статтях із серії “Про любов” ми визначилися, що у нашому мозку три окремі системи, які відповідають за закоханість (романтична любов), пристрасть (секс) і прив’язаність (близькість). З’ясували, що ці системи можуть працювати спільно, сфокусуючись на одній людині. А можуть окремо. Сьогодні розберемо з вами магію прив’язаності, або, як її називають в українському перекладі, прихильність. 

Напевне, ви чули про теорію прив’язаності Джона Боулбі та Мері Айнсворт, котрі довели, що для нормального розвитку дитині потрібен постійний дорослий, з яким буде встановлено особливий зв’язок. Світові довелося звикати до цього певний час — діти потребують не лише фізичного піклування, а й особливого емоційного зв’язку. А тоді, наприкінці 1980-х, Сінді Хазан та Філіп Шейвер у своїй роботі написали: “Любов між дорослими — це не просто «почуття» чи «соціальний конструкт», а той самий біологічний процес прив’язаності, що й у немовлят”. 

Після цього вже не один десяток років вчені досліджують, зокрема завдяки сучасним технологіям, чи це дійсно так. Чи дійсно нам потрібен хтось, аби тримати за руку у скрутні часи, чи все ж таки варто намагатися стати автономними та незалежними?

Теорія

У 2000 році в роботі “Загальна теорія любові” три професори психіатрії — Льюїс, Амні та Леннон — зосередилися на біологічних причинах потреби дорослої людини у близькості. Вони запозичили з кібернетики поняття “відкрита петля” і застосували його до психіки. Відомо, що у питаннях базової фізіології людське тіло має автономні механізми керування. Йому не потрібні зовнішні сигнали, щоб запустити процес зігрівання чи травлення, ці процеси відбуваються самі собою.

Проте наша емоційна система, як доводять автори, навпаки, є відкритою петлею і потребує регуляції ззовні. Це найкраще видно з поведінки дітей, які заспокоюються на руках у спокійного дорослого і не можуть заспокоїтися, якщо відчувають тривогу оточення. Однак сучасні дослідження показують, що і близькі дорослі люди синхронізують серцевий ритм, дихання, навіть на рівні гормонів.

Тривалу відсутність людей поблизу можна порівняти із тривалою затримкою подиху: певний час ми можемо бути без кисню, але зрештою маємо вдихнути. Так само, якими б ми не були самодостатніми емоційно, ми потребуємо когось, з ким можна було б час від часу синхронізуватися для задоволення потреби у близькості та відновленні ресурсу. Незадоволена потреба у близькості впливає, зокрема, на когнітивні здібності та імунітет. 

Прив’язаність та МРТ

Джеймс Коан був одним із перших, хто вирішив перевірити гіпотезу про необхідність іншого за допомогою функціонального МРТ і в 2006 році провів Handholding Study. Почав із жінок, оскільки це дозволяло чіткіше зафіксувати ефект соціального заспокоєння.

Жінку, яка перебувала у шлюбі, клали в апарат фМРТ і попереджали, що вона може отримати невеликий удар струмом. Далі спостерігали за тим, як її мозок реагує на очікування стресу та сам стрес, коли вона одна, коли її тримає за руку незнайомець і коли її тримає за руку чоловік. Тримати за руку бодай когось допомогло учасницям відчувати менше тілесного збудження під час очікування удару. Та лише тримаючи за руку свого чоловіка (з яким вони були у щасливому шлюбі), жінки майже не відчували біль від удару струмом. 

Пізніше Коан провів такі експерименти із чоловіками, показавши, що для обох статей важливо тримати за руку романтичного партнера. А далі розширив дослідження на одностатеві пари. Зрештою він дійшов висновку: неважливо, одностатеві чи різностатеві пари, важливо, аби стосунки між партнерами були близькими, щоби поруч із цією людиною відчувався спокій. 

Навіть більше, на думку Коана, близька людина — це не просто хтось поруч. Наш мозок буквально включає близьку людину в поняття «я». На початку експериментів дослідник припустив, що мозок людини буде заспокоюватися, коли відчує дотик близького. Але з’ясувалося: поки мозок чекає на стрес, якщо поруч близька людина, то тривога взагалі не вмикається. 

