Режисерка Андреа Невінс: «Я не бачу проблеми в тому, що чоловіки втрачають свою маскулінність»

Андреа Блаугрунд Невінс – режисерка документальних фільмів, лауреатка премії Еммі, номінантка на «Оскар». В Україну вона завітала, щоб представити свій новий фільм про ляльку Барбі в рамках Фестивалю американського кіно «Незалежність», а також взяти участь у циклі майстер-класів для молодих українських документалістів.

Ми зустрілися з Андреа в кінотеатрі “Київ” перед прем’єрою та поговорили про її любов до документального кіно, співпрацю з HBO і Netflix, а також про розвиток фемінізму та роль жінки у сучасному суспільстві.

Якби Барбі створювалася сьогодні – вона б не мала статі.

Ви представляєте в Києві свій новий фільм «Тендітні плечі, переосмислення Барбі». Як до вас прийшла ідея цієї стрічки?

Одного разу я вечеряла з подругою, котра працює у Mattel (американська компанія, виробник Барбі – ред.). І вона розповіла, що разом з колегами займається переосмисленням ролі жінки у сучасному суспільстві, і через цю призму – переосмисленням Барбі. Ця лялька, безумовно, є іконою в Америці, але при цьому дуже суперечливою.

Я запитала, чи могла б я зняти документальний фільм про це? Подруга звернулася до керівництва Mattel, їхні юристи 9 місяців розглядали можливість такого фільму і врешті решт дозволили  знімати.

У вашої доньки є Барбі?

У неї є одна. Не скажу, що це її улюблена іграшка, але вона, тим не менш, цікава. Зважаючи, що зараз діти здебільшого грають на своїх мобільних, мати іграшку, яка примушує працювати твою уяву – дуже добре.

Уявімо, що Барбі ніколи не існувало, якби її винайшли сьогодні, якою б вона була?

Оригінальна Барбі створювалася для того, щоб дівчатка могли уявити себе у різних ролях, не лише матері.  Розмірковуючи, якою вона могла бути сьогодні, я скажу, що ця лялька не мала б статі. Їй можна було б змінювати волосся, одяг, вона могла б бути дівчинкою сьогодні і хлопчиком завтра.

Сьогодні більшості жінок все ще доводиться обирати між сім’єю та роботою.

Чи не здається вам, що так само як лялька, переосмислення потребує роль жінки в суспільстві? Враховуючи постійні скандали з харасментом, рух #MeToo, питань накопичилося стільки, що вони скоро стануть справжнім цунамі.

Я згодна і вважаю, що зараз, коли з’явилася шпарина у цій стіні, жінки і чоловіки, як рівня, повинні в неї пройти, переосмислити патріархальне суспільство і зробити його більш справедливим.

Режисера-жінку сприймають інакше, ніж чоловіка? Чи існує стереотип, що це чоловіча професія?

Такий стереотип безумовно існує, я б навіть сказала не стереотип, а реальність, це чоловічий світ. Але ситуація змінюється. Наприклад, коли сьогодні шукають режисера, докладають певних зусиль, аби в списку претендентів були присутні також жінки. І за останній рік мене набагато частіше стали запрошувати на співбесіди на різні проекти.

Як, на вашу думку, слід змінювати патріархальне суспільство? Ми повинні йти «знизу», концентруючись на вихованні дітей та освіті, чи «зверху» — приймаючи закони та встановлюючи більш жорстку ґендерну політику?

Ми повинні «атакувати» з обох флангів одночасно. Я наведу пару прикладів. У мене два сина і дочка, і для мене дуже важливо бути для них хорошою рольовою моделлю розподілу відповідальності у сім’ї. Тому ми з чоловіком ділимо обов’язки на двох, щоб діти спостерігали і вчилися налагоджувати стосунки у своїх майбутніх сім’ях.

Другий приклад стосується мера мого міста – Лос-Анджелеса. Коли він заступив на пост, то пообіцяв, що половину штату мерії складатимуть жінки та національні меншини. Йому вдалося досягти цього на другому році правління, тож все можливо, якщо до цього прагнути.

Існує думка, що феміністки хочуть радикальних змін, при цьому не замислюючись, до чого це призведе. Наприклад, з феміністичним рухом пов’язують зниження рівня народжуваності в Європі. Вам не здається, що деякі норми не потрібно змінювати одним махом, якими б патріархальними вони не здавалися?

Для цього потрібно правильно налаштувати суспільні ролі. Якби жінкам було простіше піти у декрет, народити дитину, справедливо розподілити обов’язки у сім’ї та легше повернутися на роботу, ми б не мали проблем з низькою народжуваністю. Але сьогодні більшості жінок все ще доводиться обирати між сім’єю та роботою.

