Оксана Покальчук: «Щоб займатись правозахистом необхідна віра в людство»

Оксана Покальчук — керівниця міжнародної правозахисної організації Amnesty International Ukraine. Ми поговорили з нею про її шлях у правозахисній діяльності, про права жінок та виклики українського суспільства сьогодні.

Дитячі мрії і «дорослий вибір»

Ще у шкільні роки я вирішила, що хочу бути юристкою. Певною мірою на вибір професії вплинула й історія моєї родини: це і репресії, і розкуркулення та голод. Мій дід по батьковій лінії відсидів у Лук’янівському СІЗО по справі “Спілки визволення України”. Мого батька, письменника Юрка Покальчука, також переслідувала радянська влада. Ця несправедливість формувала в мені потребу досліджувати й аналізувати все самостійно, а не сліпо довіряти тому, що говорять або пишуть. Спершу я вступила в коледж, де провчилася 4 роки на правознавстві, згодом навчалася в Академії адвокатури і паралельно працювала юристкою на одному з телеканалів.

Був смішний випадок у моєму житті, але водночас дуже вирішальний. Років зо 10-12 назад було надзвичайно спекотне літо, і кожного дня по дорозі в офіс я проходила повз задушливий і пекельний перехід на Майдані Незалежності. У народі його ще називають “труба”, там були кафешки, фастфуди, а шахти вентиляції з цих закладів виходили прямо в “трубу”, а не назовні. Це створювало пекельну задуху, що робило моменти життя перехожих “труби” просто нестерпними. Я подумала: якщо молоді люди так страждають від задухи в переході, то як себе почувають літні особи чи люди із серцевими недугами. Так виникла мета — вплинути на ситуацію.

Я використала увесь свій юридичний потенціал і надіслала листи в усі можливі установи. Через деякий час у безкоштовній газеті вийшла стаття про скаргу до місцевої влади і рішення винести всі вентиляційні шахти харчових закладів у “трубі” назовні. Звичайно мої звернення могли бути далеко не вирішальними, але в той момент я зрозуміла: кожен лист має значення, кожна дія впливає на ситуацію. Ось тут і відбувся “світч”, переломний момент, коли я зрозуміла, що від мене залежить, і я можу робити щось на користь іншим. Згодом я відчула необхідність ставити перед собою виклики й бути поряд із людьми, які опинилися в біді. Тож, доля занесла мене у сферу захисту прав ЛГБТ-людей, ось там я мала справу з тотальною несправедливістю. Раніше я була впевнена, що все можна змінити, якщо правильно й доступно пояснити, але виявилося не все так просто.

Тому ключовими моментами у моєму професійному житті стали цей лист про “трубу” і мур нерозуміння й несправедливості, на який я натрапила у сфері захисту ЛГБТ-людей. Ти намагаєшся захистити від очевидних порушень їхніх прав, а система тебе не чує, використовує маніпуляції, неправдиву і неперевірену інформацію. Цей досвід дуже загартував мене і запалив бажання займатись саме правозахистом. На додаток, в той період майже не було безкоштовної правової допомоги, а людей, які були готові допомогти, — їх було мізерно мало. Правам людини по правді мене ґрунтовно не навчали, формально у мене був піврічний курс в Академії адвокатури, але ми не заглиблювалися в суть.

Нас не вчили, що закон може порушувати права людини.

Я багато займалась самоосвітою, переймала досвід колег з інших країн та вивчала юридичну і правозахисну літературу. Через деякий час я спробувала подати свою кандидатуру в Європейський суд з прав людини у Страсбурзі. Це було дуже амбітно, але мені вдалося. І це ще раз свідчить про те, що немає нічого неможливого. За три роки я повернулась в Україну в організацію Amnesty International, мені завжди хотілося працювати саме в Україні і на благо України.

Насамперед, правозахисникам і правозахисницям необхідна віра в людство. Без віри в людей, їхню силу і без любові — нічого не вийде. Немає «поганих» чи «хороших» людей, є погані, жахливі та неприйнятні вчинки. На кожен такий вчинок є своя причина, і людина має понести відповідальність за скоєне. Проте наша задача — зрозуміти, чому людина так вчинила, не допустити повторення неприйнятних дій і загалом працювати заради системних змін, щоб зробити життя кращим, справедливішим і добрішим.