Дослідник проводив експерименти із друзями чи родичами, та визнав: найбільше на наш спокій впливає присутність романтичного партнера, якому ми довіряємо.

Бути самотнім складно

Джеймс Коан каже: люди переграли еволюцію і навчилися будувати соціальні зв’язки. Замість того щоб ставати самодостатніми й великими, аби прогодувати себе наодинці, люди навчилися розподіляти ризики, щоби не витрачати зусилля за межами “біологічного бюджету”.

Бути поруч із людьми, поведінку яких можна передбачити, — це наша біологічна норма. Решта — стрес. Бо саме так кожен із нас економить ресурси: у групі спокійніше, не потрібно постійно остерігатися.   

Фактично наша «соціальність» дозволила нам мати великий потужний мозок, залишаючись відносно маленькими істотами: 

• Наш мозок біологічно заточений на те, щоб бути серед інших нам подібних. 
• Будучи частиною цілого, ми економимо енергію нашого мозку на ухвалення рішень. 
• Ми розподіляємо ризики з іншими членами групи та несемо спільне навантаження з партнером. 
• Маючи досвід підтримки, ми знаємо, що допомога від групи чи від партнера буде доступною, і ми витратимо менше на подолання викликів. 
• Ми навіть не запускаємо емоційні реакції тоді, коли знаємо, що все буде гаразд. Нам не потрібно витрачати на це енергію — ні на саму емоцію, ні на її пригнічення.
• Тож якщо ми не маємо своєї групи, не маємо людини чи людей, з ким би ми могли розділити наше життя, ми вимушені постійно жити у стані напруження і підвищеної витрати енергії на оброблення інформації та ухвалення рішень.

Ризики й навантаження

Коан зазначає різницю між розподілом ризиків та спільним навантаженням. Ризики ми розділяємо з іншими людьми у групі просто тому, що більше вух та очей, які можуть побачити чи відчути небезпеку. Як у птахів: один птах злетів, інші не запитують навіщо, а про всяк випадок злітають. А от спільне навантаження – це вже про партнерство, коли я з людиною поділяю цілі, ресурси та турботу. І це, на думку Коана та його колег, дозволяє префронтальній корі менше витрачати енергії.

Коли людина звикає до спільного навантаження, партнер стає своєрідним продовженням “я” і допомагає взаємодіяти з навколишнім світом. Маючи таке розширення, можна зберігати  ресурси не лише для виживання, а й для зміцнення імунітету, абстрактного мислення, творчості або підвищення загальної ефективності дій.

Найближчими, згідно з дослідженнями МРТ, ми почуваємося із батьками, поки ми діти, і з романтичними партнерами, коли дорослі. Найближчі — це не просто ті, кого ми любимо. Це ті, кого наш мозок включив у власну схему “я”, сприймаючи загрозу для них як свою власну. Саме з ними, відчуваючи стійку прив’язаність, ми починаємо розмовляти зовсім іншою мовою.

Просодія: більше ніж слова

Стівен Порджес, автор полівагальної теорії, впровадив термін «нейроцепція» — це здатність нашої нервової системи сканувати оточення на безпеку, минаючи свідомість. Він вважає, що завдяки присутності близьких ми можемо почуватися у безпеці і зменшити тілесне напруження. Але для цього ми маємо “почути” від них код безпеки, і це те, що Порджес називає просодією близькості. Думаю, у кожного є досвід, коли, слухаючи людину, ми чуємо бажані слова, але за ними читаємо зовсім інше ставлення. Нам важливо не лише те, ЩО сказано, а й ЯК. І ми не думаємо, ми буквально відчуваємо нутром, читаючи тембр, інтонацію, швидкість. Думки та аналіз приходять потім.

Порджес вважає, що у процесі еволюції у людей розвинулася система розпізнавання «свій-чужий»: м’язи середнього вуха та м’язи обличчя стали пов’язані з вентральним вагусом — нервом, який відповідає за автоматичні реакції.  У нас є природжене вміння виділяти людські голоси серед шуму — особливо високі та низькі частоти, які й озвучують наші почуття. Люди видають специфічні коливання голосу, які сигналізують іншим: «Я безпечний, я свій». 

