Від родинних цінностей до великих реформ: інтерв’ю з Оксаною Жолнович

Оксана Жолнович вміло поєднує особисті цінності з професійними досягненнями. Вирісши у великій і згуртованій родині, вона навчилася цінувати родинні зв’язки, підтримку та безумовну любов. Саме ці принципи вона принесла у свою роботу, очоливши низку важливих проєктів у соціальній сфері. У нашій розмові пані міністр соціальної політики України ділиться тим, як сім’я вплинула на її особистість, формування цінностей і професійний вибір, а також розповідає про виклики на шляху реформування соціальної політики та підтримки українських родин у складний час.

Пані Оксано, ви розповідали, що виросли у великій родині, де всі були дуже близькі. Як це вплинуло на вашу особистість і на подальше життя?

Думаю, що все, що ми робимо у дорослому житті, тягнеться з дитинства. Сімейне виховання — це основа всього. Саме тому в міністерстві ми працюємо над тим, щоб кожна дитина в Україні мала родину. Для мене це дуже важливо. Що мені дала моя родина? Насамперед відчуття безумовної любові. Я завжди можу повернутися думками до родинних моментів.

.

Сім’я — це місце, де я можу зарядитися енергією. Це підтримка і прийняття, які досі формують моє оточення.

Я дуже близька зі своїми сестрами і братами. У нас завжди було так: за столом збирається більш ніж десять людей, і це для мене абсолютно нормально. Це те відчуття, коли тебе приймають такою, якою ти є, і це дуже важливо.

Ми виросли в селі, де з дитинства привчали до праці. Тому я звикла до систематичної роботи, не боюся нового і знаю, що жодна робота не є принизливою.

Зараз, на жаль, ми бачимося з близькими не так часто, як хотілося б. Переважно спілкуємося по відеозв’язку, і зустрічаємося лише на свята або вихідні. Звісно, мені дуже бракує цих зустрічей, але сьогодні це реальність для багатьох українців.

.

Чи одразу ви обрали для себе майбутню професію?

Десь з 14 років я точно знала, що хочу стати юристкою. Попри те що мої батьки були вчителями, мене завжди тягнуло до права. Я відвідувала правничу школу і жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Юридична професія відкриває багато можливостей для реалізації у різних сферах.

Пані Оксано, ви змінили спокійне життя у Львові на динамічну роботу в міністерстві. Що спонукало вас до такого кардинального рішення? Які виклики та можливості ви бачите у нинішній ролі, особливо з огляду на необхідність проводити реформи, які не завжди є популярними серед населення?

Моя неспокійна душа завжди прагнула нових викликів. Навіть у Львові я поєднувала кілька напрямів: викладала в університеті, займалася адвокатською діяльністю, заснувала кілька громадських організацій, створювала політичну партію мережевого типу і навіть керувала ОСББ у своєму будинку. Завдяки цьому різноманітному досвіду я можу дивитися на проблему з різних перспектив і розуміти її суть.

Чому мене завжди цікавили громадські організації, політична діяльність? Бо коли стільки років вкладаєшся у свій розвиток, професійне зростання, то хочеться застосувати свій потенціал на користь суспільству. Мене постійно переслідувало таке відчуття, і я шукала способи, як стати більш ефективною у соціальних проєктах. Це і привело мене до міністерства, де всі мої попередні досвіди знайшли своє місце.

Міністерство об’єднує багато з того, чим я займалася раніше: це і співпраця з волонтерами, координація волонтерських активностей, і нормотворчість, яку я засвоїла під час наукової роботи в університеті. Тут я можу застосовувати всі навички, які я здобула за ці роки.

Ваш досвід роботи юристкою та викладачем, безумовно, став у пригоді у вашій нинішній ролі. Які навички та знання з цих професій ви використовуєте у своїй роботі у Мінсоцполітики?

Робота юристки — це про суспільні відносини. Вони регулюються правом, і розуміння цього допомагає створювати нові правила у соціальній сфері. Завдяки юридичному та науковому досвіду я дуже добре розумію, як постанови, проєкти чи закони вписуються у загальну систему і як будуть виконуватися на практиці. Це дає змогу краще вибудовувати правові механізми. Моя наукова робота — це про аналіз: я навчилася швидко працювати з великим обсягом інформації, виділяти найважливіше і знаходити нові рішення у теперішніх реаліях. Тому навички творчості, креативності та систематизації надзвичайно важливі зараз, коли ми перебудовуємо процеси у соціальній сфері.

