Несамовито щаслива: Життя, антипсихотики та книжки Дженні Ловсон

Кумедна книжка про жахливі речі

Дженні Ловсон — шалено популярна блогерка та автор неймовірно кумедних бестселерів — це жінка, яка стала «несамовито щасливою» не тільки завдяки своєму таланту, скільки наперекір своїм психічним розладам: від депресії до безсоння, від синдрому дефіциту уваги до панічних атак. Як їй це вдалося? Бо одного дня вона вирішила, що суму з неї досить.

Дописуючи на власному сайті The Bloggess, Дженні стала однією з 50 найвпливовіших мам-блогерок, а видання Forbes внесло її блог до списку 100 найпопулярніших інтернет-ресурсів для жінок. Наразі вона надрукувала три книжки, які стали бестселерами. Друга книжка «Несамовито щаслива» вийшла в українському перекладі у видавництві «Віват».

Вас попереджали

Це кумедна книжка про життя із психічним розладом. Таке поєднання звучить жахливо, але особисто я страждаю на психічний розлад, і деякі мої найемоційніші знайомі також. Тому, якщо книжка вам не сподобається, ви просто недостатньо збожеволіли, аби добряче нею насолодитися. Хоч там як, вам усе одно пощастило.

Як приєднатися до руху несамовито щасливих

З огляду на всі обставини останні півроку були до біса схожі на вікторіанську трагедію. Сьогодні мій чоловік Віктор віддав мені листа, де повідомлялося про передчасну смерть ще одного мого друга. Ви, мабуть, упевнені, що це зіштовхнуло мене у безвихідну коловерть ксанаксу та пісень Регіни Спектор? А дзуськи! Не зіштовхнуло. Досить з мене цього довбучого смутку! Не знаю, що останнім часом коїться з цим мерзенним всесвітом, але з мене направду досить. Я маю намір бути несамовито щасливою, хай там що! Ви це чуєте? Це я сміюся, агов! Я регочу так голосно, щоби ви, бодай вам позакладало, мене почули. Я розхитаю цей паскудний світ своїми безпідставними веселощами (…) Власне, саме зараз я засновую новий рух. Рух несамовито щасливих. І це буде дивовижно, бо, по-перше, ми шаленітимемо від щастя, а по-друге, налякаємо до всирачки всіх, хто нас ненавидить, бо ці вишкребки не хочуть бачити нас навіть помірно втішеними, не кажучи вже про несамовито щасливих, і це збаламутить їхній світ. (…) За кілька годин тег #НЕСАМОВИТОЩАСЛИВІ увійшов до світових трендів твіттера, бо люди вголос заявили про намагання вибороти власне життя в потвори депресії. І це був лише початок.

Удай, ніби ти вмієш

Одразу після сніданку я пішла до невеличкої студії, де записували мою аудіокнижку. Виходило не дуже добре. Я мала переконати всіх дозволити мені оповідати мою власну книжку, позаяк більшість аудіокнижок своїми оксамитовими голосами начитують професіонали, а мій голос звучав так, ніби Мінні Маус захворіла, а до цього провела забагато часу в Техасі. Було чутно навіть булькотіння в моєму животі. Чи могли вони не відчути смертельний переляк у голосі? Правільна відповідь: «Ні, не могли», тож вони зупиняли мене кожні кілька секунд і пропонували прочитати рядок спочатку . (…) І ось тоді я збагнула, як сильно хочу розповісти свою історію власним голосом. Я сховалася у ванній кімнаті й надіслала повідомлення моєму другові Нілу Геймену (неперевершеному письменникові й оповідачеві), у якому зізналася, що запанікувала й ледь не втратила шанс розповісти свою історію, бо мій голос видає, яка я слабка та жалюгідна. Він відповів єдиним рядком, який залишився зі мною назавжди: «Удай, ніби ти вмієш». (…) Я пишу цю мантру на руці щоразу перед виходом на сцену чи читаннями. Мені подобається думати, що одного дня я зможу викинути звідти «удай, ніби», але наразі спроби вдавати спрацьовують.

