Антологія прекрасного: Книжка «Заґмайстер і Волш. Краса»

У гонитві за функціональністю ми втрачаємо дещо дуже важливе, дещо суто людське, вважають Стефан Заґмайстер і Джессіка Волш, які написали бестселер з історії краси. Краса — це не забаганка, не те, чим можна легковажити, адже споглядаючи красу, люди переживають позитивні емоції та відповідно змінюють свою поведінку, і якщо дизайнери вміють врахувати це в роботі, вона врешті виявляється ефективнішою. На основі проведених досліджень і опитувань, а також власного досвіду та вподобань, автори уклали добірку розмаїтого красивого — будівель, меблів, книг, одягу, посуду, мальованих чи створених комп’ютерними інструментами зображень і фото — чудовий мудборд для тих, хто хоче з’ясувати для себе, що ж таке краса. Читайте ексклюзивний уривок з книжки, що вийшла друком у видавництві ArtHuss.

Краса = Людина

Доктор Гельмут Ледер очолює Віденську лабораторію емпіричної візуальної естетики — один із провідних сучасних інститутів психології візуальної естетики. Він вивчає вплив краси та потворності на почуття й поведінку людей. І відверто говорить про брак ґрунтовних досліджень у цій царині. На його думку, у двадцятому столітті красою стали нехтувати, і то не тільки в мистецтві, дизайні та архітектурі, а й у психології. Одну з його розвідок, An Island of Stability («Острів стабільності»), присвячено дослідженню за участі людей із хворобою Альцгеймера. Пацієнтам показували зразки живопису — у різній послідовності для кожного пацієнта. Потім їм запропонували обрати найкрасивіший витвір, другий найкрасивіший витвір і так далі. Пацієнти легко впоралися з розташуванням зображень у послідовності від найбільш до найменш красивого.

За два тижні Ледер повторив експеримент із тими ж учасниками, наново пояснив їм завдання і показав ті самі картини. Пацієнти не пам’ятали витвори й не могли згадати, що вже виконували це завдання, проте майже кожен пацієнт розташував зображення у тій самій послідовності, що і два тижні тому. Дослідження Ледера показує, що навіть за порушення функцій пам’яті зберігається здатність відшукувати та розпізнавати красу — хай яку суб’єктивну.

Ми розпізнаємо красу несвідомо

Ледер разом із доктором Ґернотом Ґерґером провели експеримент, у перебігу якого учасникам під’єднували вимірювальний пристрій до мімічних м’язів, за допомогою яких ми усміхаємося та супимося. Пристрій реагував на найменший порух цих м’язів.

Учасникам експерименту було показано низку зображень у випадковій послідовності. Ці зображення попередньо апробовували, і учасники визначили деякі з них як однозначно красиві або некрасиві. Зображення показували протягом 1/25 секунди — період надто короткий для усвідомленого вирізнення «красивих» зображень, — і згодом, відповідаючи на запитання щодо них, учасники часто не були впевнені, чи взагалі бачили ці зображення. Проте, як засвідчив вимірювальний пристрій, м’язи, які контролюють усмішку, у всіх учасників скорочувалися під час споглядання красивих зображень. Можна дійти висновку, що ми несвідомо розпізнаємо красу й позитивно реагуємо на неї, навіть якщо свідомість не встигає включитися. Саме приємні, пози¬тивні витвори приваблюють натовпи відвідувачів і до Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку, і до Лувру в Парижі. Напри¬клад, біля робіт Анрі Матісса в Нью-Йорку чи «Мони Лізи» в Парижі завжди пов¬но глядачів. Пересічним громадянам до вподоби красиві творіння, а от мистецтвознавців, здається, приваблює складніший шлях — витвори, для сприйняття яких потрібно більше розумових зусиль: провокативні, ба навіть огидні.

Іще одне дослідження з використанням такого самого вимірювального пристрою Ледер із колегами проводили спільно з доктором Норбертом Шварцем — провідним соціальним психологом і професором Південно-Каліфорнійського університету. Метою дослідження було визначити, чи відрізнятиметься несвідома реакція від думки, якої зазвичай дотримуються на людях.

Дослідники поставили собі за мету перевірити, чи в мистецтвознавців справді виникають позитивні емоції під час споглядання провокативних, складних для розуміння і, можливо, навіть огидних витворів, і чи ці емоції тотожні фізичним реакціям — а чи захват має суто інтелектуальне походження.

Витвори мистецтва з «негативним» контентом змусили знавців насупитися — так само, як і пересічних учасників, — а красиві зображення викликали усмішку. Однак згодом, оцінюючи «негативні» витвори мистецтва, мистецтвознавці вподобали їх більше, ніж пересічні учасники. Отже, негативні емоції знавців, виявлені через міміку, аж ніяк не вплинули на їхню оцінку, на відміну від емоцій пересічних непрофесіоналів. Під час іще одного дослідження Ледер із колегами виявили й іншу відмінність між знавцями та непрофесіоналами: останнім подобалася симетрія, а перші віддавали перевагу асиметрії.

Нам подобається зрозуміле та звичне

Доктор Шварц також провів новаторське дослідження щодо краси, розуміння та сприйняття. За його словами, «якщо об’єкт легко сприймається, люди вважають його красивішим за той, що сприймається важко». Чим менше зусиль докладає споглядач для опрацювання об’єкта, тим красивішим здається йому цей об’єкт. В історичному контексті концепція краси як невіддільної властивості об’єкта, а не результату індивідуального сприйняття кожного окремого споглядача, зумовила численні спроби теоретиків, починаючи від Платона, визначити характеристики, що роблять об’єкт візуально привабливим. Найбільш значущими було названо простоту, симетрію, рівновагу, чіткість, контрастність і пропорцію.

Шварц зазначає, що всі ці основні характеристики мають одну спільну рису: «Вони полегшують опрацювання стимулу. З огляду на це візуальна привабливість залежить не від властивостей оцінюваного об’єкта, а від процесу опрацювання в споглядача: об’єкт сприймається як привабливий, якщо легко опрацьовується, а така легкість — це сума стимулів плюс особистість споглядача плюс варіабельність контексту». Отже, ми вважаємо щось красивим залежно від того, наскільки легко його розуміємо, наскільки звична для нас його форма і в якому контексті відбувається сприйняття загалом. Шварц зауважує, що люди більше схильні опа¬новувати щось нове у звичному оточенні.

Так само у 60 х роках ХХ століття американський соціальний психолог польського походження доктор Роберт Зайонц довів, що чим частіше споглядач дивиться на щось, тим звичнішим, а отже і привабливішим, це щось для нього стає. Він запропонував пояснення, чому люди віддають перевагу звичним стимулам, на ґрунті теорії еволюції: «Коли щось для тебе стало звичним — це значить, що воно тебе не з’їло, принаймні поки що».

 

Ціна книги: 650 грн.

Де придбати: arthuss.com.ua

 

• Читайте також: «Обдурені випадковістю. Незрима роль шансу в житті та бізнесі«