Без сміливості та творчого підходу не обійтися.

На вашу думку, які ключові зміни у соціальній політиці України є найбільш необхідними? Про які досягнення команди Міністерства соціальної політики можна говорити вже зараз?

Ключова зміна — це зміна підходу до соціальної політики. Її часто зводять до виплат, але рідко запитують «чому?» і «навіщо?». Як у лікарні, де ліки мають на меті одужання, так і соціальна політика повинна допомагати людям подолати труднощі й стати самостійними.

Ми хочемо зробити систему соціальної допомоги більш ефективною та людяною, допомагаючи людям виходити з кризи. Соціальні послуги мають підтримувати на шляху до самостійності: це може бути допомога при насильстві, юридичні послуги, реабілітація чи перенавчання.

Ми також створюємо послуги для переобладнання житла під потреби людей з інвалідністю та надаємо підтримку для перенавчання і працевлаштування, щоб людина могла повернутися на ринок праці. Це комплексний підхід, який ми розробляємо разом із Міністерством охорони здоров’я та Міністерством економіки.

Для ветеранів ми запустили послугу відновлення родинних стосунків, де під час відпочинку всією сімʼєю в групах вони працюють над емоційними та сімейними питаннями. Це допомагає поновити зв’язок після тривалих розлук і різного пережитого досвіду.

Також ми почали надавати соціальну підтримку безпосередньо у бойових підрозділах, де військові отримують допомогу у вирішенні своїх цивільних проблем. Ми продовжуємо розвивати нові соціальні послуги і працюємо з місцевою владою, щоб ніхто не залишався без підтримки.

У сфері гуманітарної допомоги ми створили цифрову систему, яка спрощує реєстрацію, звітність і розподіл допомоги.

Для внутрішньопереміщених осіб ми запровадили дистанційну ідентифікацію, спростили виплати тим, хто втратив документи на окупованих територіях та створили механізми для сплати додаткових внесків до пенсійного рахунку.

Ми розробили програму сприяння усиновленню, спрощуємо бюрократичні перепони, надали оплачуваних помічників та можливість відпусток, підвищили фінансову підтримку в сімейних формах виховання дітей. Тепер кількість охочих стати патронатними вихователями зростає, і це створює можливість дітям потрапляти у родини, а не в інтернат.

Щодо пенсійної системи, наша мета — забезпечити справедливі пенсії та гідну старість. Ми хочемо, щоб літні люди могли вести активне життя, а не були замкнені вдома. Для цього створюємо університети третього віку і центри денного догляду, де літні люди можуть спілкуватися та брати участь в активностях.  Хоча ми не можемо радикально збільшити пенсії, всі виплати відбуваються вчасно, і ми щороку проводимо індексацію, збільшуючи їх на рівень інфляції. Зважаючи на кількість платників єдиного соціального податку та пенсіонерів, говорити про значне підвищення пенсій складно, але ми робимо все можливе для стабільності системи. Ми об’єднали зусилля з міжнародними організаціями, щоб підтримувати пенсіонерів та людей з інвалідністю, особливо у прифронтових регіонах.

Соціальні послуги також націлені на допомогу людям, які переживають стрес. В Україні вже працює понад 180 центрів життєстійкості, де надається групова психосоціальна підтримка. Тут люди зі схожим травматичним досвідом зміцнюють одне одного, відновлюють емоційну стабільність, спілкуючись у супроводі фахівців із психології та соціальної роботи.

Ви підтримуєте зв’язок із громадськістю? Як враховуєте їхні потреби у своїй роботі?

Спілкуємось з людьми через постійні зустрічі, робочі групи та співпрацю з громадськими організаціями, щоб врахувати потреби людей у наших рішеннях. Я підтримую зв’язок із людьми через повсякденні справи. Часто користуюся метро, роблю покупки у супермаркетах, бачу зростання цін і розумію, як це впливає на родини. Важливо не лише бачити проблеми, але й знати, як їх можна вирішити.

