Однією з актуальних концепцій, принаймні у бізнесі, є інклюзивність — різних за віком, гендером, культурними настановами людей компанії намагаються залучати до роботи, щоб підвищити продуктивність. Проте інклюзивність є набагато глобальнішим феноменом, адже вона позначає і, наприклад, відкритість міського середовища до всіх людей. Про це говорить Раїса Панасюк, керівник Вінницького міського центру молоді з фізичними обмеженнями «Гармонія», уповноважена уряду з питань прав людей з інвалідністю.
У нашому жіночому погляді є стільки сили, що ми собі не уявляємо. Об’єднавшись, ми можемо робити будь-які проекти, коли у нас нема перепон, ми можемо робити все. Зараз багато говориться про ветеранів АТО, які повертаються додому, маючи інвалідність, і ми маємо зробити так, щоб не тільки вони, а й кожна людина в нашій країні відчувала комфорт і безпеку. І неважливо, чи має людина інвалідність, якого вона віросповідання, достатку, віку, чи є у неї діти. Важливо, щоб ми пам’ятали про всіх.
Я закликаю всіх вас бути носіями інклюзивних рішень, в яких враховуються потреби всіх категорій населення, якої б чисельності вони не були. І коли ми намагаємося достукатися до людей, а мені відповідають, що у інклюзивності нема потреби, бо в них не живуть, до них не ходять люди з інвалідністю, це неправда, — доступність потрібна всім. Хто з нас не возив валізу, коли ми їдемо у далеку подорож? Нам її краще везти, ніж нести. Всі мами возять дитячі візки, і всім, я впевнена, краще возити візок. Ми маємо зважати на це. Доступність – дуже важливий фактор.
Ви не повірите, скільки у нас є законів та постанов: в Україні ратифікована конвенція про права людей з інвалідністю, у нас є закон про соціальний захист людей з інвалідністю, у нас є план дій на виконання конвенції. У нас є план дій на виконання зауважень комітету ООН до конвенції, і на днях мені Володимир Борисович (Володимир Гройсман, прем`єр-міністр України. — Ред.) дав доручення розробити дорожню карту для місцевого самоврядування про доступність середовища. На практиці, на жаль, інакше.
Коли ми робимо реконструкції будинків, ремонт закладів харчування, наприклад, то чомусь забуваємо, що двері можна зробити ширшими, що поріг можна нівелювати, ми стелимо слизьку плитку, ми чомусь робимо туалети вузькими, тісними і непомітними. За кордоном ви, напевне, звернули увагу, які просторі туалети, де є повивальні столики для дітей, причому не тільки в жіночих, але й в чоловічих туалетах. Це архіважливо, бо чоловіки, слава богу, також виховують дітей. Давайте об’єднаємо зусилля і зробимо нашу країну доступною, у таких елементарних речах. Це так просто – коли ми бачимо, що робиться реконструкція будівлі, то давайте звертати увагу на елементи доступності, підказувати їх будівникам, а якщо вони про це не знають, то можна подивитися державні будівельні норми, де все прописано. Мені дуже шкода, що ми забуваємо про елементарні речі.
На жаль, кількість маломобільних людей у нас збільшується, адже є не тільки ветерани АТО, а й люди після інсультів, більшає кількість дітей з інвалідністю. Ми маємо створювати середовище, де таким людям буде комфортно жити далі. А ще ми маємо усвідомлювати, що таким чином ми економимо кошти бюджетів.
Я – на візку і, якщо немає порогів, то можу спокійно пересуватися. У мене у Вінниці є електровізок, на ньому я їжджу на роботу у громадському транспорті. Я абсолютно мобільна. На жаль, у Києві багато перепон, і електровізок дуже важкий, але якщо було б вільніше, то я сама могла б приїхати. Коли є доступне середовище, людина з інвалідністю може отримати освіту, професію, яку вона хоче, і працювати. Таким чином вона стає платником податків, які громада може витрачати на свій розвиток. І автоматично ця людина виходить з пільгової категорії, стає економічно незалежною і не потребує субсидій, соціальних доплат, спеціального супроводу. Мене зараз супроводжують друзі, слава богу, що вони в мене є, але є багато людей, у яких не так склалося, і їм потрібні соціальні працівники, які б їх супроводжували.[traqli_related]
Якщо ми підсвідомо розуміємо, що ми забезпечили умови для незахищених людей, то будемо більш впевненими у собі та своєму майбутньому. Допомагаючи іншим, допомагаєш собі, і соціальна робота – така сама, як і бізнес. Займаючись бізнесом, отримуєш дохід фінансовий, а від соціальної роботи – ренту задоволення від змін, що впливають на життя людей. Мене господь благословив тим, що багато людей вірили у мене, більше, ніж я сама в себе вірила. Я жила в селі, і я знаю, що це таке – жити на візку у місці, де немає інфраструктури, де болото на дорогах, де немає зручностей. В такому середовищі ти не реалізований, і тебе сприймають не як активну особистість, а як бідну нещасну особу, якій потрібна жалість, поїсти і бути в теплі. Таке відношення до людей з інвалідністю у нас поширене в суспільстві. Але ці люди можуть бути успішні, якщо ми створимо доступне середовище.
Знаєте, що таке інвалідність? Це взаємовідносини особистості з навколишнім середовищем. Чим більше бар’єрів, тим більше я відчуваю інвалідність. Без інклюзивності ніякі реформи не будуть успішними – ні в освіті, ні в медицині, ні в інфраструктурі. Я б дуже хотіла, щоб жіноцтво України було пристрасним захисником доступного середовища.