Татьяна Гордиенко
Марина Гримич — яскрава й талановита письменниця: її роман «Клавка», що вийшов друком у 2019 році, швидко став бестселером, пройшов до фіналу «Книги року ВВС», а сама авторка отримала нагороду BookForum Best Book Award у номінації «Сучасна українська проза». Наразі Марина Гримич, яка має за плечима десятки років наукової діяльності у галузі історії, сполучає письменницьку діяльність з підприємництвом — вона є директоркою видавництва «Дуліби», що спеціалізується на виданні сучасної української літератури та наукових праць історико-етнологічного спрямування. Останні 15 років Марина Гримич активно присвячує й культурній дипломатії: її чоловік, Ігор Осташ, був Надзвичайним та Повноважним Послом України в Канаді, а з 2016 року служить у Лівані. Про те, як їй вдається втілювати усі блискучі проєкти та ідеї у життя, будучи також дружиною та матір`ю, Марина Гримич розповідає в інтерв`ю для WoMo.
Про культурну дипломатію
Коли ти, будучи успішною діловою жінкою, вперше їдеш у чужу країну в якості дружини Посла, ти навіть не уявляєш, що з тобою там може статися. А стається таке: зі своїми новими обов’язками (представницькими і подружніми) ти, за звичкою, справляєшся блискавично швидко, і в тебе з’являється купа вільного часу і невикористаної енергії. Кожна з нас, тобто дружин дипломатів, розпоряджається цим часом і енергією по-своєму, але жінок, що залишили заради чоловікової кар’єри свої, тягне на креатив: залежно від своєї основної професії вони шукають різні способи самореалізуватися в тих, не зовсім звичних, закордонних умовах.
Оскільки моя діяльність завжди була пов’язана зі сферою науки, культури і літератури, то це чудово лягло в русло культурної дипломатії. Проєктів було багато, але деякі з них улюблені. Улюбленими стали ті, де я виявилася першопроходцем, або які «винайшла» сама. Я започаткувала українське представництво на арабських книжкових ярмарках (з дизайнерськими стендами, міжнародними літературними програмами): на Бейрутському (2017, 2018) та в Абу-Дабі (2018). Як наслідок, з’явився мій близькосхідний проєкт на Книжковому Арсеналі; він отримав назву «Бейрутський дворик» (2018, 2019), який представляв Посольства України в Лівані і Лівану в Україні. Дуже люблю «бавитися» з менш масштабними, проте більш мальовничими проектами – крос-культурними і крос-релігійними. Уявіть собі майстер-клас з «вив’язування» на голові української хустки і мусульманського хіджабу, який «проїхав» через увесь Ліван! Чи мій просвітницький цикл для дружин Послів в Канаді про внесок українців у розбудову цієї країни. А моєю «останньою любов’ю» стало створення «Бейрутської інтерактивної мапи Агатангела Кримського», який прожив у Лівані 2 роки. По ній можна буде гуляти його місцями в Бейруті в реальному житті (туристам) чи у віртуальному просторі.
Про Ліван і любов
Про маленький Ліван можна писати нескінченно, проте спробую його позитиви «вкласти» в маленьку інформативну упаковочку. По-перше, це країна тисячі гірських вершин і одного, зате прекрасного східного узбережжя Середземного моря. По-друге, це цивілізаційний пиріг-перекладанець: Фінікія, батьківщина алфавіту, – Олександр Македонський – Римська імперія – Візантія – хрестоносці – мамлюки – Османська імперія – французький протекторат і, нарешті, новітня ліванська історія. І кожна з цих цивілізацій лишила свій культурний шар в цій країні. По-третє, це Гордіїв вузол міжрелігійних стосунків: Ліван – це не просто 17 релігій та конфесій, а й мудрість тисячолітнього співіснування їх на маленькому клаптику землі. По-четверте, це досі не вивчений досвід країни, яка воювала не роками, а десятиліттями, і, попри це, завжди швидко регенерувалася і, як той Фенікс, відроджувалася з попелу. По-п’яте, це щоденна середземноморська дієта, яку зараз визнано найздоровішою; можливо, саме через неї, люди тут сповнені енергії та оптимізму. Щодо жіночого питання (а це може бути «по-шосте»), то Ліван – це велика експериментальна гендерна лабораторія: Ви тут знайдете як старі традиції, так і дивовижну східну феміністичну стилістику, незрозумілу західному світові.