Через постійні наради та заходи я часто пересуваюся і автомобілем. У машині готуюсь до зустрічей, читаю документи. Інколи це відчувається як певне ув’язнення, адже бракує часу просто пройтися вулицею, подивитися на природу, насолодитися моментами наодинці. Для мене такі прогулянки — це ще і можливість перезавантажитися, що дуже важливо.

Які особисті якості, на вашу думку, є найважливішими для успішного керівника у сфері соціальної політики?

Емпатія є однією з ключових якостей для соціальної сфери. Без неї складно працювати з людьми, які опинилися у складних життєвих ситуаціях.

Дуже важливо розуміти, що кожна твоя дія впливає на життя інших, і вона може як покращити, так і погіршити ситуацію.

Однак емпатія не означає, що потрібно повністю занурюватися у чужий біль. Як і в медицині, необхідно співчувати та допомагати, але не можна настільки приєднуватися до чужих емоцій, щоб втрачати об’єктивність.

Для мене завжди важливо розуміти мету — соціальна політика спрямована на те, щоб вивести людину з кризи. Цей підхід допомагає залишатися раціональною та зосередженою на тому, що я можу зробити, щоб покращити якість життя людини і зробити його більш комфортним.

А хто найбільше підтримував вас у складних ситуаціях?

Моїх батьків вже немає, але вони завжди підтримували мене у будь-яких ситуаціях.

З вибором юридичної кар’єри у мене не виникало жодних сумнівів: батьки завжди були поруч. Вони допомогли знайти репетиторів, а тато тричі на тиждень возив мене до Львова, навіть у найхолодніші зими, щоб я могла якісно підготуватися до вступу. Їхня турбота була неймовірною, і я завжди буду вдячна їм за це.

Зараз моя родина продовжує мене підтримувати. Хоч я не завжди розповідаю про всі подробиці, точно знаю, що їхня любов і емоційна підтримка завжди зі мною, незалежно від обставин.

Ви згадували про досвід інвалідності у вашій родині, зокрема про ампутацію у батька. Як це вплинуло на ваше сприйняття соціальної політики?

Так, коли моєму татові було 53 роки, через цукровий діабет йому ампутували одну ногу, а за рік — другу. Це був величезний стрес для нашої родини, але його сила і стійкість показали мені, що немає ситуації, з якої не можна знайти вихід.

Він ходив на двох протезах, хоча це був уже поважний вік, і ті протези були зовсім не такими, як сьогодні. Він продовжував їздити на машині, переробив її на ручне керування, і працював до останнього дня. Його приклад навчив мене, що немає обставин, за яких варто скласти руки і не боротися.

Коли я прийшла у соціальну політику, досвід батька став для мене маркером. Усі труднощі, через які ми пройшли, дали мені краще розуміння досвіду людей у схожих ситуаціях і зміцнили мою мотивацію допомагати їм.

Ваша родина зараз проживає важкий емоційний період, бо ваш син воює. Розкажіть про це, будь ласка.

Я дуже пишаюсь своїм сином. Він пішов на фронт у 18 років, я розуміла, що не можу його зупинити — це був юнацький максималізм, але він був готовий навіть більше, ніж удвічі старші люди. Зараз син дуже швидко розвивається: починав піхотинцем, був бойовим медиком, тепер займається РЕБом. Він постійно навчається і вдосконалює свої навички. Так, це непросто, коли твоя дитина воює, але я вірю в краще. Як бачите, воюють і діти чиновників.

У моєї заступниці чоловік на фронті, він починав як піхотинець. У держсекретаря брат воює у десантному підрозділі. У кожній родині хтось воює, і це війна кожного з нас.

Щодо моїх емоцій, я намагаюся не зациклюватися на страхах. Спочатку було дуже важко: не могла спати, довелося приймати антидепресанти. Але потім я зрозуміла, що не можу контролювати все, що може статися.

Важливо прийняти реальність і сфокусуватися на тому, що я можу зробити тут, щоб мій син повернувся у кращу Україну. Це допомагає мені триматися.

Що в умовах стресу допомагає вам відновити сили та зберегти емоційну рівновагу?

Найсильніше мене перезавантажує читання, особливо дитяча фантастика. Я читала ці книги разом із сином, і зараз із племінницями читаємо про Мохобородька, Гаррі Поттера — це занурює в інший світ, відволікає. А ще художня література збагачує мову, для мене це дуже важливо.

Розкажіть, будь ласка, що ви читаєте, які книги за останній час найбільше вразили і чому?

