«Планета Полин»: так не повинно бути

Кожна епоха міркує над своїм «головним питанням». Коли таке питання нарешті формулюють, це не означає, що відповідь на нього знайшли, це значить зрозуміли, кого треба питати. В одному з есе, що увійшли до «Планети Полин», Оксана Забужко пише про найголовніший культурний смисл нашої доби: вперше за всю історію людства надали слово тим, які доти мовчали, від першої особи заговорив Інший – заговорив своєю мовою, заговорив про речі йому/їй важливі, заговорив голосно і гнівно… І бач, у скількох потенційних слухачів тут же почалася істерична глухота. Історії множаться, кожна відчайдушне потребує свого слухача. Щоб почути історії Іншого, треба научитися самому собі ставати Іншим. Ой яка складна ж та вправа.

В «Планеті Полин» є чотирнадцять есе, вони згруповані в три великі розділи. Умовно жіночий портрет, умовно чоловічий, умовно групова знімка. Героїнями першого розділу стали Софія Яблонська, Катерина Білокур, Соломія Павличко, Ольга Токарчук і та «анонімка», що була прототипом сестри-убивці в «Казці про калинову сопілку». Це ті, хто приречені залишатися поза офіційною історією, й чинять опір невидимості. Чоловіки-герої «Планети полин»: Іван Забужко, Юрій Покальчук, Юрій Шевельов, Йосиф Бродський, Леонід Плющ. Це ті, хто приречені на історію, й чинять опір її контролюючому погляду. В трьох «колективних» нарисах Забужко обмірковує досвід переживання «кінця історії», який випав на долю чорнобильської і постчорнобильських генерацій, досвіди покоління, яке засвідчило смерть імперії і народження держави. Це про саму історію, яка проворно дає відкоша першим двом групам «протестантів».

В часи, коли кінчається Історія, особливої ваги здобувають історії – пошук вірних соратників тут не менш важливий за пошуки розумних опонентів. Просто озирнутися навколо, щоб побачити своїх – це Оксана Забужко в новій книжці і робить: прикликає свій нарід і прощається з тими, хто на поклик не прийшов.

Всі тексти з «Планети Полин» не нові, вони публікувалися раніше, найстарший із них написаний ще в середині 1990-х (до книжки додається бібліографічний опис, за що варто окремо подякувати видавцю). Всі ці тексти відомі, хоча дещо парадоксально: найцікавіший і найцінніший у цій збірці твір, який власне і дав назву книжці, отримавнайменше розголосу. Його якраз і варто читати вкрай уважно.

До цього фінального есе ведуть всі стежки в «Планеті Полин», бо тринадцять попередніх нарисів обґрунтовують трагічність буття. З усвідомленням трагічності буття людина починає розказувати свою історію. З цього починається будь-яка культура, з крику «Так не повинно бути!», який виривається при зіткненні з несправедливою смертю, а справедливої смерті не буває. Зло повсюдне, навіть якщо до часу приховане.

Розповідь про Чорнобильську катастрофу Забужко починає з дуже приватного спогаду: вона вийшла з тролейбусу, побачила нереально сяйливе небо і раптом пішов сніг, який нагадував радше попіл, і тут же танув, не залишаючи слідів на білому одязі. Вона розповість про знелюднений Київ 1986-го і про те, як тієї весни зміцніли її стосунки з коханим, який згодом стане її чоловіком (і це якась типова дуже біографічна штука, саме цим переймалися здебільшого ті двадцять плюс люди, яких потім назвуть чорнобильським поколінням, а не планували собі бути свідками трагедії). І раптом буде випадкова сценка: порожніми вулицями якась молодиця котить візок з немовлям, нечасті перехожі нажахані її недбалістю…

О ні, це есе про філософію кіно, звісно, воно присвячене Трієру, Довженко і Тарковському, які привчають спокійно осмислювати апокаліпсис. Тільки есе те не зовсім про них, от в чому справа. Воно про те, що катастрофа не залишає слідів, про втрати, які не можна засвідчити, а значить, не можна оплакати. От що сталося з тим київським неволям 1986-го року народження? І скільки їх не народилося в 1986-му? Вічна моральна-філософська дилема: щоб одна людина могла існувати, інша мусить існувати. Слідів нема і ясно що уже не проступлять на білому. Орвеллівської кімнати 101 (вона її згадає в книжці), може, і не існує, а от Кімната зі «Сталкера» мусить існувати. Це ми, за браком інших слів, називаємо «вірити».

Яка різниця між «почути» і «засвідчити»? Якраз в моменті, коли ти зумієш повірити в те, що тобі довелося почути. Забужко в передмові до «Планети Полин» називає цю книжку свідченням, і це таки правда. «Бо людина, як показало XX століття, здатна розуміти тільки те, про що їй уже сказали».

Читайте також: «Дитячий хор царя Ірода»