Публікуємо оповідання: Крихкість

Данило Кравченко народився у 1982 році в Сімферополі. Письменник, драматург, журналіст, співпрацював із виданнями «Цензор.НЕТ», «Теленеделя», «Панорама». Оповідання публікувалися в «Українській літературній газеті», журналах «Жінка», «Хрещатик» та інших.

Навіть гойдалка, здається, весело співає, а не тоскно плаче — ось такий гарний день. Вітер трохи порозганяв хмари, тож стало світліше, ніж минулої доби. Калюжі стоять, повні листя. Собака з кліпсою у вусі йде у справах, не зважаючи на людей.

Малюк у червоній курточці, червоних дутих штанях та жовтих гумових чоботях стрибає у калюжі. Насправді він скаче з однієї крони дерева на іншу, але батьки та всі інші цього не бачать.

Мати розмовляє телефоном («Це потрібно було зробити одразу, як він… Так, угу, так»). Батько марить і смикає себе за вуса. Малюк стрибає — і ще одне дерево розбивається, втрачає форму та перетворюється на хвилі.

Школярки йдуть, говорячи одночасно. «Та я взагалі його не бачила! — Ха-ха-ха! — Ножиці!». Якась з них починає муркотіти, вони обіймаються, шепочуть щось, несподівано збираються й одночасно, синхронно голосно викрикують: «Fool me once, fool me twice», замовкають, знов переходять на шепіт, сміються, а потім зникають.

Стрибає хлопчисько у калюжі. Плюх! Дерева пішли хвилями.

Повільно, майже ліниво проїхав повз поліціянт на велосипеді.

Дві жінки побачили одна одну.

– Ти бачила її?

– Ще б пак!

– Не впізнати!

– Матінко!

– Взагалі.

– Це ж її брата вбили, а потім банк квартиру забрав.

– Через борги?

– Так. Він набрав кредитів, потім його вбили, а мати поперли.

– Але ж ми однолітки!

– Знаю! І я так кажу! Але як же вона погано виглядає!

– Так-так!!! Жах!

– Боже!

– В тебе є двісті гривнів позичити?

Рушили далі, а їхній діалог пішов другим колом.

– Але ж ти бачила її?!

– Не впізнала б на вулиці. Обличчя немає взагалі!

– Господи!..

Хлопець вже якийсь час чекає, але ще не нудиться. На годинник майже не дивиться. Вона йде з гірки за його спиною. Бачить. На мить зупиняється, стискає губи, йде далі швидше, майже біжить.

– Я запізнилася, пробач, — каже.

– Все добре, — відповідає. Він щасливий. — У мене… Пробач. Хотів тобі… Якщо можна…

– Що, що? — радісно питає вона та хіба що не стрибає довкола.

– У мене… У нас є два квитки на «Співай, Лоло, співай». Йдемо?

Вона хапає його за руку. Очі блищать. «Кохаю!», — каже, і вони вдвох йдуть до виходу з парку.

Малюк досі стоїть у калюжі, знову хоче стрибнути, але чомусь не робить цього. Він сам не зрозуміє чому і це йому не подобається. Насупив брови, як батько. Стоїть і думає щось собі. Якби були вуса, то смикнув би. Він хоче розбити щось крихке. І відчуває або думає, що відчуває; йому здається; він не розуміє, що він відчуває, але знає, що може щось зруйнувати. І також знає, що може цього не робити. Це бентежить. Він починає плакати.

Мати кидається до нього, намагається заспокоїти. Батько здивовано дивиться на них двох, наче бачить їх вперше. Хлопчик плаче, бо він не розуміє, що відчуває. Знає лише, що це моторошно та весело.