Раніше батьки нас вчили життю. Тепер наш час навчити їх читати новини: Дядько Іван і цифрова ера

Уривок із книги

Автор книги Оксана Мороз

З таким меседжем найближчим часом у Yakaboo Publishing виходить нова книжка Оксани Мороз «Боротьба за правду. Як мій дядько переміг брехню», яка є частиною глобальної ініціативи «Як не стати овочем», де людей вчать фільтрувати інформацію.

Дядько Іван, якось пристосувавшись до тоталітарних часів, за перипетіями дев’яностих і нульових не зміг адаптуватися до нових реалій. Більше того, вони вибили з-під його ніг усі точки опори, змусили сумніватися у всьому, зневірили у кращому майбутньому.

Раніше здавалося, що потрібно просто дожити до незалежності — і все буде. Система координат була простою та незмінною роками: «совєти брешуть, усе, що протилежне сказаному й від чого віє духом України,— вектор істини». Усе це допомагало орієнтуватися і знаходити відповіді.

Незалежність здобули, романтика розвіялась, «виживання» лишилося без змін. Так само потрібно було боротися за хліб насущний та ідентичність. Так само не можна було вірити нікому. Тільки от система координат суттєво змінилася. Тоталітарну пропаганду замінили солодкі та красиві обіцянки популістів. Вони заполонили собою все — політику, економіку, рекламу. Усе. Що з того правда? Як її розпізнати?

У 1990-ті дядько Іван ще намагався адаптувати свій метод пошуку істини. В нього виходило, незалежність тільки встановлювалася, і голос комуністів був ще гучний. Була опора на перевірені стовпи. Проте з кожним роком він бачив хибність зроблених висновків. Проукраїнські політики приходили до влади на солодких обіцянках, про які одразу ж забували й крали, крали, крали. А дядько як колись працював за трьох, так і тепер працює.

Згодом комуністів відтіснили від влади, але політичну арену почали заповнювати проросійські сили. Росія з її імперськими амбіціями була для Івана поверненням до совєтського зла. Здавалося, ось він — орієнтир: усе, що антиросійське, наближає нас до незалежного економічного дива. Проте ні. Усі дружили проти всіх, коаліції мінялися, лише корупція була незмінна.

Політичний вибір, як і вибір істини, дедалі більше нагадував гру в наперстки. Ніколи не вгадаєш, де кулька. А втім, дядько Іван був не з лика шитий. Він керувався тим єдиним, що лишилося: аналізувати все самостійно. Завдання ускладнювалося тим, що потрібно було не просто докопатися до істини, а й зрозуміти предмет. Тобто освоїти суть демократії і паралельно розпізнавати фейки (брехлива інформація).

Здавалося, для цього є вдосталь інформації: експертизи, досвід успішних пострадянських країн, приклади старих демократій тощо. Щовечора дядько Іван дивися всі політичні програми, шукав у них підвох і істину.

От тільки зрозуміти, яким джерелам чи експертам можна вірити, було ох як важко. Він довго вишукував потрібну інформацію і, знайшовши її, радів мов дитина. Автоматично це джерело ставало улюбленим, з нього черпалась купа додаткової інформації.

Через якийсь час таких джерел інформації стало багато. Каша з газет, документальних фільмів, конспірологічних книжок і, звісно, Живого Журналу (платформа в інтернеті, де люди писали свої думки, тексти). До нього дядько Іван ставився по-особливому тепло: він став його першою інтернет-перемогою. З кінця нульових дядько витрачав заробіток в інтернет-кафе, а тільки-но зміг— провів собі інтернет. Перші кроки давалися йому важко. Проте він мучив питаннями всіх довкола і освоїв новий цифровий світ на роки раніше, ніж його однолітки.

Власне, тексти Живого Журналу й стали його першим кроком у безмежжя інформаційного простору. Він бачив там братів по розуму, таких, як і він, шукачів правди. Він вірив людям. Особливо тим, хто пройшов СРСР і розказував про нього правду. Вони автоматично ставали для нього експертами зі всіх питань. Натомість до тих, хто були колись при владі (будь-якій) і пхалися у владу теперішню, він ставився з великою насторогою. Запит на нові обличчя був колосальний, як і розчарування в них після Ющенка.

Дядько Іван пройшов всю Помаранчеву революцію. Стояв на Майдані, проклинав Януковича й Кучму, їздив спостерігачем у Луганську область. Потім на інавгурації Ющенка співав гімн перед телевізором і плакав від щастя.

— Заживемо і ми, браття, у своїй сторонці! Накінець-то заживемо!

А потім стало ще гірше— скандали, коаліції…

Як і при совєтах, доводилося боятися за свою ідентичність, та й саму незалежність. Дядько Іван не хотів знову опинитися в лапах імперського союзу, який дедалі більше  ставав реальністю.

На цей же період припав початок цифрової ери, а з нею ще більше розширився доступ до інформації. Сайти плодилися на очах, і кожен затягував «цікавою та корисною»інформацією.

Узимку 2012 року дядько пропав в інтернеті. Роботи особливо не було, а цифровий простір манив відповідями на тисячі запитань. До того як розтанув сніг, він нашукав собі нових інтернет-кумирів, проте вичерпних відповідей на питання знайти не встиг. Навесні клопоти по господарству стали віднімати дедалі більше часу, тож на пошуки істини залишалося не більше години на день.

Дядько з радістю сприйняв Революцію Гідності. Досвід 2004-го зупинив його перед поїздкою в Київ, проте він був постійним учасником місцевого майдану. 

Війна дала йому нову систему координат, таку схожу на стару.

—Совєти, Росія— це зло, ступінь правди та користі всього визначається віддаленістю від них,— через це сито дядько Іван просіював все в 2014–2016 роках і чекав, коли почнуться реформи.