Про Amnesty International

Спектр питань, який охоплює Amnesty International, є доволі широкий. Наша організація налічує понад 7 мільйонів членів і членкинь у понад 150 країнах світу. Ми покриваємо чи не всі сфери прав людини: від свободи думки й мирних зібрань до права на справедливий суд, безпеку й здоров’я.

В Україні ми більше фокусуємося на темі домашнього насильства і лобіюємо ратифікацію Стамбульської конвенції, надаємо підтримку в’язням совісті й реагуємо на випадки дискримінації щодо ЛГБТКІ-людей і представників та представниць національних меншин. Словом, де порушують права людини, там починається наша робота. Ми беремо в роботу кілька показових історій, які можуть продемонструвати проблему в цілому. Приміром, справу незаконного засудженого кримськотатарського правозахисника Еміра Усеїна Куку. Через його історію ми порушуємо глобальне питання політичних переслідувань і порушень гуманітарного права і права людини на території окупованого Криму. Також ми слідкуємо за досудовим розслідуванням по справі Валерії Сікал щодо сексуального домагання у Збройних силах. Ми отримуємо чимало запитів від потерпілих і допомагаємо, залежно від наших ресурсів. Якщо таких ресурсів недостатньо, перенаправляємо в інші організації.

Бути менеджеркою

У мене є цінності рівності і недискримінації, і вони проявляються не лише в публічній та правовій площинах, а ще й в менеджменті. Я завжди намагаюсь не нав’язувати свою точку зору й давати можливість людини розвиватись. Мені як менеджерці дуже важливо не лише задати напрямок, поставити мету, але і створити платформу та простір, де люди могли б розквітнути й реалізувати власні проєкти. Моє завдання зробити так, щоб робота не стала ще одним місцем “війни”. Звісно це не домашня атмосфера, але в моїх силах зменшити тиск его і дати можливість рости тим, хто може й хоче вирости.

Я також пишаюсь, що мій колектив в Amnesty працює на принципах рівності, плюралізму й толерантності, ми відкриті до співпраці із людьми, незалежно від гендеру, національності, кольору шкіри, сексуальної орієнтації і віросповідання. Це робить нас більш гнучкими, а наші ідеї й проєкти більш різноманітними. Це дозволяє нам не мислити стереотипами, а знаходити нові підходи й розв’язувати задачі нестандартно».

Найважливіші проєкти

Мабуть, найважливіший наш проєкт — це дослідження про секретні тюрми як на підконтрольній, так і непідконтрольній територіях України. Нам вдалося виявити й отримати імена людей, яких незаконно, без рішення суду тримали в неволі без зв’язку із зовнішнім світом, зокрема, в недіючому ізоляторі Харківського управління СБУ. Після початку збройного конфлікту на сході України людей просто викрадали, і ні родина, ні знайомі не знали, куди їх увезли. Найбільшим досягненням стало те, що протягом пів року після публікації дослідження українська сторона звільнила всіх 18 осіб, яких таємно утримували впродовж тривалого часу під вартою та піддавали катуванням і жорстокому поводженню. Це була беззаперечна перемога, наперекір тиску, шеймінгу і цькуванню нашої організації з боку суспільства, яке не визнавало цю проблему.

Іще однією, не побоюсь цього слова, справою мого теперішнього життя є ратифікація Україною Стамбульської конвенції (Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами). Україна підписала цей документ ще в 2011 році, проте так і не спромоглася ратифікувати його. Чому це важливо? По-перше, в Україні ця проблема досить масштабна, за даними ООН 1,1 млн жінок щороку потерпають від домашнього насильства, але у суспільстві про це соромно й негоже говорити. Ратифікувавши Стамбульську конвенцію, Україні не лише доведеться адаптувати законодавство і максимально протидіяти та запобігати домашньому насильству, держава прийме відповідні правила гри і засвідчить про це на міжнародному рівні. Дуже важливо розуміти, що будь-яке насильство породжує нове насильство. І якщо зупинити його вдома, є шанс і надія знизити рівень насилля у суспільстві загалом. Ми маємо зруйнувати середовище, де насильство є природним і зрозумілим як в межах дому, та в країні в цілому.

Права жінок — теж права людини

Розмежування “прав людини” і “прав жінок” — це не міф, це дійсно є, і я періодично з цим зіштовхуюся. Воно звучить так: права людини важливі, а права жінок — це вигадка. Хоч варто сказати, що за останні кілька років таке ставлення змінилося на краще. Коли ми говорили про права жінок в 2010 році, на тебе дивились щонайменше дивно. Зараз я бачу динаміку змін і поступ у розумінні з боку суспільства.

