Суд царя Соломона: З ким жити дитині після розлучення?

Час від часу на поверхню медійного океану виходить та чи інша гучна історія про «розділ дітей». Кожна зі сторін — і батько, і мати, — намагаються довести, часто звертаючись до суду, що дитину треба віддати саме йому/їй, бо дитина — його/її. Або «розподілити дитину порівну»: 50% часу вона живе з татом, а 50% — з мамою. У галузі сімейного права в Україні відбуваються зміни. Та чи спрямовані вони на захист інтересів дитини?

Чи пам`ятаєте ви найдавніший описаний у судовій практиці кейс про визначення місця проживання дитини на суді у царя Соломона? У згаданій історії зі Старого Заповіту цар не став з`ясовувати, у кого більше прав на дитину. Не став він і «ділити дитину навпіл» (одна зі сторін пропонувала буквально розрубати малого на дві рівні частини). Він віддав дитя тому, хто виявив найбільше любові та турботи. Багато хто чув про недавню постанову Верховного Суду України, яка ніби відміняє принцип 6 Декларації прав дитини: «Малолітня дитина, крім випадків, коли є виняткові обставини, не має розлучатися зі своєю матір’ю». Чи означає це початок повального «відібрання» дітей у матерів у справах про визначення місця проживання неповнолітніх?

Христина Кіт, адвокатка, к.ю.н., голова ГО «Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», пояснює, які наслідки буде мати постанова Верховного Суду під час визначення місця проживання дітей:  

17 жовтня 2018 року Верховним Судом була винесена постанова у справі № 402/428/16-ц, яка стосувалася визначення місця проживання малолітньої дитини. У даній постанові суд висловив позицію щодо застосування судами статті 6 Декларації прав дитини, у якій зазначено, що переважне право при визначенні місця проживання дитини має мати.

Судова практика

Верховний суд зазначив: «…Декларація прав дитини не є міжнародним договором. Разом з тим положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов’язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей». Тобто Суд зазначив, що при вирішенні спору щодо місця проживання дитини усі органи державної влади, а також суди, повинні виходити із найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі.

Насправді суди при вирішенні спорів щодо місця проживання дитини уже давно виходять із положень Сімейного кодексу України, Конвенції про права дитини та Європейської конвенції. Відповідно до 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. А з 14 років дитина має право сама вирішувати, з ким вона хоче проживати. Якщо дитина є молодшою десяти років, її думка може бути заслухана. Адже у 6-8 років дитина може впевнено та вільно висловлювати свою думку.

Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її торкаються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Минулого року аналогічні позиції висловив Європейський суд з прав людини у рішенні «М.С. проти України» від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13).

Простір для маніпуляцій

На жаль, зараз ми маємо випадки, коли чоловіки починають маніпулювати вище зазначеними рішеннями судів та погрожувати матерям тим, що відберуть у них дітей. У своїй практиці я стикалася із подібними маніпуляціями з боку чоловіків, які є домашніми насильниками, при чому вони вчиняли насильство не лише по відношенню до дружини, але й по відношенню до дітей чи у присутності дітей. Часто погрози звучать з боку чоловіків, які насправді мають інтерес залякати дружину чи колишню дружину. Вони просто використовують дітей як інструмент, щоб у подальшому тиснути на жінку. Тому суд в кожному конкретному випадку, при визначенні місця проживання дитини чи часу побачень з нею, і так вже виходить із інтересів дитини, враховуючи ставлення батьків до своїх обов’язків, прихильність дитини, вік, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення.

У справах, пов’язаних із домашнім насильством, суд бере до уваги висновки психолога щодо психологічного стану дитини і психотравмуючих ситуацій вдома. Окрім того, відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії домашньому насильству» дитина визнається постраждалою від домашнього насильства, якщо стала його свідком. Такі факти фіксуються поліцією і враховуються судом при винесенні рішення про визначення місця проживання дитини. Тому варто зазначити, що вище наведені рішення суду підтвердили існуючу уже тривалий час практику судів щодо місця проживання дитини, зокрема виходячи із найкращих її інтересів.

Матерям у таких справах рекомендую фіксувати усі порушення прав дитини з боку батьків, зокрема випадки вчинення домашнього насильства у присутності дитини, випадки ухилення від сплати аліментів, невиконання батьківських обов’язків щодо участі у вихованні та часу побачень з дітьми та звертатися за правовою допомогою.

Олена Ніколюк, адвокатка, яка захищає в Броварах інтереси Анастасії Глущенко та її дітей у справах про визначення місця проживання дітей та визначення суми аліментів на їх утримання, та яка постраждала від дій протилежної сторони, розповідає про неефективність в Україні законодавства щодо протидії домашньому насильству:

Я, як правознавець та адвокат, сприйняла із захватом ухвалення Закону України №2229-9 VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (що набрав чинності 4 січня 2018 року), з думкою: «Нарешті усі жінки нашої країни мають правовий спосіб захисту, згідно якого вони та діти, які потерпають від насильницької моделі поведінки чоловіків, зможуть звернутись до поліції та суду за дієвим терміновим та/або обмежувальним приписом, зможуть захищатися у спосіб передбачений законом».

Насильство як норма

Але на прикладі ситуації Анастасії, яка понад рік намагається захистити себе та малолітніх дітей від дій їх батька, що можуть бути охарактеризовані як неправомірні (він не утримує дітей, не віддає особисті речі та іграшки дітей, вчиняє злочини в присутності дітей, чим психологічно їх травмує) у способи передбачені даним Законом України №2229-9 VIII «Про запобігання та протидію домашньому насильству», можу констатувати: даний закон не діє! І ось чому.

У нашій державі працівники поліції, судді, працівники органів опіки та піклування відповідно до даного Закону є не тільки суб`єктами захисту жінок та дітей, що потерпають від домашнього насильства, а й зобов`язані формувати нетерпиме ставлення суспільства до насильницької моделі поведінки. Проте, вочевидь, наше суспільство в особі працівників поліції сприймає насильницьку модель поведінки з боку чоловіків по відношенню до жінок та дітей як норму. Крім того, нам банально не вірять, а вірять, чомусь, кривднику. Уявіть, коли після кожного випадку насильства Анастасія звертається за захистом (подає заяви до поліції), працівники поліції опитують кривдника та складають висновки про відсутність, на їх думку, ознак домашнього насильства. І це правоохоронці, що вже казати про пересічних спостерігачів ситуації — до проблеми домашнього насильства їм байдуже.

Деякі мої колеги свідомо не беруться за справи із сімейними спорами. Чому? Бо існує неймовірно високий ризик постраждати разом із такими жінками. Звертаюсь до всіх співгромадян: ви всі маєте розуміти, що відмова поліції чи суду у захисті від насильницької моделі поведінки кривдників наражає усіх нас на небезпеку, оскільки, якщо ви поряд з жінками та дітьми, які потерпають від насильства (сусіди, родичі, люди, які поряд), то ви ризикуєте бути побитими та вбитими, а мій приклад та нанесення мені тілесних ушкоджень — тому фактичний доказ. Та я — правозахисник і свідома людина, тому я ніколи не була та не буду байдужою, ніколи не залишу у біді жінок та дітей. Сподіваюсь, що якщо ми будемо діяти, формувати нетерпиме ставлення суспільства до кожного випадку насилля, то разом ми зможемо запобігати та протидіяти домашньому насильству та підвищувати рівень правосвідомості наших співгромадян.

Фото: кадри з фільму «What Maisie Knew»

— Читайте також: Двое за дверью: Интервью с женой и мужем о деле домашнего насилия