Антипсихотики

Немає нічого приємнішого за усвідомлення, що існують ліки, здатні вирішити твою болючу проблему, аби тільки тобі не казали, що ці препарати зазвичай застосовують шизофреники (чи буцімто одразу, коли ти ковтаєш пігулку, помирає маленька фея). (…) Але, якщо зовсім щиро, вживання антипсихотичних речовин має свої переваги. Насамперед, ви можете розповідати, що приймаєте антипсихотики. Може, звучить по-дурному, але в черзі з двадцяти різних чхунів посеред аптеки можна просто відверто сказати: «Чи не пропустите ви мене без черги? Мені треба хутенько забрати свої ліки від психозу, бо насправді я мала зробити це ще вчора». Ця тактика спрацьовує також у черзі за продуктами, в автоінспекції та деяких їдальнях.

Звідки береться натхнення

«Наповнити свій творчий колодязь» означає різні речі для кожного, але для мене це щось на зразок безкінечного перегляду «Доктора Хто» або читання Девіда Седаріса з лементом «Нащо ти все так спростив?» (…)Натомість я проводжу більшість ранків, вигадуючи, як назвати котів, яких у мене поки що нема. Зараз моє найулюбленіше прізвисько — Президент. Воно дивовижне, бо ви повсякчас казатимете щось такого штибу: «Президент досить сидить у мене на клавіатурі». Чи «Президент щойно відригнув на новий килим». Чи «Мені подобається спати з Президентом, але чого я завжди прокидаюся з його дупою на обличчі?» (…) Віктор, здається, вибухнув: «Ти не заводитимеш більше котів! Це я за ними прибираю! І я, біс його забирай, не вигрібатиму гівно ще й за Президентом!» Він замовк і похитав головою, спантеличений власним сумнівним формулюванням, але я вдоволено посміхнулась: це був той самий різновид суперечки, що став би перлиною мого блогу.

Чому депресія — це стигма?

Дехто каже, що пігулки — це не вирішення психічних проблем, і я поважаю їхню думку. Але часом медикаментозне лікування справді допомагає, і, як на мене, треба бути гнучкішим. (…) Приймати препарати від психічних розладів невесело й непросто, і ніхто з відомих мені людей не робив цього заради кайфу. Підлітки не купують прозак на чорному ринку, аби прихопити з собою на рейв. (…) Я не можу уявити іншої хвороби, за якої людину змушують почуватися винною, а в разі потреби змінити ліки — сумніваються, чи добре вона про себе піклувалась. (…) Багато хто зі стривожених друзів та рідних подумав, що промах з першими пігулками — чіткий знак, буцімто ліки — не вирішення проблеми: якби так було насправді, я б одразу одужала. Бо очевидно ж, що я просто була не така хвора, як розповідала, тож лікування не мало сенсу. Хіба не логічно, що, коли ви хворієте на рак, лікар призначає найкращі ліки з наявних, і коли пухлина вмить не зникла, то ви просто прикидалися, аби привернути увагу? (…) Мої ліки не визначають, хто я є. Я не псих. Я не небезпечна. Мої ліки — це ніби дрібка солі. Печена картопля згодиться й без солі, але кожен скаже, що дрібка солі здатна все змінити. Вважайте, що я картопля. І мені краще з сіллю.

Відсутність кишень у жіночих штанах

У світі не так багато речей, які змушують мене лютувати дужче, ніж бідність, недотримення основних прав людини та той факт, що здебільшого в жіночому одязі немає кишень. Ясна річ, перші два приклади більш гнитючі, але погодьтеся: відсутність кишень теж дратує. (…) Найближчий жіночий відповідник штанів-з-кишенями — сумка-кишеня, або сумка-клатч. (…) Це просто така кишеня, яку ти маєш носити в руках, доки тобі не набридне й ти не придбаєш для неї сумку.