Голоси і мова

Проте навіть серед бажаних людських голосів найкраще ми чуємо голоси тих, з ким близькі: батьків, дітей, коханих. Виділяють материнську просодію (сюсюкання з дітьми) та партнерську (особливі нотки, характерні для спілкування між романтичними партнерами, унікальні для кожної пари). Також існує психотерапевтична просодія — спеціальний голос психотерапевта, який дозволяє достукатись до лімбічної системи, яка внаслідок травмівних подій чи стресу може бути закритою.

Порджес пише, що беземоційна мова, рівна інтонація та відсутність міміки на обличчі тіло сприймає як загрозу. Коли мати вмикає офіційний голос або коли коханий чи кохана байдуже кидає декілька фраз, ми перемикаємося у режим “стресуй” і перестаємо чути слова, вмикаючи базові глибинні реакції — бий, біжи або завмри. 

Цікаво, що навіть у цифровому спілкуванні ми вчимося визначати, як люди проявляють почуття — через смайли, знаки пунктуації, паузи між повідомленнями. Дослідження показують, що “усміхнений смайлик” активує ті самі зони в мозку, що й усмішка (хоча не так сильно). Та оскільки мільйони років людський мозок вправлявся у спілкуванні віч-на-віч, то для розуміння емоцій, переданих через цифрові технології, потрібно застосовувати більше сил. А отже, ми швидше втомлюємося від онлайну, ніж від живого спілкування. Існує навіть термін “цифрова втома” (Zoom Fatigue). 

Підсумовуючи

Ми потребуємо інших людей: випадкових перехожих, незнайомців у спільних обставинах, знайомих, друзів та близьких партнерів. Всі ці стосунки потрібні, хоча й відрізняються за рівнем передбачуваності, надійності та довіри. Нам буде легше, якщо поруч буде хоча б хтось, і це зекономить ресурси, які ми витрачаємо на пильність. Проте лише контакт із близькою людиною, надійна прив’язаність дають додаткову перевагу — знімають з нашого мозку обов’язок самостійно регулювати емоції та дозволяють не витрачатися на автономне мислення.

Вчені зійшлися на тому, що окситоцин — основний гормон та нейромодулятор прив’язаності — діє на нас як опіат. Саме він гальмує стрес, заспокоює тіло та впливає на емоційні центри. Це та речовина, що допомагає нам переживати важкі періоди батьківства (недосипання, втому, роздратування від дня бабака), поцілувавши дитячу маківку чи обійнявшись, пробачити партнера після образи, а то й зради. Але саме ця потреба й здатність відчувати близькість, прагнути бути поруч із людиною, яку любимо, роблять нас вразливими. Бо навіть звичайна сварка чи тим більше розрив стосунків сприймається нашим тілом як втрата.

На щастя, наш мозок доволі пластичний. І хоча нам потрібен час, аби знайти іншу людину, з якою ми могли б утворити союз прив’язаності, це можливо. Ба більше — потрібно! Навіть якщо минулий досвід був травматичний, нові надійні стосунки можуть перепрошити нервову систему, подарувавши відчуття безпеки і гармонії.

Література:

• Bowlby J. A Secure Base: Parent-Child Attachment and Healthy Human Development. New York : Basic Books, 1988. 180 p.
• Hazan C, Shaver P. Romantic love conceptualized as an attachment process. J Pers Soc Psychol. 1987 Mar;52(3):511-24. 
• Lewis, T.B., Amīnī, F., & Lannon, R.A. (2000). A General Theory of Love.
• Coan, J. A., & Sbarra, D. A. (2015). Social Baseline Theory: The Social Regulation of Risk and Effort. Current opinion in psychology, 1, 87–91.
• Coan, J. A., Schaefer, H. S., & Davidson, R. J. (2006). Lending a hand: social regulation of the neural response to threat. Psychological Science, 17(12), 1032–1039. 
• Porges S. W. The Polyvagal Theory: Neurophysiological foundations of emotions, attachment, communication, and self-regulation. New York : W. W. Norton & Company, 2011. 347 p.

Варто подивитись

Why we hold hands: Dr. James Coan at TEDxCharlottesville 2013 https://www.youtube.com/watch?v=1UMHUPPQ96c