О, їх кілька. Почну з книги «Солодка Даруся» Марії Матіос. Це дуже складна книжка про окупацію, і вона мене вразила глибиною. Вона показує, як люди виживають у неймовірно важких обставинах, і як важливо не засуджувати їх за це.

Друга — це «Царівна» Ольги Кобилянської. Книжка про постійний розвиток і самовдосконалення.

Ще одна сильний для мене твір — «Людина в пошуках справжнього сенсу» Віктора Франкла. Це про силу внутрішнього світла, яку ми несемо в собі, навіть у найважчі моменти життя.

Окрім цього, я читаю дитячу фантастику. Наприклад, серії «Коти-вояки» або «Часодії». Вони наче для підлітків, але ці книжки також наповнюють мене. І хоча це фантастика, у них теж можна знайти багато алегорій, які відображають реальне життя і структуру суспільства.

Як ви відчуваєте зараз роль жінок у політиці і суспільстві? Які зміни вважаєте потрібними?

Жінки зараз вимушено взяли на себе більше відповідальності за все, ніж раніше. Наприклад, коли я виховувала свого сина, ми з чоловіком ділили обов’язки порівну. Я могла спокійно піти попити каву з друзями, знаючи, що дитина під наглядом батька. Це було важливо і для мене, і для нього, адже участь чоловіків у вихованні дітей має велике значення. Зараз, на жаль, багато жінок не мають такої підтримки і змушені робити все самостійно.

Крім того, жінки взяли на себе ще й соціальні ролі — працювати, заробляти, допомагати. Тому важливо не вигоряти і берегти свої сили.

Ми з БО “Фонд Олени Пінчук” розробляємо програму для жінок, що працюють, тих, які не дозволяють собі розслабитися. Ми всі вдягнули «броню», ховаємо свої емоції, щоб вистояти і покрити своїми зусиллями ще більше, ніж раніше. Але важливо пам’ятати, що резерви не безмежні. Тому плануємо реалізовувати таку програму в наших Центрах життєстійкості.

Щодо політики, я вважаю, що жінок повинно бути більше. Спільне доповнення чоловіків і жінок створює сильнішу політику. Тому жінкам потрібно бути сміливішими і йти у ті сфери, які ще не були для них типовими. Це шанс для України стати інклюзивнішою і сильнішою.

Присутність жінок змінює робочі колективи, це видно навіть в армії. Жінки змусили переглянути умови праці, зокрема питання гігієни, особистих потреб. Жінки на керівних посадах привертають більше уваги до потреб і чоловіків.

Який вибір найбільше вплинув на ваше життя?

Напевно, це був вибір займатися громадською та політичною діяльністю. Цей крок виштовхнув мене зі звичної юридичної сфери і відкрив безліч інших можливостей і людей, яких я, можливо, ніколи б не зустріла за інших обставин.

Яку пораду ви б дали собі на початку кар’єри?

Бути більш впевненою. Багато жінок недооцінюють свої знання та вміння. Я довго думала, що не досить розумна чи досвідчена для керівних посад. Це поширена проблема — чимало жінок відчувають подібну невпевненість. Нам потрібно більше здорової віри в себе. Іноді варто дозволити собі рухатися вперед, навіть якщо відчуваєш, що ще не зовсім готова.

Які ваші мрії та цілі на майбутнє, як у професійній, так і в особистій сферах? Що ви хочете досягти протягом наступних кількох років?

Хочу спробувати себе в якійсь новій сфері. Можливо, бізнес. Можливо, це будуть якісь міжнародні громадські організації. Але я точно готую себе до якоїсь нової сфери, щоб ще розширити свій досвід, враження, вміння, свої знання.

Які найважливіші уроки ви отримали у житті та що з цього ви б хотіли передати наступним поколінням, особливо жінкам, які прагнуть бути успішними у своїй кар’єрі?

Вірити у себе. Це дуже важливо. Ставити перед собою цілі. Тобто розуміти свої потреби, тому що вони можуть бути різними. І успішність теж різна.

Я б хотіла сказати кожній жінці: незалежно від того чи вона обіймає високу посаду, чи виховала п’ятьох дітей — і те, і те є успіхом.

Успіх — це не лише про кар’єру, це про відданість своїй справі, яку любиш.