Особливості подорожі до Японії

Щиро кажучи, мене страшенно лякають туалети в Японії. Гадаю, в майбутньому саме японські туалети замінять людей, бо вони здатні робити все те саме, що й ми, тільки краще. Наприклад, одна з можливостей сучасного японського туалету — підігрів сидіння. Той випадок, коли щось мало б виглядати мило, але насправді дуже бентежить. Це ніби хтось щойно сідав на той унітаз, тільки крім тебе тут нікого немає. Це як туалет з привидами. Хто на таке підпишеться? (…) До того ж тут можна побачити всі можливі різновиди кнопок, важелів та ручок, і можу побитися об заклад, що якась з них запускає ядерну бомбу чи телефонує до Пентагону.

Схуднення

Я вразлива, коли йдеться про мою вагу, але загалом я собі подобаюсь, і я досі надаю перевагу властивим мені формам. Бо коли я гладшаю, зникають зморшки. Ніхто про це не попереджає, але в певному віці, якщо ти знагла схуднеш, ти водночас постраішаєш на пять років, бо тепер жир не заповнює всі ці зморшки. Іноді я переймаюся, що використовую слово «жир», але ж так само я використовую слово «божевільна» для опису самої себе, і мене це влаштовує, бо свої слова я можу брати назад. Також я забираю слово «сексуальний», бо Джастін Тімберлейк надто довго володів цим словом, а йому воно навіть не було потрібне.

Система охорони здоровя

Чекаючи на початок операції, я хвилювалася через оті моторошні історії, у яких люди прокидалися від наркозу й виявляли, що їм видалили не ту частину тіла. «А якщо я прокинусь із прутнем?» — спитала я медсестру. Вона запевнила мене, що такого не станеться. Ще вона сказала, що це поширені страхи, і їй часто доводиться бачити людей, котрі пишуть «не ця нога» на своїй здоровій нозі перед операціями на колінах. Я замислилася, чи не зробити й мені такого, але всюди маленькі нотатки по всьому тілі на кшталт: «Ні, не тут», «О, тепер тепліше!», «Що ти робиш? Мені це ще знадобиться!», «Руки геть! Це моє!». Але Віктор не дав мені маркера. Він сказав, що мені не можна довіряти навіть коли я твереза, не те що зараз, під дією ліків.

Чи не ви — номер 25?

Я маю теку під назвою «Тека двадцяти чотирьох». Там я зберігаю листи від двадцяти чотирьох осіб, котрі цілеспрямовано планували самогубство, але зупинилися й отримали допомогу. І не через те, що я написала в блозі, а через дивовижний відгук спільноти людей, які прочитали й сказали: «Я з тобою». Їх урятували люди, котрі написали про втрату матері, чи батька, чи дитини через самогубство, і як би вони будь-що віддали, тільки переконати їх не вірити брехні, що її втовкмачує психічний розлад. (…) Двадцять чотири особи досі живі й досі з нами, бо люди виявилися достатньо хоробрими, аби говорити про власні страждання чи співчувати так, щоб переконати інших у їхній цінності. Чи просто сказати: «Я не можу зрозуміти твоєї хвороби, але я точно знаю, що світ кращій, коли в ньому є ти». (…) Коли я вперше почала розповідати про свою «Теку двадцяти чотирьох», я була шокована кількістю людей, які шепотіли мені на вухо під час автографсесій, що вони — номер двадцять п`ять. (…) Я хвилююся, що одного дня інші діти глузуватимуть з моєї дочки, коли подорослішають достатньо, щоби прочитати і зрозуміти мою історію. Іноді я замислююся, чи не краще просто тихо сидіти й не вимахувати прапором: «Я приторочена і цим пишаюся». Але я не випущу його, хіба хтось видере його з моїх рук. Бо якщо все покинути, можливо, було б легше. Але не краще.

— Читайте также: Не така дівчина: Життя, кіно та книга Ліни Данем

Мы в Facebook