Ярослава Жуковская
Віталія Панкул — вихователька у дитсадку та мама двох малолітніх дітей, а ще — жінка, яка довела разом з подругою, що навіть без сторонньої допомоги можна облаштувати притулок для переселенців.
Вона разом з Тетяною Босько вже відремонтували близько 50 будинків у селі Панчеве на Кіровоградщині, де тепер живуть переселенці. Нещодавно голова обласної ради Сергій Шульга відзначив волонтерок почесними грамотами «за вагомий особистий внесок в організацію надання благодійної допомоги, активну громадську й волонтерську діяльність, та з нагоди Дня Української Державності нагородити Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради».
У спецпроєкті «Незламні» Віталія розповіла, чому не виїхала з рідного села та як створювався фонд “Прихисток”.
«Було страшно, але я стала патріоткою»
До війни займалися звичними справами – господарством, дітьми. Планували поїхати подорожувати Україною у цьому році. Але не склалося, тож післяпереможні плани також поки не будуємо.
24 лютого нас розбудив телефонний дзвінок — знайомі з Києва подзвонили і сказали, що почалася війна. У всіх паніка. Над нами почали літати літаки. Я весь день проплакала, бо у мене двоє дітей – 8 і 3 роки – і я не знала, що робити. Чоловік мене заспокоїв і ми пішли купляти продукти про запас.
Думок виїжджати не було, хоча чоловік казав, щоб я сіла у машину з дітьми та їхала. Я сказала, що без нього не поїду і ми залишилися.
Було страшно, але із війною я стала патріоткою своєї країни і знала, що потрібна тут. Мені здавалося, що за кордоном буде ще складніше. Де гарантія, що ми там комусь потрібні? Були б біженцями кілька місяців, а далі треба там якось облаштовуватися, працювати. Багато зі знайомих, які поїхали, зараз повертаються, бо некомфортно у Румунії та Польщі.
У моєї подруги, директорки «Прихистку» Тетяни Босько, є двоповерховий будинок та підвальне приміщення. Ми тиждень жили там разом зі своїми двома дітьми та її чотирма. Наші чоловіки ходили служити у територіальної оборони — майже цілодобово там були, лише на кілька годин приходили додому поїсти та поспати. А на нас було господарство.
Потім прийшла весна, посівні. І чоловік пішов вирощувати хліб — він працює агрономом. Дітей залишили із моїм татом, бо мої батьки теж не поїхали, живуть у цьому ж селі. У нас у селі більшість людей залишалася.
«Хата під ключ»
Спочатку була у складі волонтерів району. Робили харчі для наших військових на передовій, бо у наших кумів були свині і ми робили з них тушонку. Ні дня не було відпочинку.
Десь у березні почали приїжджати знайомі переселенці і ми не знали, де їх поселити. Тоді домовилися з сільським головою та поїхали з ними до власників хатин за ключами. Це будинки, де раніше жили літні люди, і їх або забрали до себе їхні діти, або ці люди повмирали, а хати пустували. Або були ситуації, коли власники цих хат купували їх лише через город, що був поруч, і сама хата їм була особливо непотрібна.
Усі власники цих хат віддавали їх безкоштовно – плату за оренду з переселенців не брали, лише треба було оплачувати комунальні – світло, газ. Люди заїжджають, фотографують лічильник та далі контактують із власником житла — контакти ми надавали.
Ці будинки були «вбиті», тож ми почали їх ремонтувати. У нас були дівчата, які нам допомагали ремонтувати хати. У нас є група у Вайбері, де усі мешканці села, і ми писали туди, коли потрібна була допомога у ремонті. Писали, наприклад, що потрібна чоловіча сила, аби щось перенести. Якщо у людей була змога, то вони відкликалися. Але були ситуації, коли опускалися руки, бо з Танею ми працювали здебільшого вдвох і ніхто не міг допомогти. Часто допомагав чоловік.
У свої автівки вантажили каструлі, віники, постіль. Заходили в будинки, де роками ніхто не жив, де обвалювалася штукатурка й бігали миші. Прибирали, білили, фарбували, клеїли шпалери, вішали штори, навіть ліжка носили. Обов’язково стелили килими на підлозі та вішали на стіни, бо було холодно. За допомогою клейонки й степлера, прикрашали стіни там, де не було іншого швидкого варіанту. Проводили їм інтернет, щоправда, вже за кошт людей, які там оселилися.
