Про що вона мовчить: Новий видавничий проєкт

Гадаємо, кожна з нас хоча б раз у житті чула хоч одну з цих фраз, які вже набили оскому: «Ти ж дівчинка/жінка!», «Ну, вона от нормальна жінка, не те що…», «Основне призначення жінки — бути матір’ю!», «Жінка повинна надихати чоловіка, дбати про його добробут, піклуватися про нього» або ж «Б’є, значить любить! Мовчи!». Всі ці фрази звикло подаються під соусом турботи чи життєвої мудрості, хоча насправді вони є не чим іншим, як токсичними стереотипами. Єдина їхня справжня мета – зробити жінку зручною, вписати її в рамки суспільних очікувань, змусити її мовчати. «Про що вона мовчить» – книжка, написана жінками для жінок і ми всі можемо допомогти у її виданні! Ця збірка – голоси жінок, які наважилися розповісти свою особисту історію, аби інші також перестали мовчати.

Про що збірка

У збірці «Про що вона мовчить» зібрані особисті історії та досвіди жінок, які наважилися говорити. Це близько 50 текстів про тілесність і сексуальність, біль і зцілення, досвід материнства та проживання важкої хвороби, втрату і переосмислення, токсичні стосунки та відстоювання особистих кордонів.

Хоча більшість наведених вище стереотипів були розвінчані попередніми “хвилями” світового фемінізму, в Україні вони досі побутують дуже широко, отруюючи життя безлічі жінок та дівчат. Не в останню чергу так відбувається через те, що ці стереотипи дуже добре накладаються на інші “питомо українські” токсичні патерни – “що люди скажуть”, “не винось сміття з хати” чи “моя хата скраю”. Терпіння й замовчування всього “непрезентабельного” – як особистих труднощів чи хвороб, так і різних форм продавлювання кордонів та насильства, якого ми зазнаємо від інших – стало в Україні традицією. І час її зруйнувати.

Чому збірка потрібна?

Тішить те, що останнім часом усе більше й більше жінок усвідомлюють: ці токсичні фрази, оцінки, очікування та стереотипи не мають нічого спільного ні з турботою, ні з життєвою мудрістю. І чи не ще більш втішно – що вони вчаться давати цьому відсіч. Починається вона зі, здавалося би, найпростішого – озвучити, проговорити. Сказати “зі мною так не можна”. Розповісти про те, що болить. Врешті, попрохати про допомогу. Проте це зовсім не просто. Нас роками вчили мовчати, але коли мовчати стало несила – багато хто з нас виявляє, що не те що говорити, а навіть наважитися на говоріння неймовірно важко. І тому кожна з історій, на які нині попри всі складнощі наважуються жінки – цінна і важлива. Із них і складатиметься нова традиція і новий міф про жінку – який насправді зовсім не новий, а до болю знайомий чи не кожній.

Хто у збірці?

Серед авторок збірки: реперка alyona alyona, акторка Ірма Вітовська, журналістка та літературознавиця Ірина Славінська, письменниця та правозахисниця Лариса Денисенко, лікарка Наталія Лелюх, виконавча директорка Українського культурного фонду Юлія Федів, засновниця медіаресурсу The Devochki Оксана Павленко, онкоактивістка Дарина Брикайло, засновниця Музею жіночої та гендерної історії Тетяна Ісаєва, культуртрегерка Ірина Вікирчак, дослідниця медіа та прикладної журналістики Євгенія Кузнєцова, канадська дослідниця та блогерка Устина Стефанчук, популяризаторка науки Дар’я Озерна, музикантка та мандрівниця Ярина Квітка, перекладачка Анна Топіліна та багато інших.

Дарія Озерна, наукова журналістка, біолог, ведуча радіоблогу «ФізКультура» на UA: Українському радіо.

«Все життя мені прилітав зворотній зв’язок,— чи, точніше, критика і наїзди? — від родичів, вчителів та колег, а нині — ще й френдів на фейсбуці. Я, мовляв, надто прямолінійна, «ріжу нікому не потрібну правду-матку», обриваю зв’язки, не вмію ухилятися від відповіді. Дівчата так не поводяться, ніхто мене таку не терпітиме, і буде мені горе, казала мама. І муж втече, додавав тато, чи щонайменше під ліжком ховатиметься. Не можна, на думку оточення, що намагалося мене сформувати (але щось пішло не так), бути розумною, прямолінійною і водночас жінкою. Можна, казали вони, поєднати тільки дві якості з трьох. Розумні й прямолінійні бувають мужчини, і то не всі — хіба лідери якісь політичні, але вони недовго живуть… А розумна жінка прямолінійною — ні, не буває. Так от — я так не вважаю».

