Ганна Улюра, український літературознавець, кандидат філологічних наук, літературний критик
Кожна епоха міркує над своїм «головним питанням». Коли таке питання нарешті формулюють, це не означає, що відповідь на нього знайшли, це значить зрозуміли, кого треба питати. В одному з есе, що увійшли до «Планети Полин», Оксана Забужко пише про найголовніший культурний смисл нашої доби: вперше за всю історію людства надали слово тим, які доти мовчали, від першої особи заговорив Інший – заговорив своєю мовою, заговорив про речі йому/їй важливі, заговорив голосно і гнівно… І бач, у скількох потенційних слухачів тут же почалася істерична глухота. Історії множаться, кожна відчайдушне потребує свого слухача. Щоб почути історії Іншого, треба научитися самому собі ставати Іншим. Ой яка складна ж та вправа.
В «Планеті Полин» є чотирнадцять есе, вони згруповані в три великі розділи. Умовно жіночий портрет, умовно чоловічий, умовно групова знімка. Героїнями першого розділу стали Софія Яблонська, Катерина Білокур, Соломія Павличко, Ольга Токарчук і та «анонімка», що була прототипом сестри-убивці в «Казці про калинову сопілку». Це ті, хто приречені залишатися поза офіційною історією, й чинять опір невидимості. Чоловіки-герої «Планети полин»: Іван Забужко, Юрій Покальчук, Юрій Шевельов, Йосиф Бродський, Леонід Плющ. Це ті, хто приречені на історію, й чинять опір її контролюючому погляду. В трьох «колективних» нарисах Забужко обмірковує досвід переживання «кінця історії», який випав на долю чорнобильської і постчорнобильських генерацій, досвіди покоління, яке засвідчило смерть імперії і народження держави. Це про саму історію, яка проворно дає відкоша першим двом групам «протестантів».
В часи, коли кінчається Історія, особливої ваги здобувають історії – пошук вірних соратників тут не менш важливий за пошуки розумних опонентів. Просто озирнутися навколо, щоб побачити своїх – це Оксана Забужко в новій книжці і робить: прикликає свій нарід і прощається з тими, хто на поклик не прийшов.
Всі тексти з «Планети Полин» не нові, вони публікувалися раніше, найстарший із них написаний ще в середині 1990-х (до книжки додається бібліографічний опис, за що варто окремо подякувати видавцю). Всі ці тексти відомі, хоча дещо парадоксально: найцікавіший і найцінніший у цій збірці твір, який власне і дав назву книжці, отримавнайменше розголосу. Його якраз і варто читати вкрай уважно.
До цього фінального есе ведуть всі стежки в «Планеті Полин», бо тринадцять попередніх нарисів обґрунтовують трагічність буття. З усвідомленням трагічності буття людина починає розказувати свою історію. З цього починається будь-яка культура, з крику «Так не повинно бути!», який виривається при зіткненні з несправедливою смертю, а справедливої смерті не буває. Зло повсюдне, навіть якщо до часу приховане.
Розповідь про Чорнобильську катастрофу Забужко починає з дуже приватного спогаду: вона вийшла з тролейбусу, побачила нереально сяйливе небо і раптом пішов сніг, який нагадував радше попіл, і тут же танув, не залишаючи слідів на білому одязі. Вона розповість про знелюднений Київ 1986-го і про те, як тієї весни зміцніли її стосунки з коханим, який згодом стане її чоловіком (і це якась типова дуже біографічна штука, саме цим переймалися здебільшого ті двадцять плюс люди, яких потім назвуть чорнобильським поколінням, а не планували собі бути свідками трагедії). І раптом буде випадкова сценка: порожніми вулицями якась молодиця котить візок з немовлям, нечасті перехожі нажахані її недбалістю…
О ні, це есе про філософію кіно, звісно, воно присвячене Трієру, Довженко і Тарковському, які привчають спокійно осмислювати апокаліпсис. Тільки есе те не зовсім про них, от в чому справа. Воно про те, що катастрофа не залишає слідів, про втрати, які не можна засвідчити, а значить, не можна оплакати. От що сталося з тим київським неволям 1986-го року народження? І скільки їх не народилося в 1986-му? Вічна моральна-філософська дилема: щоб одна людина могла існувати, інша мусить існувати. Слідів нема і ясно що уже не проступлять на білому. Орвеллівської кімнати 101 (вона її згадає в книжці), може, і не існує, а от Кімната зі «Сталкера» мусить існувати. Це ми, за браком інших слів, називаємо «вірити».
Яка різниця між «почути» і «засвідчити»? Якраз в моменті, коли ти зумієш повірити в те, що тобі довелося почути. Забужко в передмові до «Планети Полин» називає цю книжку свідченням, і це таки правда. «Бо людина, як показало XX століття, здатна розуміти тільки те, про що їй уже сказали».
Читайте також: «Дитячий хор царя Ірода»