Нам усім важливо усвідомлювати, що права жінок, які маємо нині, це плід кропіткої праці наших попередниць. Вони виборювали право здобувати вищу освіту, самостійно розпоряджатися своїм тілом, брати участь у виборах, вирішувати за кого і коли одружуватися, вільно розлучатись або не виходити заміж взагалі. За всі ці права покладене не одне життя і не одна доля, варто про це пам’ятати. Наші уявлення про гендерні ролі сформувалися під впливом виховання і традицій, і це ніби невидимі окуляри, крізь які ми дивимося на світ, не помічаючи несправедливість, унормовуючи насильство. Права жінок я розглядаю у площині прав інших уразливих груп, за які треба боротися.

Жінки, що надихають

Мене напрочуд надихають жінки, які створили український жіночий альманах “Перший вінок”, — це і Ольга Кобилянська, і Олена Пчілка, і Ганна Барвінок, і Уляна Кравченко. У них вистачило сил, наснаги і розуму видавати перший суто жіночий альманах. Я вважаю, що це було абсолютно революційно. Я не уявляю, через яке пекло пройшли ці жінки в середині своїх сімей й оточення, як вони змогли заручитися підтримкою. Для мене це справжній подвиг як на символічному, так і буденному рівнях.

Мене також надихають сучасні жінки, які працюють в гарячих точках, приміром, на Близькому Сході чи в Африці, або в так званих “чоловічих” сферах, як от в лавах Національної поліції. Переважно ці жінки мають сім’ю та дітей. Мене непокоїть, але водночас захоплює, як вони побороли страх за родину.

Мене меншою мірою захоплюють досягнення формальні, приміром, високі посади у провідних інституціях. Я не кажу, що це не круто, але цей шлях мені більш зрозумілий, тут можна розвивати навички й досягати успіху. Для мене більш важлива особиста історія, приміром, шлях одинокої мами, яка переїхала в інше місто і влаштувалась на роботу поліцейською. Як вона справляється з щоденними справами, хворобами дитини, булінгом на роботі? Ми всі дуже вразливі, коли йдеться про сім’ю, і поєднувати цю вразливість з неймовірною витримкою і ризиком, це щось неймовірне.

Що бентежить правозахисників?

Якщо ти займаєшся правозахистом, ти ніде не відчуваєш себе безпечно, але я розумію, навіщо я це роблю. Правозахисна діяльність — це критика влади, і ця критика може не подобатись, але це нормально. Утім, як далеко готові піти ті, кого ми критикуємо, завжди насторожує мене і змушує бути напоготові. Якщо ти висловлюєш правильну, але непопулярну думку, більшість може бути проти тебе. Але ти маєш розуміти, що ті люди, які сьогодні на тебе нападають, завтра теж можуть опинитися в меншості. І зрештою, їх також тобі доведеться захищати. Влада, дискурс і погляди змінюються, у людей є право на власну думку, а мені важливо пам’ятати про права людини, які є універсальними і не змінюються зі зміною політичних ідей.

Мене підтримує усвідомлення моєї місії і думка, за кого і на яких цінностях я стою.

Глобально мене непокоїть місце людини в еру активного розвитку технологій. Адже велика частина суспільства перебуває у фрустрації і через брак знань та ресурсів може опинитися в ролі аутсайдерів, на інтелектуальному, професійному й психологічному узбіччі. Нам необхідно по можливості інтегрувати якомога більше людей до наукового прогресу, розвивати в них цифрову грамотність й аналітичне мислення. Через верховенство тих, у кого є ресурси і доступ до масової аудиторії, у суспільства спотворюється реальна картина буття. Ми опинились у світі, де мільйони слідкують за супутниками Ілона Маска, проте майже нікого не обходить тотальний брак питної води на планеті.

Мене також тривожить вплив ІТ-гігантів. Вони вже впливають на наші рішення за допомогою таргетованої реклами, відстежують нашу онлайн-поведінку, місцезнаходження і формують наш цифровий порядок денний. Технології дали нам величезні можливості, але й почали наступати на наші права. Не меншу загрозу становить і неконтрольоване поширення технологій розпізнавання обличчя, за допомогою яких влада й комерційні корпорації можуть позбавити нас свободи, якої і так небагато залишилось.

 

 

Фото з особистого архіву Оксани Покальчук.

• Читайте також: Америка, материнство та ІТ: Марія Панютіна з LinkedIn про свій досвід