Юлія Федів, кандидатка політичних наук, культурна менеджерка, керівниця Національного Бюро програми ЄС «Креативна Європа» в Україні, виконавча директорка Українського культурного фонду.

«Не йду, біжу на свій урок, я ж бо відмінниця. Кожен урок — це виклик. Я маю отримати найвищі бали, золоту медаль, вступити в університет, бажано в Англії або Німеччині, стати послом України в США, а потім, а потім… І кожен урок — це крок до моєї мрії. Мрії, де я не їздитиму в тролейбусі, не житиму в місті, де вічна осінь, не відповідатиму за брата. І там, у моїх мріях, хтось близький і рідний, ще мені не відомий, піклується про мене. І я піднімаю руку, на математиці, я піднімаю руку на історії, на німецькій не піднімаю, бо вже знаю німецьку… Поки останнім уроком диявол не ставить кляту фізкультуру. Де треба переодягатися, і демонструвати своє неідеальне тіло, а потім — демонструвати свої неідеальні вміння робити усякі дурниці: кидати м’яча, стрибати, бігти по колу, і присідати. І сьогодні ми стрибаємо через козла. Всі стрибають, і я маю стрибати. Всі справляються, і я маю справитися. Чого не зробиш, аби працювати в майбутньому дипломатом і побачити увесь світ, де є інші пори року, а не лише осінь і зима, і де не буде тролейбусів із збоченцями, бо в мене буде приватне авто».

Гаська Шиян, письменниця, поетка, перекладачка.

«Ах, і живіт. Він досі великий. Знайомий художник, якого випадково зустрічаєш на вулиці, перепитує, чи ти не вагітна вдруге. Твої нові пропорції не вписуються у його уявлення про золоте січення сучасної доби. Рятує тільки те, що груди ще більші за живіт. Але тебе це зовсім не тішить. Ти співчуваєш жінкам, яким прийнято заздрити за великий бюст. З п’ятого місяця вагітності, на 33-му році життя довелося близько познайомитися із бюстгальтером — відтоді з грудей постійно щось тече і вони непропорційно набрякають.

Ти гуляєш із візком, і всі чоловіки на вулицях дивляться крізь тебе. Просто тебе не помічають. Навіть якщо фізично допомагають подолати якийсь бордюр. Це страшенно фруструє. Ти розумієш, що стала для них зайнятою самицею, яка дбає про вигодовування потомства. Для тебе ж як для людини, якій ніколи на думку не спадало навіть підлити квіти, дуже дивно дбати про те, щоб хтось був ситий, сухий і задоволений. Але це просто відбувається. Наче саме собою. Інакше бути не може, і ти сама почуваєшся єдиною, хто може і має це робити. Тому попри усі пропозиції допомоги не дуже розумієш, чим би хтось міг тобі допомогти. Ви з дитиною стаєте замкнутим колом, у яке тобі самій нікого не хочеться допускати».

Як підтримати публікацію збірки «Про що вона мовчить»

Видавництво Creative Women Publishing оголосило про вихід першої книжки, авторками якої стали 50 українських жінок. Кожна з них інвестувала свій час і досвід, аби підтримати жіночу солідарність в Україні. Команда видавництва Creative Women Publishing невимовно вдячна за цей внесок та величезний кредит довіри. У цьому ми бачимо важливе підтвердження однієї з головних цінностей Creative Women Publishing – жіночої взаємопідтримки.

Велику частину проєкту його команда зробила на волонтерських засадах.

А для того, аби реалізувати проєкт повністю та видати 2000 примірників книжки “Про що вона мовчить”потрібно 133 340 грн, для чого було ініційовано краудфандингову кампанію.

Чверть накладу —500 примірників — буде безкоштовно передано у різні регіони України — в бібліотеки, притулки для постраждалих від насильства та жіночі організації.

Creative Women Publishing — це парасольковий бренд Creative Women Space, соціального підприємcтва, заснованого п’ятьма жінками власним коштом у 2018 р. з метою створення сприятливого середовища для розвитку жінок у творчості та бізнесі.

 

• Читайте також: Creative Women Publishing: Суто жіноче видавництво