Публікуємо оповідання: Нічний бігун

Данило Кравченко народився у 1982 році в Сімферополі. Письменник, драматург, журналіст, співпрацював із виданнями «Цензор.НЕТ», «Теленеделя», «Панорама». Оповідання публікувалися в «Українській літературній газеті», журналах «Жінка», «Хрещатик» та інших.

Нічний бігун

“Ціль припинила своє існування” і майже одразу вимкнули світло. Можна було сміливо лягати спати. Чіпляючи ліхтар на лоба, я почав наспівувати “Sixteen Tons” та пішов до ванни.

Завтра потрібно буде купити засіб для прочищення труб. І додивитися “Ріплі”. Не забути купити яблук. У коморі згоріла лампочка. Прання!

Холодний душ ненадовго полегшив мій стан. Але задуха дуже швидко повернулася. Я ще не встиг влягтися, як почув, що вона наближається; а ось вже й вмощується на мені, як кішка. Пеститься та облизує.

Накинув футболку на очі, щоб швидше заснути. Сон блукає десь поряд, втім не йде.

На стадіоні хтось вийшов на пробіжку. Я чую, як рипить гравій під його чи її взуттям. Скоріше його – навряд чи жінка сама піде в глуху ніч бігати стадіоном. Тож – він.

Потрібно лише викинути всі думки з голови, налаштуватися на цей звук кроків і засинати. Немає нічого простішого та немає нічого складнішого.

Дихати й гнати геть думки. (Як же добре не палити.) Не розбирати день по кісточках, не копирсатися в минулому. (Наприклад, не згадувати про той випадок, коли…) Стоп. Це саме так завжди і починається. Не потрібно, не потрібно, не потрібно. Три рази досить? Краще, ніж два. Точно краще? (Печінку можна було смажити довше. Та нормально смажив ту печінку! Але можна довше).

Чому Орловець?.. Стоп. Ти сам зараз, як той Орловець у Євгена Плужника. Тільки не в сенсі бажання жінки, а сенсі того, що змінюєш думку по сто разів на хвилину. Ані в чому не впевнений. Слухай кроки та спи. Не згадуй нічого. Особливо той випадок у Тунісі, коли та француженка глянула тобі в очі… Ну точно, як у Плужника. Не сміятися!

Відчуваю, як звідкись прибіг прохолодний вітерець, лизнув мене, як собака, і знов побіг по своїх собачих справах.

Спати. Дихати. Раз-два, раз-два…

Нічний бігун біжить по воді. Його кроки утворюють брижі. Це, мабуть, море; ні, це точно воно. Вода не синя і не бірюзова – блаватна. А ось вже він біжить волошковим полем. Волошки риплять під його взуттям. “Ціль припинила своє існування”, – стогнуть вони та помирають. “Ціль припинила своє існування”, – співають вони в останню мить. Їхня пісня ритмічна, як військовий марш.

Нічний бігун не звертає уваги ні на що. Щойно він був на верхівці циркового шатра, аж ось я його бачу на вулиці Полтавський шлях біля будівлі колишнього кінотеатру “Боммер”. Він не втомлюється; обличчя не бачу, але впевнений що воно – сама незворушність. Нічний бігун крокує, стрибає, рине. Замість взуття у нього відстріляні артилерійські гільзи. Спина в нього схожа на замок – з баштами, кріпосним муром та брамою. Нарешті відпускаю його, а сам падаю біля оголених жіночих ніг та починаю вкривати їх поцілунками. Хочу бачити очі цієї жінки, але мене підхоплює якась сила. Підхоплює і штовхає. Жбурляє! Я біжу від неї вночі неосвітленим стадіоном і під моїми ногами рипить гравій.

Немає більше часу. Час – відсутній. Я падаю та прокидаюся.

Пітьма. Проспект віддалено дихає гулом автівок. На стадіоні хтось бігає. Десь далеко зароджується звук. За кілька секунд стане зрозуміло, чи це сирена, чи мотоцикліст.

Читайте також: Публікуємо оповідання: Крихкість