Час минав, і від кожного нового місяця все більше віяло пост-помаранчевими розчаруваннями. Тільки тепер це підкріплювалося кров’ю та розбитими долями мільйонів українців.

Десь на зламі 2016–2017 років система координат знову збилася. Влада однією рукою рвала сорочку за Україну, а іншою в неї ж крала останнє.

—Уявляєш, яка ми багата країна? Крадуть-крадуть, а все одно щось лишається. Правда, тільки для того, щоб новим було що красти,— часто повторював дядько в ті роки.

Дядько Іван звик аналізувати суть інформації. Коренем усіх проблем було те, що він зовсім не розумів, як функціонує держава та економіка. Щодо кожної нової теми чи проблеми йому потрібно було сформувати своє бачення — спочатку вивчивши суть, а потім зрозуміти, що правда, а що ні. Зазвичай він вірив першій гарно розказаній історії, а решту сприймав через її призму. З часом він забував джерело й не міг згадати, звідки дізнався той чи той факт, проте свято в нього вірив.

Як наслідок, він оперував твердженнями, які не трималися купи. Наводив дивні аргументи, а фактами не володів узагалі. Його розповіді кишіли уривками спічів найрізноманітніших персонажів — від Шарія до Яроша, Тимошенко і Ляшка. Це була красива суміш, яка не мала жодного стосунку до істини.

Медіа замінили дядькові Івану освіту. Вони навчили його державному устрою, економіці, міжнародній політиці; розказали, кому вірити, а кому ні. А головне, вони втлумачили, що істина завжди красива, а все, що красиве,— це істина.

Він, як і раніше, читає все підряд— усі медіа, усі ґуґли, усі фейсбуки (так, він попросив його там зареєструвати, «щоб бути в курсі»). Не кажучи вже про те, що дивиться всі канали, останнім часом зависає на ютубі. Тільки ось його аналоговий мозок не може переварити і десятої частки тієї інформації. Не кажучи вже про те, щоб просіяти і зробити коректні висновки.

Розділ 1

……

Висновок дядька Івана No 4:

«Багато читати не значить знати правду»

—При совєтах я не загримів у тюрягу і не скурвився, бо багато читав. Це вчило розуміти між рядків. Формувало світогляд.

Я і всім казав: читайте багато й різне, і все у вас буде гаразд. Завжди та при кожній владі. Тоді ж я думав, що все можна поділити на пропаганду і ні. Зараз не так. Зараз час напівтонів. Відвертої брехні мало, усі маніпуляції ховаються в напівправді. Як її розпізнати?

Раніше маніпулювали хто? Влада. У них була одна лінія, і вони по ній лупили. Зараз кожен тягне своє. Кожен хоче увірвати свій шмат. От і виходить: що більше читаєш, то більше провалюєшся в те болото. Менше читаєш— теж погано. От шукаю правильну середину— читати те, що мінімально викривлене.

 

Висновок дядька Івана No 5:

«Безкоштовної інформації немає: не платиш грошима— платиш майбутнім»

—Безкоштовний сир лише в мишоловці. От всі це знають. І я знаю. Проте чомусь ніколи не думав про інформацію як про такий «сир».

Інформація, вона ж невидима. От і складається враження, що вона просто береться невідомо звідки і ніц не коштує. Але якщо подумати, то це ох як не так. З кожним роком телеканалів, сайтів стає дедалі більше. А вони створюють дедалі красивіші продукти. А хто за це платить?

Почав думати, вивчати. Натрапив на західний досвід. І навіть там медіа не самостійні, поки буквально за них не платять глядачі чи читачі. Жодна реклама це не окупає.

От і виходить, що красиві картинки ми любимо, а про те, що їх нам скормлюють, ніхто й не задумується. Тим більше не хоче за них платити. Та й де ці гроші взяти. А олігархи тим і користуються.

 

Висновок дядька Івана No 6:

«Основна цінність — це людська увага, за неї всі борються»

—Раніше як було: ти був нікому не потрібний. Усі самі за тебе вирішували. А тепер не так.

Вони-то за тебе вирішують, але треба, щоб ти сам собі цей вирок виніс, сам на курок натиснув. Прямо цього зробити вже не можна.

Роблять це за допомогою інформації. Вона має не просто голову задурити, а тихцем підвести до потрібного рішення. А таких рішень за день сотні. Усім треба людськими руками жар загрібати.

А що людина, в неї 24 години на добу. В які вона ще спить, працює— не весь час сидить в інтернеті чи біля телевізора. От і конкурують усі ті маніпулятори за те, що лишилося. Хто більше уваги урве, в того більші шанси вкласти свою маніпуляцію в голову.

А той шум ще більше заважає розібратися, де правда.

 

…………..

 

Висновок дядька Івана No 7:

«Найважливіше— перша інформація»

— Пошук істини в незнайомій сфері довгий і марудний. Спочатку треба зорієнтуватися, потім вчитися, і лише потім починаєш бачити загальні обриси суті.

Ось тут маніпулятори й чатують. Бо той, хто першим дасть інформацію, ніби об’єктивну, і буде мати фору перед іншими. Так працює наш мозок. Перша інформація надважлива.

І щойно ти в щось повіриш, то все решта вже має конкурувати за право бути для тебе аргументом. А якщо перше — це і є маніпуляція? То правда має доводити, що вона правда. А вона зазвичай суха і нудна. Їй дуже важко конкурувати з красиво загорнутими інформаційними вірусами.

Такий злий жарт.

 

Читайте також: «Антологія прекрасного: Книжка «Заґмайстер і Волш. Краса»

 

Мы в Facebook