У добу, коли жінці годилося сидіти вдома, Софія Яблонська із фотокамерою сіла на пароплав і вирушила знімати Марокко, Індокитай, Таїті. Ця неймовірна львів’янка стала першою українкою, що здійснила навколосвітню подорож.

Дочка священника

Є люди, яким замало однієї країни. Замало одного міста, одного берега, одного неба над головою. Софія Яблонська народилася 15 травня 1907 року в маленькому селі на Львівщині в родині православного священника. Здавалося б, її доля була написана наперед: гімназія, шлюб, дім, церковні свята. Але склалося інакше.

Дитинство було не безтурботним. Родина була змушена тікати під гармати Першої світової, залишаючи все.

«Я була загартована від життєвих незгод, бо в дитинстві мусила пережити страшні події», — згадувала пізніше сама Яблонська.

Саме тоді, мабуть, і сформувалась та незламність, яка дозволить їй потім їхати в незнайомі країни без гроша в кишені й повертатися звідти з готовими репортажами.

Після повернення до Галичини вона вчиться всього й одразу: учительська гімназія, драматична студія, курси машинопису, торговельна школа. У Тернополі молода Яблонська навіть встигає покерувати кінотеатром і сама розклеює афіші на вулицях. Власне ці гроші стануть квитком у зовсім інше життя.

«У моїх мандрівках з краю до краю я ніде не зустріла раю, якого сподівалася. Зате іноді, хоч здалека, схопила кілька відблисків земного щастя, яке тепер має для мене більшу вартість, ніж уявлені раї», — писала вона.

Читайте також: Перші: як Неллі Блай понад 100 років тому довела, що жінки можуть все

Мийниця вікон і зірка кіноекрану

1927 рік. Двадцятирічна Яблонська пакує валізу і їде до Парижа вчитися кінематографу. Щоб вижити, вона миє вікна офісів, працює натурницею для художників, позує як манекенниця. Справжній Париж 1920-х — богемний, жорсткий, п’янкий — вона пізнає зсередини, а не з туристичної листівки.

Але мрія не відпускає. Їй вдається знятися в невеликій ролі у стрічці компанії Pathé-Natan — тієї самої, що знімала Едіт Піаф і Жана Габена. Паралельно вона опановує техніку документального кіно і знайомиться з Крістіаном Кальяром, художником, який стає її цивільним чоловіком. Саме він з розповідями про Африку, про піски Сахари та неймовірні обличчя Маракешу підпалить у ній той вогонь, що зрештою приведе її до Марокко.

Софія Яблонська вже тоді будувала план — конкретний, прагматичний і рішучий.

Кілька цікавих фактів:

• Вона освоїла кінокамеру в Парижі й стала однією з перших кінооператорок документального кіно у світі.
• Свої репортажі писала з місця подій, фактично в режимі реального часу, і надсилала до Львова поштою прямо з Марокко чи Індокитаю.
• Художника Никифора Дровняка зі знаменитої Криниці відкрила світові саме вона.
• У Китаї вчила місцевих жінок доїти корів, варити борщ і вишивати рушники.
• Софія Яблонська до кінця життя зберігала три речі: «Кобзар» Шевченка, гуцульську ляльку й різьблену мищину.

Читайте також: Перші: як волинянка Катерина Десницька стала принцесою Сіаму

Марокко. Там, де починається легенда

Перша велика мандрівка почалася близько 1930 року. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір. Чотири місяці, тисячі кілометрів і фотоапарат завжди під рукою. Яблонська приїздить як журналістка від паризької фірми «Опторг Юнан-Фу».

Знімати місцевих жителів — справа непроста, адже багато хто відмовляється. Тоді Софія вдається до хитрощів, притаманних справжньому репортеру. Вона розкладає у вітрині свого тимчасового офісу зображення автівок і літаків — дивовижі, яких місцеві ніколи не бачили. І поки люди дивляться у скло, вона непомітно знімає їхні обличчя — зачаровані, здивовані, живі. Кадри, яких до неї не робив ніхто.

Свої марокканські враження вона опише у книзі «Чар Марока», яка стане бестселером у міжвоєнній Галичині. Повернувшись до Львова, Яблонська збирає повні зали слухачів, яким сама подорож здавалася нездійсненною мрією. Люди стоять у проходах, затамувавши подих.

Читайте також: Перші: акторська доля української зірки Наталії Ужвій

Навколо світу за три роки

Найбільша авантюра розпочинається між 1931 і 1934 роками. Яблонська вирушає у навколосвітню мандрівку, першу для будь-якої українки в історії. Маршрут звучить як поезія: Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон, Французький Індокитай, Лаос, Камбоджа, провінція Юньнань у Китаї, Сіам, Малайські острови, Ява, Балі, Таїті, Австралія, Нова Зеландія, Північна Америка.

Кожна зупинка перетворюється на репортаж, відісланий просто з дороги до редакцій львівських часописів «Нова Хата», «Жіноча доля», «Діло». Уявіть: читачі у дощовому Львові відкривають газету й читають нотатки, написані тиждень тому десь на Балі, між рисовими полями й вулканічними схилами. Свої нариси вона ілюструє власними фотографіями: вражаючими, точними, людяними.

«Тоді українці були поневоленою нацією. Невільники не подорожують, а якщо вже подорожують, то не описують своїх мандрівок. Тому серед українців Софія Яблонська справді феномен», — писав літературознавець Ярослав Поліщук.

Читайте також: Перші: Тамуна Мусерідзе, яка шукала своїх батьків і об’єднала тисячі дітей

Кохання, Китай і мальви під вікном

У Китаї Яблонська знаходить свою людину і справжнє кохання. Жан Уден — елегантний й освічений французький дипломат. Після одруження вони прожили в Азії п’ятнадцять років. Але навіть на чужині Яблонська залишається собою: садить під вікном соняшники й мальви, «щоб нагадували Україну», і вчить китаянок доїти корів та вишивати рушники. Трохи дивно? Може. Але саме в цьому й є Софія Яблонська — жінка, яка привозила з собою Україну в кожен куточок світу.

У подружжя народилося троє синів. Згодом пара переїхала до Франції й оселилася на острові Нуармутьє. Там Яблонська почала будувати вілли і здавати їх в оренду, виховувала дітей і постійно писала.

Читайте також: Перші: «баронеса з пензлем» Тамара де Лемпіцька

Забута і знайдена знову

4 лютого 1971 року Софія Яблонська везла до видавництва рукопис нової збірки «Дві міри — дві ваги». Але так і не потрапила туди. Автокатастрофа обірвала її життя раптово й безжально.

Після смерті її книги переклала й видала французькою подруга Марта Калитовська. Але у самій Україні Яблонська зникла, поглинута замовчуваннями, еміграцією й роками забуття. Так тривало десятиліттями. Та одного разу львівські редактори Вероніка Гоменюк і Андрій Беницький випадково натрапили на її книги. Вони розшукали у Парижі онуку письменниці й разом з нею відкрили неймовірний архів: фотографії, рукописи, особисті речі й ціле прожите життя.

Тепер одна з вулиць Львова носить її ім’я, книги перевидані. А ім’я Софії Яблонської поволі стає символом того, що українська жінка завжди могла більше, ніж їй дозволяли.