Ставили польові рукомийники, бо ж водопровід не всюди є, а мити руки десь треба. Згодом закупили й нові електроплити та бачки для душу. Тож у нас кожен переселенець має власний літній душ.
Матеріали зносили люди, також допомагає один волонтер, в якого є будівельний магазин. Купляли все своїм коштом.
Коли в березні був великий наплив людей, за день могли облаштувати два-три будинки.
Так від початку війни відремонтували самотужки понад 50 будинків. Зараз тут проживає близько 70 родин, але це постійний конвеєр — хтось приїжджає на кілька днів, хтось виїжджає. За час повномасштабного вторгнення в село приїхало близько 250 переселенців. Деякі з переселенців планують залишитися у нашому селі, бо їм немає куди повертатися, вони вже навіть роботу собі знайшли.
Поруч є продуктові, побутові магазини. Ми надаємо все, що можемо, наприклад фонд Маші Єфросиніної надіслали нам кошти і ми купили продуктові набори для 50 сімей-переселенців та деяким людям з будинку літніх людей, який також розташований у нашому селі.
У село приїжджають жити з Сєвєродонецька, Лисичанська, в основному із Донецької та Луганської областей. Звісно люди у більшості з міст, ми попереджували, що життя в селі не таке, як вони звикли. Але вони наскільки були вдячні, що є дах над головою, і не літають кулі та снаряди, що навчились і розтоплювати піч, і носити воду з криниці. За свій рахунок ми купували великі бочки по 300 літрів, аби було їм зручніше користуватись водою.
Благодійний фонд «Прихисток»
У квітні ми офіційно зареєстрували «Панчевський благодійний фонд Прихисток». Нам це порадили зробити, аби було простіше офіційно отримувати допомогу. Так отримали допомогу від благодійної організації «Сильні разом» з Хмельницького, компанії Nestle, техніку й одяг для військових із села від компанії «Велта».
Організація з Одеси раз на тиждень привозить продуктові набори для переселенців, а сільський голова за власний кошт їде та забирає їх.
Хотілося б, щоб було більше допомоги, бо не вистачає, адже переселенців багато. Дуже просять солодощі для дітей. Господині у їдальні щодня печуть печиво та кілька разів на тиждень ящики смачненького відвозять у Новомиргород – центр громади, звідки все йде «на передок», це ж печиво віддаємо і переселенцям. Яйця та борошно на печиво або закуповуємо, або просимо у людей, також у Вайбер-групі, адже у всіх своє господарство.
Відгукуються й родини переселенців: допомагають щось розвантажити, поскладати чи прибрати. Наприклад, нам нещодавно надіслали волонтери дитячі речі та харчування. Речі надсилають купою, тож їх треба розкладати за віком – до цього залучаємо небайдужих. Потім з цього пакуємо посилки для дітей переселенців та надсилаємо в усі регіони, де працює «Нова пошта» чи «Укрпошта».
«Ми не можемо це покинути, хоча буває важко»
Ми втягнулися, хоча було дуже важко. Увечері просто падали з ніг, зранку думали, що треба відпочити, але нам дзвонять і кажуть, що їдуть переселенці. Як ми можемо покинути людей, які втратили своє житло? Йдемо працювати, бо ми ж спимо у своїх ліжках, своїх домівках. Покинути це ми не можемо.
Мені хочеться ремонтувати, волонтерити. Навіть коли випадає вихідний, то я вже не знаю, чим зайнятися – так втягнулася у цей режим.
Зранку прокидаюся, треба швидко погодувати котів, собак, качок, курей. Приготувати сніданок для чоловіка та дітей, приготувати обід. Залишаю доньку із старшим сином та їду на склад – його ми облаштували у будівлі старого ресторану. Розкладаю речі, пакую посилки. Потім їду додому до 3-річної доньки, яка прокидається, знову годую дітей та тварин. Вечеряємо та вкладаємося спати — це вже десь 11-та ночі.
Насправді у такому шаленому русі ми жили і до війни – займалися цілими днями то господарством, то городом, то дітьми, то роботою, то готували їжу.
Іноді виїжджаємо вчотирьох на природу, аби відпочити та половити рибу. Трохи відпочили емоційно в останні дні, бо було багато день народжень у близьких. Ніби повернулися у минуле життя.
Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано погляди авторів, які можуть не збігатися з позицією Фонду.