Traveling Ladies: Канадська письменниця Дженіс Кулик-Кіфер про значення жіночих мандрів

Про подорожі фізичні й книжкові

Цьогорічний Книжковий Арсенал надав можливість українським читачам зустрітись з канадською письменницею українського походження Дженіс Кулик-Кіфер, автобіографічний роман якої «Мед та попіл» (Honey and Ashes) ми сподіваємось незабаром побачити в українському перекладі*. Одним з бестселерів авторки є збірка оповідань «Мандрівні жінки» (Traveling Ladies), героїні якої, жінки різного віку й соціального статусу, у певний період свого життя здійснюють подорож, яка змінює все. Ми поспілкувалися з письменницею про значення соло-подорожей для жінок і про мандрівки по сторінках книг.

Подорожі, які змінюють життя

Тема важливих подорожей мені близька, адже родина моєї матері свого часу здійснила таку подорож с маленького села Староміщина до Канади. Змінивши все, моя мама дуже хотіла стабільності, хотіла, щоб я жила в Канаді, мала спокійне, хороше життя. Але я цього не хотіла. Я хотіла подорожувати. Мені поталанило — я отримала запрошення на навчання у Великобританії. Я зустріла там свого чоловіка, вийшла заміж досить рано, але мені поталанило знову — мій чоловік теж залюбки подорожував. І це був початок численних поїздок Європою.

Для мене подорожі мають якусь магічну силу: коли ти знаходишся у новому місці, то позбавляєшся всього того, що робить тебе заручницею звички. Пейзажі, люди, вітрини магазинів, дорожні знаки — все це наповнює тебе новим натхненням. Подорожі також допомагають нам позбутися зверхності: коли я подорожувала замолоду, англійська мова ще не була універсальною, тому коли ти намагаєшся порозумітися з людьми у Франції, чи Німеччині то, навіть якщо студіював відповідні мови у школі, виявляється, що ти зовсім не центр всесвіту. Це звільняє уяву, змінює твою думку про те, ким ти є.

Я подорожую з 1967 року, тобто більше 50 років, але щоразу, виходячи з літака й ідучи до нового для мене міста, я відчуваю, як відновлююсь і молодшаю, вбираю нові враження. Це так важливо, ніби в тебе нарешті є час для себе й ні для кого іншого.

Ми живемо всі поруч: я, чоловік, наші два сини з дружинами й їхні діти, і я постійно щось роблю, доглядаю онуків і роблю усі ці домашні справи, то ж, справді, іноді не маю часу для себе, навіть на те, щоб почитати. Але під час подорожі все інакше: я більше не у полоні якихось ролей, хоча я дуже люблю бути бабусею. Дивно, що нам іноді потрібно змінити місце, змінити пейзаж навколо нас, аби зрозуміти, хто ми є. Ніби незнайомці дозволяють нам побачити ті шари нашої особистості, які є справді важливими. І навіть якщо ви не стаєте зовсім іншою людиною, все одно, ця зміна кута зору, дуже важлива.

Подорожувати по-жіночому

Я вважаю, що є різниця між просто подорожжю, жіночою подорожжю і жіночою соло-подорожжю. Коли ми подорожували разом з чоловіком, я якось сказала: «Не знаю, чого дівчата так скаржаться на місцеві небезпеки?» А він, будучи двох метрів зросту, відповідає: «Не розумієш, бо я з тобою!» Зрозуміло, що з таким компаньоном поруч навряд чи хтось би наважився спробувати якось образити мене. Але коли я подорожую сама (особливо актуально це було у ті часи, коли я була молодшою), то я уважно ставлюсь до певних рішень щодо того, куди й коли ходити.

Я пам’ятаю той вечір у Барселоні, коли хтось переслідував мене на темній алеї і мені довелося мерщій бігти до вокзалу. Все могло скінчитися погано та, на щастя, обійшлося — він просто полював за моїм гаманцем. Самотній мандрівник — легка здобич, але подорожувати наодинці — це також відчувати чудову свободу і чудову відповідальність.