Про власний бізнес
Створюючи видавництво «Дуліби», я зробила собі виклик: чи зможу я, людина науки і культури, займатися бізнесом? Змогла. Це була для мене маленька перемога над собою. Ведучи видавничий бізнес, я весь час тримала «ніс по вітру»: вивчала книжковий ринок і читацький попит. Коли щось змінювалося в цих сферах, я моментально переорієнтовувала видавничу політику. Наприклад, я почала свій бізнес як видавець сучасної української літератури, і все було чудово, поки я не відчула, що в цій ніші виросла конкуренція. Я, маючи, окрім бізнесових, ще й наукові й письменницькі амбіції, на які йде багато часу, усвідомила, що боротьбу з конкурентами я програю. А навіщо мені це? Тож я швиденько перейшла в іншу, добре знайому мені нішу – переорієнтувалася на академічну і науково-популярну літературу етнологічного та антропологічного спрямування. Я відмовилася від високих тиражів, натомість моїм завданням стало видавати вузькопрофесійну літературу і максимально наблизитися до її споживача. Для цього існує сьогодні багато інструментів, і я ними з задоволенням скористалася. І не прогадала: змінивши свою видавничу політику, я утрималася в бізнесі «на плаву» тоді, коли інші збанкрутували. І так ставалося кілька разів у моїй короткій бізнесовій біографії. Зараз я зробила невеличку паузу, аби мати більше часу на письменницьку діяльність. Але це також тактичний хід.
Про материнство
Я дружина і мама, яка любить робити все сама, тому зверталася по допомогу тоді, коли вже неможливо без неї обійтися. На деякому етапі життя я зрозуміла, що це не зовсім правильно, але нічого не могла з собою вдіяти. Але ні «мамські обов’язки», ні домашній побут не завадили мені самореалізуватися в житті. Чому? Точно не знаю, але думаю, що я підсвідомо виробила свою систему тайм-менеджменту. Не факт, що вона ідеальна, але для мене вона працює. Збираюся про це колись написати книгу. Моя система виховання дітей – це певна протилежність тому, як виховували мене. Я не кажу, що мене неправильно виховували: на той час були саме такі виховні практики, я називаю їх тоталітарними. Мій підхід – ліберальний. Але, як не дивно: результат («кінцевий продукт виховання») – однаково добрий. Я жартую, звичайно, але в цьому щось є.
Про подружнє життя
Моє подружнє життя – це ще одна моя докторська дисертація. Тобто я вкладаю в нього стільки ж мого інтелектуального та емоційного капіталу, скільки і в науку, в бізнес, в художню творчість. Для мене це не «якось воно буде», для мене це проєкт. Життєвий проєкт. Я – людина загалом позитивна, але є у мене суттєві недоліки. Наприклад, я не змогла б жити з чоловіком, який не умів би бути у своїй професійній сфері на перших ролях. Я тут маю на увазі не позицію на чиновницькій драбині, а те, що він має бути авторитетом у своїй сфері. Осташ – людина помітна. Тому в мене ніколи не було місця власним амбіціям. Довгий час він робив свою кар’єру, а я займалася сімейним тилом і чекала свого часу. Дочекалася. І все встигла. В сімейному житті у нас у кожного своя роль, і я навіть не знаю чия головніша.
Про книжки
Найостанніша моя надрукована книга – це роман «Юра», сіквел до «Клавки», що стала бестселером, який, за висновком експертного дослідження, найчастіше згадувався протягом останнього року в медіа і соціальних мережах. Сподіваюся, що «Юра» наздожене за популярністю «Клавку». В обох творах ідеться про життя української письменницької спільноти 40-х і 60-х, тобто тема не така вже й нова, але мені, мабуть, таки вдалося знайти свій «фірмовий» підхід до її висвітлення. А мій новий роман, який чекає свого часу бути поданим у видавничу роботу, – про майбутнє. Я не пішла шляхом створення антиутопії, навпаки, в моєму тексті Україна – успішна країна, світовий технологічний і промисловий форпост, що займає третє місце в світі за рівнем щастя. Написання цього роману стало наслідком моєї роботи над одним прогностичним проєктом. Я подумала: стільки цікавих ідей у мене виникло впродовж роботи над ним, а чому б із цього не зробити дотепний (а роман якраз дотепний) несерйозно-серйозний прозовий текст?
Про жінок, які надихають
Софонісба Ангвісолла (1532 – 1625). Це видатна художниця епохи Ренесансу. Народилася в аристократичній сім’ї з Ломбардії, 20 років була придворною художницею при дворі іспанського короля Філіпа ІІ і придворною дамою королеви Єлизавети Валуа. В 47 років вперше вийшла заміж – за капітана торговельного корабля; чоловік був значно молодшим від неї та ще й до того ж дуже заможним. Він створив їй всі умови для творчості, щоправда, вона й сама чудово могла себе забезпечувати, оскільки отримувала дуже щедру пенсію від короля. Вона стала провідною портретисткою в Генуї. Мистецтвознавці пишуть, що вона винайшла свій власний стиль писання, і в неї вчилося багато художників. За рік до смерті Софонісбу відвідав молодий 25-річний художник Ван Дейк і намалював її портрет. Одна із найвідоміших картин Софонісби Ангвісолли – «Сестри художниці Лючія, Мінерва і Європа грають в шахи». Правда ж, яскрава особистість і дуже мотивуюча історія? Отож-то. Вона мене дуже бадьорить.
Матеріал підготувала Тетяна Гордієнко.
Фото з особистого архіву Марини Гримич.