На останню церемонію Оскар актор Біллі Портер прийшов у комбінації піджака від смокінга та пишної сукні. Свій вибір він пояснив наступним чином: «Жінки щодня ходять у штанях, але як тільки чоловік вдягає сукню, світ неначе вибухає». Як ви вважаєте, роль чоловіка потребує переосмислення також? Особливо сьогодні, коли є багато нарікань на те, що чоловіки втрачають свою маскулінність.

Роль чоловіка має бути переглянута так само, як і жінки. А щодо втрати маскулінності, то я не бачу тут проблеми. Я не впевнена, що гіпермаскулінність чи гіперфемінність – це корисні конструкти. Людяність та розуміння одне одного – ось що важливо. Не розумію, чому поляризацію вважають чимось хорошим. Чоловіки та жінки повинні у всьому мати рівні можливості: вдягати те, що подобається, і поводитися так, як їм зручно, допоки вони розуміють і поважають одне одного.

В Голлівуді я почувалася, немов сирота, ніхто не сприймав документальне кіно серйозно.

Ви зняли фільм «Still Kicking» про балерин, котрі повернулися на сцену у дорослому віці після народження дитини. Пізніше випустили «The Other F Word» — про панк-рокерів, що намагаються бути гарними батьками. А сьогодні представили картину про Барбі, яка десятиліттями була іконою, а тепер регулярно потерпає від нападів феміністок. Схоже, вам просто подобається руйнувати стереотипи.

Я завжди розглядала свої роботи як дослідження перехідних періодів, але ваше визначення мені також подобається.

Ви працювали зі стрімінговими сервісами HBO, Netflix, Hulu. Чому ви обрали їх, а не класичні кіностудії з історією?

Я обожнюю ходити в кінотеатри і вірю в їхню суспільну роль. Я б нізащо не хотіла, аби класичне кіно померло. І сподіваюся, що стрімінгові сервіси не призведуть до цього, хоча ми не знаємо напевне, але поки все виглядає цілком безпечно.

А от що хорошого вчинили стрімінгові сервіси, так це підняли документальне кіно на новий рівень, зробили його популярним настільки, що я не могла б бажати більшого. Я обожнюю документалістику, але в Голлівуді я почувалася, немов сирота, ніхто не сприймав серйозно документальне кіно. А HBO, Amazon, Netflix та інші вкладають в нього серйозні гроші.

Замість вбити класичний кінематограф, вони можуть зробити дещо гірше: опустити його якість до масового телевізійного формату відео фаст-фуду.

Це дійсно можливо, баланс ще не встановлено. Але я впевнена, що серед величезної аудиторії завжди буде сегмент вимогливих глядачів. І для задоволення потреб цієї аудиторії компаніям доведеться випускати якісний продукт.

Глядачі люблять кіно за те, що воно переносить в інші світи та показує більш цікаве життя. А чим може зацікавити документальне кіно?

Я щиро вірю, що правда є більш незвичайною та захоплюючою, ніж вигадка, а документальне кіно допомагає нам зрозуміти людство. Існує незліченна кількість історій, на які варто звернути увагу. Підіймаючи завісу, ми можемо змінювати соціум, демонструючи місця, події та людей, які інакше ніколи не були б знані.

В Україні я брала участь в проекті Indie Lab (цикл майстер-класів зі створення фільмів для молодих українських документалістів – ред.) і серед іншого бачила фільм про Одесу. Я ніколи не була в цьому місті, але за 10 хвилин я немов здійснила справжню подорож туди.

У своїх попередніх фільмах ви так чи інакше торкалися теми материнства та виховання дітей. Чи можна їх вважати свого роду практичним посібником для батьків?

Думаю так, адже я знімаю лише про те, що мене особисто хвилює і стає досвідом. Коли я знімала «The Other F Word», я щойно стала матір’ю і намагалася зрозуміти своє місце у світі тепер, коли я мала дітей, а з ними й більшу відповідальність.

Знімаючи фільм про Барбі, я роздумувала над тим, яка доля чекає на мою доньку, коли вона виросте. Думаю, подібними питаннями переймаються багато людей.

Ви коли-небудь хотіли зняти ігрове кіно, аби не стежити за життям ваших героїв, а самій керувати їхньою долею?

Я часто про це думаю, але мене весь час тягне назад до історій реальних людей, які видаються мені більш захоплюючими та повчальними.

Чи є у вас ідеї для наступних фільмів?

Насправді, в мене їх багато. Зараз я працюю над сюжетом про групу випускників юридичного факультету, що закінчили університет 30 років тому. Це історія про людей від 1991 року до сьогодення, про їхні мрії та сподівання, та те, у що вони вилилися. Це історія однокурсників Барака Обами.

Автор: Дмитро Сидоренко, кінокритик

Фото:  deadline.com

— Читайте також: Режисери Фріда та Лассе Баркфорс: Чи варто стигматизувати батьків, що забувають власних дітей в авто?