Я не дуже вправно орієнтуюся у містах, якщо хтось подорожує зі мною, я залишаю на інших цей клопіт. Але коли я сама, то орієнтування у місті наповнює мене відчуттям відкриття й навіть нової впевненості в собі. Проте, сольні подорожі іноді дуже сумні, бо ти почуваєшся надто самотнім. Одного разу я була на конференції в Амстердамі й прибула на кілька днів раніше, то ж нікого з колег ще не було. Вулиці були такі сірі й холодні, люди не виходили зайвий раз з домівок, пробігали швидко у своїх справах, і мені було так самотньо, ніби я була одна на всій планеті. З іншого боку, у Франції чи Італії я почуваюся по-іншому, можливо, тому що знаю мови, мені легше й цікавіше взаємодіяти з місцевою культурою. Як письменниця, я вважаю, що подорожі підживлюють наші почуття, якщо довго залишаєшся на одному місці, то поступово стаєш менш чутливим і менш живим.

Подорожі Україною

Моя подорож до України теж була певною мірою подією, яка змінила моє життя, але не стільки перша, скільки друга. Вперше я побувала в Україні у 1993 році, я робила дослідження для мого роману «Зелена бібліотека» (Green Library). Тоді все було зовсім по-іншому, все було для мене іншим. Тоді скрізь мене переслідувало відчуття якоїсь радянської темряви. Я пам’ятаю, як ми вийшли випити десь кави, я стояла з чашкою біля високого столика, а жінка, яка в тій кав’ярні працювала, просто підійшла з ганчіркою і почала протирати стіл так, ніби я заважала їй працювати. Тобто я розуміла, що поняття сервісу тут було відсутнє. Так само в музеях — у кутку зали завжди сиділа літня пані, яка в’язала чи читала й дивилась на відвідувачів недобрим оком, мовляв, ходять тут, заважають! Це було в Києві. Ми жили в квартирі, двері якої треба було замикати на кілька замків, нам казали ніколи не сідати в таксі самим, не ходити ввечері по вулицях.

Проте, моя родина не повязана з Києвом, наприкінці 1990-х років я приїхала на Західну Україну, у Львів і Підволочиськ. Я писала свій роман «Мед і попіл». І от ця подорож змінила мій світогляд, тому що з дитинства мені так багато розповідали про ці місця, про наше село, про річку Збруч. Мені казали про велику й широку річку, в якій якось втопився чоловік з возом, що впав з мосту. Я приїхала і бачу, що Збруч вузенький там. Я була здивована. Потім сказали, що поблизу був побудований завод з переробки цукрового буряка, тому річка й обміліла, але було багато інших речей, які були не такі, як мені розповідали. І тоді я почала розуміти обмеженість такого ресурсу, як пам’ять: ми не можемо покладатися тільки на чиїсь спогади, вони малюють іноді іншу реальність. Але я також розуміла, що всі ці історії, які трапились з моїми родичами, якимось чином належать і мені, тому ступити на землю моїх предків — це було сильне переживання для мене, навіть якщо вона виявилася не такою, як у їхніх оповідках.

Подорожувати у книжках

У книжках не завжди є те, що дійсно пережив автор на власному досвіді, але ми можемо створювати історії з інших досвідів, можемо, як читачі, робити висновки з досвідів, описаних у книжках, проводити паралелі. Я згадую, як читала «Ворошиловград» Жадана. Це було цілковите занурення у подорож книжкою, прекрасну, глибоку. Тому я думаю, що книжки дуже цінні тим, що дарують можливість подорожувати культурами і країнами — і ці подорожі не менш важливі, ніж власне мандрівки у світі. Іноді вони ще важливіші: ти концентруєшся, читаючи, на емоціях і думках, тебе нічого не відволікає від цього, як це зазвичай відбувається у справжній подорожі, де треба звертати увагу на безліч дрібниць. Буває й так, що значення якоїсь подорожі ти розумієш через роки. На жаль, нам не вистачає гарних перекладних книжок і фільмів з України, дуже зрідка, можливо, тільки на фестивалях, можна побачити гарні сучасні українські стрічки. А це все — місточки між культурами й досвідами, подорожі, які чекають на нас.

_______________

*В Україні вийшла збірка поезій Дженіс Кулик-Кіфер «Аптечка», написана у співавторстві з Наталкою Гусар, видавництво «Родовід»

Вела бесіду Тетяна Гордієнко

Фото: Валерія Ландар, фотослужба Repor.to для Мистецького арсеналу.

— Читайте також: Дорж Бату: «Всі ми різні, але рівні»

Мы в Facebook